Крим – це Україна. Особливо гостро це відчуваєш, коли зустрічаєшся з представниками славного народу киримли. Які пережили вигнання, повернення, не дуже приязне ставлення мешканців зросійщеного півострова, налагодження життя… А потім окупацію, вимушене переселення… Але стійко вірять у перемогу України і роблять усе від них залежне, аби її пришвидшити і повернутися до Криму. Невід’ємної частини України.
З паном Шукрі Мевлюдовим ми познайомилися випадково у Запорізькому обласному історико-краєзнавчому музеї імені Я.П.Новицького під час заходів до Міжнародного дня музеїв. Так співпало, що у цей же день відзначається День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. (Цього року це була 81-а річниця депортації киримли радянською владою, що відбулася 18 травня 1944 року). Мою увагу привернув чоловік у вишиванці, на якій було прикріплено зображення тамги на блакитному тлі. Музеологиня Ірина Коробова сказала: «Це пан Шукрі Мевлюдов, він другий рік приходить до музею і молиться за предків і наших захисників».
Детально поговорити в музеї не вдалося, і ми трошки пізніше зустрілися з паном Шукрі та його дружиною Тетяною у редакції «МИГа». Під час розмови з подружжям мені важко було втримати сльози.
Неволя мами – не Батьківщина
…Маму Шукрі Мевлюдова депортували до Узбекистану, коли їй було дев’ять років. !963 там же, в Узбекистані, народився Шукрі. Пізніше, коли він був уже дорослим, деякі недоброзичливці йому казали: “Чего ты так сильно за Украину выступаєшь? Ведь твоя родина – Узбекистан”. Е, ні! – відповідав їм Шукрі. Адже і літаках люди народжуються, та хіба літак – це Батьківщина???
“Я народився в неволі моєї мами. Але це не моя Батьківщина. Моя – там, де мої предки. Це Крим, де бахчисарайські корені моїх дідів, бабунь, мами. Це в узбека батьківщина – Узбекистан, у німця – Німеччина, а у кримського татарина – Крим“.
Коли Шукрі було сім років, сім’я вирішила ризикнути і виїхати з Узбекистану. «Нас називали тоді першими ластівками, кому вдалося якимось чином повернутися до Криму. На той час мій дядько, мамин брат Амет Чобанов жив у селі Курське, працював чабаном. Ми спробували у нього оселитися, уже і контейнер невеликий з нашими речами прийшов. Але буквально за кілька днів до хати зайшли люди у кирзових чоботях (я це дуже добре запам’ятав), і наказали: «Вон за пределы Крыма!»
Шукрі з мамою змушені були виїхати на Херсонщину. Оселилися у селі Новодмитрівка за десяток кілометрів від Новолексіївки. Там Шукрі пішов що української школи, де навчався чотири роки. “На той час там уже мешкали десь половина українців і половина кримських татар, які в очікуванні на кращі часи перебралися з Азії поближче до рідної домівки. Татари навчили українців, як робити теплиці, вирощувати виноград, вони поруч жили без сварок”.
Потім сім’я переїхала до селища Партизани (зараз Риково), і хлопець потрапив цього разу до російської школи. А за рік за сімейними обставинами він пішов до інтернату у Генічеську, потім три роки навчався у Генічеському СПТУ-13, яке закінчив 1983 року, здобувши професію будівельника. Потім була служба в армії, праця на багатьох буд майданчиках.
Небайдужий до коріння і своєї землі
1989 року врешті було знято заборону на повернення кримських татар на батьківщину. У 1993 році мама Шукрі отримала у Симферополі однокімнатну квартиру, до неї молодий чоловік і прописався.
Шукрі Мевлюдов багато працював, у тому числі за кордоном, створив сім’ю, розбудовував власне господарство, але відзначався величезною цікавістю до свого родоводу, культури, релігії. Їздив по кримських мечетях, занедбаних і відновлюваних, знайомився з провідниками кримсько-татарського народу, у тому числі Мустафою Джемілєвим та Рефатом Чубаровим, багато спілкувався з місцевими активістами.
Ця небайдужість до громадських справ привела Шукрі Мевлюдова 26 лютого 2014 року на проукраїнський мітинг, організований Меджлісом кримськотатарського народу. Тоді вдалося зірвати засідання кримського парламенту, проросійська частина якого хотіла проголосувати за незаконне звернення до РФ щодо введення її військ. “Над головами у нас уже літали військові гелікоптери, і Рефат Чубаров сказав: «Нас же жменька, але бачите, як вони нас бояться?!» – згадує Шукрі Мевлюдов.
