Минулими вихідними до Запоріжжя з двома виставами завітав на гастролі Академічний музично-драматичний театр імені Лесі Українки міста Кам’янського.
І глядачі, які потрапили до вечірньої вистави – а це був «Тартюф» за Мольєром, пожалкували, що вважаючи себе дорослими, не відвідали вранішню «Сплячу красуню».
Повноцінний гастрольний тур у наш час – це подія майже неймовірна за складністю [якимсь божественним захистом видалася можливість дограти «Тартюфа», не перериваючи напругу фіналу вистави сигналом тривоги]…
П’єса, що живе у театральному просторі світу вже більш ніж три сторіччя [на сцені Кам’янського театру – з 2012 року], повертається до глядача знову й знову такими ракурсами, такою влучністю гумору та знанням людської природи, що розумієш: людство не змінюється, попри ілюзію життя в айфонах. Мольєрівська вічна п’єса – це пригоди талановито брехливого святенника, який таки отримує розплату – та не від ошуканих довірливих людей, а згори, з неба, що вище стелі театру…
Вистава гостей на з Кам’янського сцені нашого музично-драматичного театру імені В.Магара – це й прояв дружніх стосунків, в яких бачимо й взаємну підтримку театральних колективів.
А для запорізького глядача гастролі стали дарунком настрою, «бокалом шампанського», як захоплено сказала після вистави журналістка та громадська діячка Любов Хорошилова: “Вважаю, що нам, запорожцям, неймовірно пощастило побачити п’єсу Жана Батіста Мольєра ,1664 року написання, в такому розкішному виконанні…”
Показово, що розкіш виконання абсолютно не тьмяніє від того, що п’єса має такий поважний вік, й від того, що Тартюф із Кам’янського виходить на сцену вже тривалий час.
Це як витримане дороге шампанське… А ще вистава залишила відчуття імпровізації, неповторності кожної миті. Неможливості відвести очей від процесу, що розвивається органічно та стрімко впродовж… понад двох годин!
Подібне мала від гри дуету Анатолія Хостікоєва та Богдана Бенюка у «Швейку»: виставі понад двадцять років, і за цей час додані сотні маленьких деталей, що тримають її у сьогоденні. До речі, у Національному театрі імені І.Франка рік тому теж повернули мольєрівського «Тартюфа». Там, щоправда, обдурений Тартюфом чоловік ховається у торт, а не під класичний стіл, і взято за основу новий переклад з французької.
У Кам’янському театрі звучить мелодичний класичний переклад сучасника Лесі Українки Володимира Самійленка, що “впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, …найкращою, як дуже оригінальною, з найкращою фонетикою, взагалі багатою лексично”. За це акторам особлива подяка, тому що перші вистави десять років тому ймовірніше йшли російською…
Кількість імпровізаційних моментів у «Тартюфі» з Кам’янського не вдасться порахувати. Тому, що досконалість гри перейшла на вищий рівень. А порозуміння із залом тримається не тільки на тексті, а й на флюїдному спілкуванні – поглядом, миттєвою реакцією, сміхом, відгуками… вигуками пізнавання… чи не себе на сцені? Тож, побачене стало відчутим, і зайняло у серці запорізького глядача вдячний спогад за неповторне театральне враження.
***
Після вистави мали можливість декілька хвилин поспілкуватися із виконавцем головної ролі – Тартюфом Олегом Волощенком. Справжня суть його героя проривається з-під чернечого вбрання у відповідні моменти навіть голосом. А його технічні можливості відсилають до класики українського театру: Лесь Курбас вважав, що актор має досконально володіти не тільки своїм голосом, а й тілом…
Питаємо пана Олега:
– В чому секрет такого тривалого життя вистави на сцені?
– Да, так і є, ми об’їздили з «Тартюфом» до війни всю Україну, нас бачили Львів і Київ, Дніпро і Запоріжжя (а ми пропустили! – авт.), і за кордоном нас знають з цією виставою.
А дуже просто: вона класна. Якщо одним словом, вона – як шампанське. Вона легка. Простір сцени – мінімалістичний. Актори, які в нього входять, яскраві й заповнюють простір…
– Ви граєте десять років, і постійно щось новеньке вплітається у роль, з життя… Оце, наше, коли Тартюфа беруть під арешт: “А меня за что в тюрьму?”!
– Звичайно… Схема ролі одна, та ти постійно щось додаєш. Бо відчуваєш зал… настрій… атмосферу… градус, і глядач сам підтримує. Але треба його розкачати, розкачати…
Затартюфити!
– Як виконавець ролі Тартюфа, ви прекрасно розумієте природу натхненної брехні. А що може бути протиотрутою?
– Я понад десять років працюю у цій виставі, і розумію, що брехня, вона така прекрасна… Що й не знаю, що це може бути.. Здравий мозок, ясна голова – ні, вони теж підвладні отруті.
Та мені здається, що мистецтво, за великим рахунком, це теж прекрасна брехня.
І зо всієї брехні, що людство акумулювало, можна сказати, найпрекрасніше мистецтво – що також ілюзія. І це і є протиотрута від брехні. Розумієте?
Протиотрута і є саме мистецтво.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
