Червонодніпровка, що на межі Запорізької та Дніпропетровської областей, давно зникла з інформаційних повідомлень про обстріли.
Влітку ще писали, що через воєнний стан з 19 червня 2025 року заборонено відвідувати узбережжя Каховського водосховища вздовж таких населених пунктів: Малокатеринівка, Кушугум, Балабине, Розумівка, Канівське, Лисогірка, Біленьке, та й Червонодніпровка, що за Біленьким.
У зведенні про обстріли 10 липня 2025-го вона також є у переліку: під обстрілами тоді були Малокатеринівка, Смоляне, Плавні, Приморське, Кам’янське Василівського району, й Червонодніпровка – Запорізького району.
Ще влітку 2025-го до села перестала надходити електрика – зруйновані обстрілами стовпи та обірвані провода. Зупинилися насоси, що тягнули воду зі скважин. Чи залишалися у когось колодязі, важко сказати. Бо грунтові води тут на глибині більш ніж десять метрів, чи не 13.
Дніпро ж відступив далеченько, бо після руйнації греблі Каховської ГЕС на сотні метрів оголилося піщане дно, утворене й розмитими кручами високого берега.
Й за мирних часів купатися тут було незручно: доводилося йти кілька сотень метрів чи не по коліно, провалюючись у мул (ще скажу, що за мул) – щоб поплисти, не чіпляючись за дно руками. Дітям, звісно, купання на мілині було б до смаку. Та ми з ними, потрапивши вперше на берег на почтаку 2000-х, зазвичай здивовано збирали рештки затопленого Каховським водосховищем життя. Уламки керамічного посуду, денця скляних пляшок з-під молока – в радянські часи вони були півлвтрові та літрові.
“Ото взяв би я плот, поплив би до твоєї Каховки, та підірвав би ту греблю! – так ще у 2000 році після третьої чарки казав моєму переляканому батьку наш червонодніпровський сусід Іван. – Ти й уявити не можеш, скільки ми втратили…”
Під воду Каховського моря (“Каховського горя”, – говорили люди) пішло півсела. Тож, мул під ногами – це й розмиті глінобитні хати… Й посуд з тих хат виносили на берег повільні хвилі широкого Каховського водосховища.
На західному березі кожної ріки – зазвичай кручі. Тут вони були особливо живописні. Ми спускалися до води по прорізаній крізь кручу стежці, ще й обладнаній дерев’яними сходинками. Цей спуск червонодніпровці називали «лазня Панька». Ми ніколи не бачили Панька, який зробив цю грунтовну роботу. У 2000-ті його вже не було. А пам’ять про нього зберігали у назві.
Ще ширше коло пам’яті – мабуть, на всю Запорізьку область – було довкола народного лікаря на прізвище Брик. До нього в Червонодніпровку їздили за зціленням люди з різними хворобами. Возили дітей. Якщо діагноз був незрозумілий чи невтішний, якщо ліки не допомагали… Лікував, як казали місцеві жителі, й травами, й водою. Тою самою, яка текла з джерельця, що у невеликому лісочку біля села. Вода була рожева. Бо… десь там, глибоко під родючою землею лежали породи з мінералами, які спонукали до видобутку сировини. Нікопольський марганцеворудний басейн – один із найбільших у світі, недалеко від Червонодніпровки. А місто Марганець буквально виросло з руди, підказує мені ШІ. Видобуток марганцевої руди в районі Марганця почався наприкінці ХІХ століття. Ці мінерали – складова металургійної промисловості. А Брик, мабуть, знав, що це й складова людського здоров’я? Якщо не тонами брати від землі, а по краплях?
Вода в криницях Червонодніпровки мала насичений смак. Зробивши скважину (майстри, які вміли знайти місце та правильно викопати колодязь, пішли у засвіти разом із Паньком та Бриком, – то не знайшли ми таких) – повезли на аналіз до запорізької лабораторії. Там жахнулися. В літрі води – майже грам мінеральних елементів. “Пити цю воду не можна”, – такий був вирок. Між тим, місцеві жителі, що витримали тут Голодомор, Другу світову, затоплення Каховським водосховищем, жили довго – й до ста років. І село мало не таку радянську назву, а звалося Червона Забора. То, може, це був символ тої червоної підземної води?
