У 2014 – 2015 роках молодший сержант штурмової роти Руслан уже воював проти росіян у складі 128-й окремої гірсько-штурмової бригади: стримував ворога на різних напрямках зони АТО, а на початку 2015-го пережив дуже жорсткі бої з регулярними російськими військами в Дебальцевому.
Після демобілізації, розповіли далі побратими Руслана, повернувся до себе на Київщину й працював у охоронній структурі. А як тільки почалося повномасштабне вторгнення, зв’язався зі своїми старими товаришами зі 128 ОГШБр і приїхав у зону бойових дій на Запорізький напрямок і одразу влився в гірсько-штурмовий підрозділ. Через кілька тижнів, виконуючи бойове завдання, впритул зіткнувся з ворогом і отримав важке поранення:
– Ми стояли в секреті, спостерігали за дорогою. Прямо на нас вийшла група росіян, напевно, це була диверсійно-розвідувальна група. Як старший групи я доповів по рації, що бачу ворога й приймаю бій. І відкрив вогонь. Ми почали відкочуватися, до нас зразу висунулася група підтримки. Тоді я відправив хлопців назад, а сам залишився їх прикрити. Росіяни були метрів за 50, я бачив принаймні трьох, вони вели вогонь із автоматів. І я отримав дві кулі – одна відірвала частину пальця на руці, інша влучила в лікоть. У цей момент підійшли наші, і росіяни відступили.
Після поранення Руслан переніс кілька складних операцій, далі була тривала реабілітація. Боєць міг перевестися в тиловий підрозділ, але після одужання повернувся в свою штурмову роту:
– Тут мої хлопці, а що мені робити в тилу? Там для мене роботи немає. Я не жалію, що пішов сюди на початку повномасштабки. Штурмовики – це реальна сила.
*
Фото: 128 окрема гірсько-штурмова бригада