Пан Чубаров у запалі трошки применшив кількість протестувальників, їх було кілька тисяч. Їм протистояли завезені з росії молодики, місцеві «правоохоронці» зникли, і у сутичках, як з’ясувалося згодом, загинуло двоє людей, кілька десятків отримали поранення.
А Шукрі Мевлюдову після тих подій довелося переїхати знову на Херсонщину. Разом з дружиною Тетяною вони замешкали у селі Москаленко неподалік Партизан Генічеського району. За рік він разом із друзями, рідними та знайомими брав участь у блокаді тимчасово окупованого Криму. То була мирна громадська акція, ініційована Мустафою Джемілєвим, Рефатом Чубаровим, кримськотатарськими та українськими громадськими діячами, з блокування постачання товарів до тимчасово окупованого півострову.
Свій з Тетяною будинок у селі Москаленко Шукрі уже під час великої війни розмалював патріотичними сюжетами. А на відкосах рисочками позначав, який іде день окупації. На будинок усе село приходило дивитися. Деякі сусіди казали: “Та тебе ж за це вб’ють!” А чоловік відповідав: “За що? У них спеціальна операція, а у мене художня операція!”
“Там уже просто дихати було нічим”
Кримськотатарські активісти, серед яких були і сам Шукрі, і його родичі та друзі, ще під час блокади Криму потрапили «на олівець» до російських силовиків. Дуже скоро стало зрозумілим, що потрібно виїжджати.
Це був 250-й день великої війни. Шукрі з дружиною вибиралися з села своєю машиною потайки, удосвіта. Довелося залишити усе господарство, худобу, птицю… У Мелітополі узяли пропуск, а от через Василівку не проїхали. На блокпості видали легенду, що їдуть онуків з України забрати. Та чеченці усе присікувалися, чи не був Шукрі на Чонгарі у 2015, де жив та що робив відтоді. Один начебто і схильний був пропустити їхню машину, але другий вперся.
Довелося заночувати у Мелітополі. А що робити далі? Повертатися до Москаленко не можна. По обіді Шукрі Мевлюдов прийняв рішення: треба ще раз спробувати. Може, хтось із охоронців на блокпосту помінявся… Так і вийшло. Учорашній чеченець сказав новому напарнику: “Пропусти. Їх уже перевіряли. Хай їдуть”.
“Я так боялася! – згадує Тетяна. – На блокпості машин дуже багато, а за Василівкою вони наче у повітрі розчиняються. А орки підганяють: “Їдьте! Швидко! Ніде не зупиняйтеся!» Їдемо, а по боках кругом протитанкові міни зелені лежать”.
Подружжя заблукало, поїхало через міст, який був уже пошкоджений вибухами, зрештою якось поминули його і через пересохлу річку вибралися до своїх.
“Як побачили наших солдатів, – у сльози… – каже Тетяна. – Солдатиків наших обіймаємо, цілуємо. І аж дихати стало легше! Повітря інше, наче на світ народився! А там… Просто дихати нічим. Слава богу, що виїхали”.
“Працюємо на перемогу України”
Пан Шукрі та пані Тетяна оселилися у Запоріжжі. Пан Шукрі працює у фірмі, що займається склінням. Волонтерить. А у вільний час малює. Рідний Крим… Ластівчине гніздечко… Аю-Даг… І човен з синьо-жовтим вітрилом, що має назву «Мрія»…
Пані Тетяна ходить плести маскувальні сітки, а Шукрі їй каже: “Ходи, кохана. Це наш маленький внесок у перемогу”.
Сітки передають найчастіше хлопцям з 48-ї бригади, з якими Шукрі колись стояв на блокаді Криму. “Зараз багато з них Герої України. Хтось загинув. У мене є бойовий прапор, який мені подарував двічі Герой України Анатолій з позивним «Фермер».
З цим прапором Шукрі Мевлюдов приходить 18 травня до музею. І читає молитви з Корану за своїх предків і наших нинішніх захисників – аскерів.
“Я присвятив себе нашій майбутній перемозі. Бо зло завжди було, має і неодмінно буде покаране. Віримо в Україну і Перемогу!”
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки та надані Шукрі Мевлюдовим
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.