Червень на Хортиці нагадав часи «Золотої Хортиці». Як тоді біля театру VIE, так і нині, довкола зібралося багато цікавих один одному людей.
І вистава «Незабутнє: Триптих» була, за великим рахунком, не одна, бо мала три абсолютно самостійні частини. І «Дім актора», частиною якого є нині театр VIE, запросив на прем’єру музикантів наступної події – концерту «Джаз у літню ніч» [має відбутися 22 червня о 19.00 в Запорізькій філармонії], і молодих акторів творчого об’єднання «Мотлох»… Прийшли гості з інших театрів міста, від літературної спільноти. З передової завітали непересічні люди, які відклали своє творче та наукове життя на «після війни»: і всі ми були щасливі побачити Михайла Савицького та Віктора Кривоносова.
Прем’єра вистави «Незабутнє: Триптих» могла не відбутися… та вона не могла не відбутися!
Потужний генератор замінив на деякий час електрику в мережі [біля нього чаклували усі, включно із режисером Віктором Поповим], і о 16.00 театр прийняв у свої обійми спраглих театральної новизни глядачів… Попереджених Віктором Васильовичем, що триптих триватиме довше, ніж анонсовано: кожна частина – година… Бо кожному – Акторці, Батьку-одинаку і Ньюзмейкерці – є що сказати у своїх незабутніх історіях.
Перечитавши нераховану кількість текстів українських та зарубіжних авторів, кожен з акторів обрав своє. І у мінімалістичних декораціях, основним фоном та забарвником яких було світло [дяка генератору та освітлювачу – «богу світла»], глядачі, занурюючись у емоції, стали свідками історій Verba, «Георгій» і «Ти тут, Боже?»… Кожна – про найважливіше, найпотужніше, що трапилося з ним.
Verba – це історія жінки “після апокаліпсису”, про те, як був діагностований та переможений рак.
Несприйняття та сприйняття. Спротив і філософія замирення. Бунт проти хвороби та людської байдужості: “Погане розсікає пам’ять та залишається на ній шрамом. А хороше – це тепло, що рятує”.
Акторка – Ксенія Бойченко, з’явившись на початку дії у чорному вбранні, у фіналі вдягає гаптовану білу сукню. Перемога відчутна і в цьому жіночному виборі, і в словах: “Якщо я впоралась із цим, то тепер я впораюсь із чим завгодно!”
А верба – справжнісінька верба, пластичний елемент сцени та сюжету, нагадала мені листочок, намальований на стіні в одному з оповідань О’Генрі. Та наша верба оптимістичніша.
«Георгій» – Андрій Вернан змусив заплакати. І не раз, і не два, і не три… А стільки, скільки разів герой натикався на гострило правди, якої не міг сприймати як виправдану реальність. Бо боляче!
Бо “правда на смак гірко-солона, як кров”.
Бо від неї не рятує навіть цинізм: “…прилетів лелека, щоб обісрати моє життя…”
Та виявилось, що той подарунок лелеки, отриманий через жінку, яка покинула, підтриманий жінкою, яка загинула, …стає найважливішим моментом долі та не дає обірвати зневірене життя.
Маленька роль юної акторки Мирослави Пивар та трьохсекундна поява на сцені Андрія Лятуринського – найемоційніший момент не тільки другої частини триптиху, а й усієї вистави загалом. Бо схлипи задушені чулися по всій глядацькій залі…
Ньюзмейкерка, яку зіграла Анастасія Гуслиста-Полозун, не відпускає досі. Не емоційно. Відповідально. “Можна бути або вівцею, або пастухом”, – каже пані, яка створює потрібні замовнику новини. І не береться відповідати за наслідки.
“Вівці ходять стадами, як підписники каналу…”
“Я ж не пастир, а вівчарська собака, яка… жене овець, куди треба…”
То хто ж винний, Боже, що ми там, де ми є?
Є над чим подумати людям, які збирають та пишуть новини на сайт…
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