Історія з Вікіпедії скупа на факти: “Червонодніпровка – село в Україні, в Запорізькому районі Запорізької області. Входить до складу Біленьківської сільської громади.
1922 рік – заснування як села Червона Забора. 1955 рік – перейменоване на село Червонодніпровка. Між тим, у Переліку населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932-1933 років – і Біленьке; і Червонодніпровка, з цифрою не менше 60-ти померлих.
Знову до Вікіпедії: село Червонодніпровка знаходиться на правому березі Каховського водосховища (Дніпро), вище по течії на відстані семи кілометрів розташоване село Біленьке, нижче за течією на відстані п’яти кілометрів – село Вищетарасівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Населення становить 64 осіб.
Трагедія набуває й абсурдних рис, якщо зважити на те, що на околиці Біленького, там, де починається крутий живописний спуск дорогою до Червонодніпровки, стояла військова частина. Ракети у шахтах обслуговували військовослужбовці зо всього СРСР. І коли у 1990-ті було вирішено, що така зброя Україні не потрібна, військові, особливо передпенсійного віку, не захотіли повертатися додому. Придбали собі будиночки, щось добудували, посадили виноград та абрикосові дерева… У Червонодніпровці.
У жовтні, залишаючи село, рідні сказали, що там залишилося зо п’ять стареньких мешканців, яким нема куди їхати, та йти пішки до сусуднього Біленького нема сил…
Чи були там радянські військові пенсіонери, які втратили свої мрії на затишне життя? Чи розчинилися вони в сільському українському селі, чи стали своїми?
В моєму серці живуть мої червонодніпровські сусіди.
Іван, міліціонер на пенсії, який навчав мене правильно обрізати, формувати крону дерев. Напередодні Різдва він йшов лазнею Панька на берег, вирубував у льдовому панцирі ріки хрест, набирав святої дніпровської води й обходив сусідів, вітаючи з Святом та окропляючи будинки й усіх нас…
Василь Іванович, який був угнаний до Германії 16-річним, у 1942-му – то, думаю, у нинішньому 2026-му з дня його народження минає сто років… Він навчив мене вести календар особливостей природи. Якщо раптом неочікувано вдарив мороз, або прийшли сильні дощі після спеки – запиши дати. Погоди повторюються через 45 днів. Запам’ятай, коли трапилося та які дні очікувати змін…
Його дружина Олена, яка так любила землю, що коли вже не могла біля неї нахилятися, стелила рядно, та полола грядки лежачи на стежці…
Непутьова її сестра, красуня баба Дашка, яка зав’язувала хустку високо, як корону, й шла городом як по подіуму… “Де твої бахурі? – іронічно питала мене вона. – Що ти розкажеш про своє життя онукам?”
Баба Дашка була «ланкова», орденоносна передова «ланкова», яка все молоде життя провела в колгоспному полі, де керувала, жартувала, ночувала… А дітей покинула на сестру, яка їх і виростила, і стала їм мамою. Тож, баба Дашка так залишилася самотньою ланковою… Коли до неї в курник заліз хижий тхір та подушив її кур, вона прийшла до мене жалітися: “Зобідили стару бабу…” А потім до неї приїхав з міста доживати непутьовий син. І помер на її очах, вдавившись риб’ячою кісткою…
То був суцільний сільський драматизм, який я бачила усього десять років.
Всім сусідам я везла з Біленького хліб, коли ми їхали сюди – на дачу.
Я б охопила більше спогадами, обняла б усіх – та вони залишилися в моєму минулому вже назавжди.
І з того, досмартфонового часу, не знайшлося фотографій.
Є тільки з 2023 року – коли відступило, зійшло нанівець Каховське водосховище.
І останні осінні 2025-го – коли перетворились на уламки останні будинки Червонодніпровки.
І село стало руїною.
І щезло із повідомлень про обстріли.
Та я хотіла зібрати ті крихти, які я про нього пам’ятаю….
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Сергія АТАМАНЧУКА
