Було саме перед Покровою. День видався напрочуд гарний: яскраво палало жовтневе сонце, кидаючи відблиски на вже пожухле осіннє листя, повітря було прозоро-чисте, віддаючи свіжістю і якимось дивним бадьором. Тільки шуми від транспорту на проспекті Соборному повертали до реальності, наче опускали свідомість із небес на землю.
Трохи вище від Соборного, по Троїцькій, огрядна і, водночас, ошатна будівля краєзнавчого музею. Стародавні половецькі баби охороняють вхід, розглядаючи сліпими очима кожного, хто намагається зайти до цього храму науки, мистецтва, знань під верховенством її Величності Історії.
І, наче дисонансом, а, мо, й ні, затулумбасило в барабан. То юнак у козацькому одязі весело і так хвацько гамселить тільки йому відомий ритм. Здивовані очі перехожих,у яких відразу спалахує цікавість: а що то воно таке, звідки взялося, як увірвалося до ритму сучасного індустріального міста? А, може, то якийсь знак? Може, це якась брама до минувшини? Хто його знає, хто відає, але асоціації кличуть, перетворюються на реальні образи, тягнуть нитку оповідки до минувшини…
Хутір Жабокричі на Браліївщині [нинішня Вінницька область] ніколи не відрізнявся від десятка собі подібних у цім краї. Хіба, може, жаби кричали галасливіше в очереті тутешньої невеличкої річечки, що й назву таку хутору придумали.
Серед десятків хат, що тулилися на узвищі низки пагорбів, нічим не виділялася й мазанка родини Добрянських. Хіба що вереск у новонародженого сина, якого мати нарекла Мирославом, до біса галасливіший був, чи не найгучнішим і, по-своєму, мелодійним.
Хай буде хлопцеві на довгий вік і Мир, і Слава, і Добро – якось мудро пожартував сусід дід Іван. Щось збулося, а щось ні із його пророцтв, та хіба в ті лихі часи могло складатися тільки добре?
Коли вже Мирослав почав вдавати із себе парубка, коли його вже самого відпускали на далекий вигін пасти худобу, сталося лихо. На село несподівано напали татарські вершники. Як хапали вони людей, палили хати, слів не знайти. Коли Мирослав повернувся під вечір додому, то зустрів на місті мазанки попелище. Більше батька та матір він до скону віку не бачив. Багато років опісля Микита Рясний з їхнього хутора, що якимось дивом вирвався з полону, переповідав про батька: його закували в ланцюги на галеру. Мабуть, там він і згинув. Про матір – аж ніякої вісточки.
І задумав тоді Мирослав чкурнути на Січ. Чув усілякі оповідки про неї, про завзятих його господарів-козаків. Може, й знайдеться там місце хлопцеві із Жабокричів…
Правдами-неправдами таки дістався він до воріт Січі. А цього, як відомо, треба здолати Дніпровські пороги. Сказати, що це була ймовірна погибель – нічого не сказати. Кодацький, Сурський, Лоханський, Звоницький, Ненаситець, Вовчиховський, Будилівський, Лишній та Вольний, неначе вартові, несли свою споконвічну службу у цих бурхливих водах Славути.
Не кожен наважиться пройти цю варту. Тільки дуже досвідчені лоцмани, з Божою поміччю, могли вести свої човни серед порогів.
Невідомо, які слова віднайшов Мирослав, аби вмовити козацького лоцмана взяти його у ту пекельну подорож. Спершу стали навколішки, помолилися – і в путь.
Чи то доля зробила хлопця своїм обранцем, чи дійсно дійшли слова до Ненаситця, та його братів-порогів, а таки потрапив Мирослав на Січ.
Експозиція Мирослава Добрянського, яка відкрилася у Запорізькому краєзнавчому музеї саме під Покрову, справді унікальна. Та спочатку кілька слів про автора.
По-своєму це справді досить цікаве явище в українському образотворчому мистецтві. Художник не має спеціальної освіти, не є членом Спілки [здивуєтесь, але не кожен спілчанин може похвалитися таким творчим доробком].
