В День українського добровольця у запорізькому Музеї історії зброї відбулося відкриття тематичної виставки, котру присвятили жінкам, які служать у Збройних силах України та брали участь в АТО-ОСС.
З першого погляду створення подібної виставки — це чудова ідея. Зараз кожне місто України має нагадувати своїм жителям про рівні права та обов’язки кожного з нас. Запоріжці, здається, тільки починають розуміти, що біологічна приналежність до певної статті не змушує жити заради куховарства та дітей [бо «ти жінка»], або вміти лагодити та ремонтувати все у квартирі [бо «ти чоловік»].
Відкриття виставки дало можливість не тільки прочитати про талісмани, зброю та форму учасниць, а й почути їх історії, побачити емоції цих жінок та проаналізувати те, як до них ставилися гості, журналісти та організатори.
Перше, що здивувало – це приміщення, в якому вирішили провести виставку. Це була настільки невелика зала, що пощастило лише в одному – крім журналістів, майже нікого не було. І без того неможливо було пройти до експонатів чи побачити виступ учасниць виставки – все закрили оператори та натовп з диктофонами та мікрофонами. При цьому зовсім поряд був більший зал і залишається питанням, чому б не провести все це там.
Але, чесно кажучи, це була не надто велика проблема. Більше здивувало відношення до справи цих жінок. Вони нарівні з чоловіками захищали кордони країни, лікували фізично та психологічно інших бійців. Проте, одним з перших питань до кожної з них було: “Як же ви залишили вдома дітей?”. Це такий типовий сексизм, що дивуєшся: невже більше нема про що спитати? Ці люди пережили смерті товаришів, обстріли та психологічний тиск війни, а людей хвилюють лише стереотипні завдання жінок. Хіба з дітьми не могли залишитися батьки, котрі хочуть займатися вихованням дитини, а не тримати зброю? Чому такі питання не ставлять військовим іншої статі? Невже чоловіки не залишають вдома дітей та не переймаються тим, як до їх вибору відносяться дружини?
Лише невелика частина запитань стосувалася саме роботи жінок. Наприклад, яке відношення до жінки у інших військових та наскільки важко адаптуватися до того рівня благоустрою, в котрому треба було виживати. Якщо скласти до купи всі відповіді, можна зробити висновок, що чоловіки, які воювали поряд з цими жінками, ставилися до них як до рівних, хоча в них інколи і пробуджувалися бажання захищати та бути сильнішими за протилежну стать.
Звичайно, діяльність журналістів не є головним сенсом події і нам варто поміркувати про те, що відбувалося на самому відкритті виставки. Головними об’єктами були речі, котрі привезли бійці: це й велика іграшка, знайдена у руїнах після бою, і розмальована квітами зброя, і уніформа, і ваза у вигляді снаряду. Біля кожного експонату був напис, котрий роз’яснював кому це належить, що означає для хазяйки та як до неї потрапило.
Кожна жінка, котра узяла участь у виставці, розповідала про свою роботу та долю. Були серед них ті, хто пішли воювати, бо «вдома на кухні не врятувати життя дитини». Чиї близькі стали першими загиблими під час бойових дій. Хто не тримав зброю, а рятував життя інших як медик. Це були історії сильних жінок, котрі варто почути багатьом, щоб зрозуміти ціну свободи, тихого неба та благ цивілізації. Деякі розповіді вражали гумором, місце якому знайшлося серед бойових дій, інші пронизували серце болем або дарували надію.
Така виставка – важлива для міста подія, яка робить добровольців-жінок більш видимою частиною суспільства. Їх неймовірна внутрішня сила, певно, передалась кожному. Вони надихали на дії та залишили у душі посмак гордості за таких запоріжанок.
Валерія Мосейченко, ЗНУ, факультет журналістики, фото автора
