Олег Гавріш – сучасний письменник-казкар, автор книги «Казки баби Гавришихи», що була видана у 2019 році. Народився він на Донбасі, а зараз проживає у місті Дніпро. Має технічну та юридичну вищі освіти. Пан Гавріш каже, що книга «Казки баби Гавришихи» – це його перший літературний досвід. Однак, цю книгу встигли доволі високо оцінити – вона є фіналістом конкурсу «Книжка року-2019», лауреатом премії Львівського форуму видавців 2020 у номінації «для підлітків», лауреатом літературної премії міста Дніпро та лауреатом Премії ім. М.В. Гоголя 2021 року. – Що ви можете сказати про хорор-індустрію в Україні?
– Хорор-індустрія – це доволі нішевий напрямок і на сьогодні він розвивається. Але ніша етнохорору поки що має не дуже багато літератури.
– А як вважаєте, нам, українцям, не вистачає більш детального занурення в українську культуру жахів?
– …Я, мабуть буду казати на прикладі своєї книжки. Це не чистий хорор. Так, я писав книжку для дорослих, а вона виявилася поза віком. Коли з’ясувалося, що вона подобається дітям, то з цими казками працювала дитяча психолог Наталія Козар. Вона влучно написала, що книжка і страшна, і одночасно не страшна, бо вона більш філософська, у такій цікавій формі доносить до читача історію, традицію, український фольклор, міфічних істот України.
– Якщо в Росії є Баба-Яга, в Японії – взагалі букет із йокаїв, то які в нас є міфічні образи?
– Ну, взагалі-то є дослідження, що Баба-Яга – це міфічна істота української міфології. Але ті, що суто українські, – це, наприклад, що в моїй книжці, чаклун Ох, відьми різних звань: босоркання, родима відьма; нічниці, польовики, ті ж домовики, водяники, мерці. Але я вже вводжу дещо нових істот, наприклад, Нелюдь, Воно. А у другій книжці з’являється Скаменюшник. Це не дуже відома істота української міфології, але вона є.
– Ви сказали про наступну книгу…
– Вона зараз у процесі друку, закінчується робота над макетом. Там теж вісім казок, бо читачі, м’яко кажучи, наполегливо просили продовження історії.
Це не чистий хорор, бо у кожній казці присутня баба Гавришиха, яка закриває, захищає, повчає і так далі.
Баба Гавришиха дійсно була моєю бабусею і мешкала у селі Некремінне, це північ Донецької області. Я з дитинства бачив і чув, що на Донбасі завжди була Україна. А взагалі род Гавришів пішов з Полтавщини. Це був заможний рід. Після розкуркулення вони переїхали на Донеччину, де знову стали заможними, та їх знову розкуркулили. Баба Гавришиха досить рано втратила чоловіка, була не дуже грамотною, але писати та читати вміла. Ростила вона сама чотирьох діточок, її хата згоріла у Другу світову, потім жила у землянці. Пізніше усе село на толоці будувало їй хату…
Нас, вісьмох онуків, до неї привозили, залишали на вихідні, на свята, на канікули. Щоб ми вночі не розбігалися по селу, бабуся намагалась лякати нас страшними казками. На нас це не дуже діяло, але це мене наштовхнуло написати книжку, попрацювати з українською міфологією і викласти цих істот у моєму баченні, може, більш сучасному.
Некремінне існує і сьогодні. У мене підписана угода з кіностудією, вже почали роботу над художнім фільмом. І на початку 2020 року ми їздили в експедицію у це село, з операторами, дронами. Там є такі цікаві «райони», як Підварок, Гусарівка, Глухівка… Там ще пам’ятають Гавришів.
– Я подарувала вашу книгу мамі, так вона не могла відірватися до вечора. І багато інших читачів так само…
– …У 2014 році, коли я починав її писати, почала прокидатися якась прадавня могутня сила українська. І люди згадують, хто вони родом. Наприклад, одна пані на фестивалі у Маріуполі сказала, що не читає українською. Проте повернулася за 15 хвилин, сказала, що загуглила та знайшла багато відгуків про легку для сприйняття мову, і придбала «Казки», щоб вивчати мову. Деякі вчителі беруть книгу, щоб давати на позакласне читання. Мову я зберіг саме з центрально-східної України, вона без суржика, така жива, співуча, звичайна мова.
– У різних містах є свої легенди. Наприклад у Львові це легенда про чорну труну, чорта Смалюха тощо. Чи не вважаєте ви, що це гарне натхнення для наступних книжок?
– Ми з дружиною дуже любимо містичне місто Львів і я впевнений, якщо поспілкуватися із старожилами, істориками, фольклористами, то ми дізнаємося багато того, що сьогодні не на слуху. Мабуть, такі не дуже відомі легенди треба висвітлювати, тим більше, що це й потенціал для туристичного розвитку.
– Ви згодні з тим, що хорор історії у більшій мірі позитивно впливають на читачів, дозволяють їм протистояти своїм страхам?
– Так, звісно, бо, як кажуть психологи, дітям корисно боятися, працювати зі своїми страхами. А у «Казках баби Гавришихи» світ потойбічних істот і світ звичайних людей шукають можливість співіснування, бо вони один без одного неможливі, як світло без темряви і навпаки. Важливий момент – це саме рівновага між світами.
– Днями вашу книгу почали перекладати грецькою. Ви вирішили це зробити, щоб ознайомити з українським фольком світову спільноту чи українців за кордоном?
– Одна читачка сказала, що «Казки баби Гаввришихи» – це сутність, яка вдало маскується під звичайну книжку. Вона дійсно трохи магічна, бо навколо неї самі собою складаються обставини. Такі, наприклад, що мені запропонували перекласти її грецькою. Виявилося, що грекам це цікаво, бо книжка не просто про хорор, вона поєднує і історію, і фольклор, і традиції, і побут.
Українцям за кордоном – а наших багато по всьому світу – вона подобається і без перекладу, її читають у США, Канаді, Великобританії, Непал, уся Європа. За відгуками наших співвітчизників, книга їх повертає додому, у село, до бабусі у хату.
– Чи не зробити нам аналог Гелловіну – свята, що буде присвячено українським жахам?
– Гелловін сам потрошки переростає у свято українського фентезі, фольклору. Стімпанкери почали звертати увагу на наших істот, міфологію. Один млин чого вартий, якщо його зробити у стилі стімпанк.
– А що ви любите читати?
– Мої улюблені – це Стівен Кінг, Ніл Гейман, «Майстер та Маргарита» та «Собаче серце» Булгакова. До речі, свій перший автограф я дав… Булгакову.
– …???
– На Львівському форумі 2019 року я вперше доторкнувся до своєї книжки у паперовому вигляді. І тут мені кажуть, що якийсь чоловік придбав книгу і хоче автограф. Уявляєте, перший у моєму житті автограф! Я так хвилююся, руки трохи трусяться, голос тремтить, питаю в читача: кому підписувати? А він каже: “Булгакову!” Я кажу, що це чудовий жарт, а дійсно кому? Чоловік дістає паспорт, відкриває – там написано: Олег Булгаков. Така ось містика)
Розмовляла Вероніка ХРИСТІЧ, студентка ЗНУ