А своєрідним поштовхом до справжнього розквіту його художнього таланту стала зустріч [через довгі 20 років!] зі своїм однокурсником, відомим запорізьким науковцем і громадським діячем Валерієм Козирєвим. Потім була спільна співпраця, цілий ряд виставок у різних місцях України, на яких представляв цікаві, оригінальні твори. І ось як своєрідний попередній [твердо стою на цій думці] підсумок роботи цього творчого дуету – Покровські світлини у краєзнавчому музеї.
Не відразу Мирослава козаки взяли до свого гурту. Як і годилося, всім, хто прийшов варто було пройти низку випробувань, а це були не тільки чарка та хрест… І про ім’я Мирослав йому згодом прийшлося забути.
А історія тут ось яка. Свій хист до малювання хлопець виказав, коли почав вимальовувати всілякі візерунки на мазанках, тинах та взагалі, де згодиться. Були то і ружі, і чорнобривці, і образи козацької зброї. Одного разу біля козацької церкви він спробував намалювати Божу матір. Але образ виходив якийсь не зовсім святий, а більше приземлений. Очі в тієї жінки-богині були мамині, які він запам’ятав з раннього дитинства. Дехто з козаків жартував, кепкував із доробків Мирослава.
Підійшов до гурту і козачий піп Кирило. Огрядний, колоритний дядько, хоча і в попівську образі, але при шаблюці та пістолем за поясом. Кремезна голова з волоссям, яке прагло до рудуватої курчавості, впевнено завершувала поставу могутнього тулуба. У бою з невірними Кирило управлявся шаблею не менш вправно, ніж із хрестом у церкві.
Він уважно розглянув доробки Мирослава, оцінююче примружуючи очі. “А що, ця мазанка у хлопця непогано виходить. А очі святої матері, наче живі, ось-ось сльоза із них заблищить. Як тебе кличуть, юначе?” “Мирослав”, – ніяково відповів хлопець. “Відтепер ти будеш не Мирослав, а Славко-Мазило, чули, братове?”.
Відтак і до скону віку Славко-Мазило!
Йдучи експозицією, немов поринаєш до нашої героїчної минувшини. Тут і батальні сцени-герці палкої козацької душі, і картини побуту, де кожна деталь виписана до дрібниць, різні події в житті Січі. Приміром, вибори курінного отамана. Оце вона, демократія, в дії, а не вертеп у Трускавці зі зрадою та підкупом.
А ось і він, піп Кирило на власні очі. Живий, справжній, дідько тобі в зуби…
Я свого часу був на прем’єрі «Тараса Бульби» на Кінному театрі, що на Хортиці, у виконанні майстрів нашого театру імені Магара. То я вам скажу, було видовище! Таке можна побачити один раз у житті.
Так ось, там на імпровізованій сцені серед хортицьких шат, чудодіяли не тільки професійні майстри, серед яких і мій давній друг Олександр Гапон, який, на жаль, нещодавно залишив цей світ. Земля йому пухом… Так ось, серед гурту професійних акторів роль козацького попа переконливо, вельми колоритно, зіграв саме побратим Мирослава Добрянського Валерій Козирєв.
Тоді він відкрився мені, та й, гадаю, не тільки, ще однією стороною свого багатогранного таланту людини творчої, неординарної.
Серед експозицій окремо виділено постать Тараса Шевченка, який завітав на Хортицю. Ні, це не той, притертий роками і поневіряннями вусань з палаючими очима, а молодий двадцятивосьмирічний парубок. І це теж погляд художника та історика.
А хіба можна пройти повз портрет сучасної Мадонни з дитиною? А що, хіба керівниця ансамблю бандуристок обласної філармонії Ольга Беженар не може бути сучасною Мадонною? Хай кине в мене каміння той, хто з цим не згоден… А очі в цієї богині були мамині, як колись побачилося Славкові-Мазилі.
Не знаю, може, в когось виникли інші думки та асоціації під час відвідин Покровської виставки Мирослава Добрянського. І це буде правильно. Кожен по-своєму відчуває струми мистецтва і як вони грають у твоєму розумі і серці. У цьому і є вічне таїнство творчості. А все ж добре, що ці два хлопці через двадцять років знову зустрілися.
Анатолій ПІВНЕНКО,
заслужений журналіст України.
