Поки наша армія боронить Україну на фронті, рятувальні служби працюють у тилу та на лінії зіткнення. І нині у фахівців ДСНС дуже багато роботи.
«Рятувальники завжди працювали з ризиком для життя, однак нам не доводилося виконувати свою роботу під обстрілами, як це сталося із початком повномасштабної війни, – каже начальниця відділу зв’язків зі ЗМІ та роботи з громадськістю ГУ ДСНС України у Запорізькій області, полковник служби цивільного захисту Юлія Баришева. – Наші функції значно розширилися – рятувальники не тільки цілодобово ліквідовують пожежі, розбирають завали, знешкоджують численні снаряди, якими ворог нищить нашу землю, а й евакуюють мирних мешканців, доправляють їм воду, продукти, ліки, надають психологічну та домедичну допомогу”.
Як працюють запорізькі рятувальники в умовах війни, які виклики воєнного часу долають?
“Подорожі в пекло” та “Дорога життя”
…Начальник караулу першої Державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Запорізькій області, капітан служби цивільного захисту Валентин Стеценко вже 14 років професійно рятує людей.
І це не пафосні слова. Адже Валентин – лауреат Всеукраїнської акції “Герой-рятувальник року”: якось, перебуваючи поза службою, він витягнув із полум’я пожежі двох дітей, а під час виконання службових обов’язків самотужки повернув до життя чоловіка, у якого було відсутнє серцебиття…
З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну капітан Стеценко, окрім своїх прямих обов’язків – гасіння пожеж, супроводжував евакуаційні колони з небезпечних територій до Запоріжжя.
Адже ні поліцію, ні військових далі українських блокпостів окупанти не пускали.
Тільки рятувальники та представники Червоного Хреста могли в перші місяці війни потрапити на окуповані ворогом території.
Валентин Стеценко допомагав виїздити людям із Оріхова, Гуляйполя, Токмака, Бердянська, Маріуполя.
З тих «пекельних» місць, де мирним мешканцям неможливо жити під постійним вогнем або «опікою» рашистів.
“Найбільше запам’яталася поїздка у Маріуполь. Завдання було – евакуювати 165 дорослих та дітей із «Азовсталі», яких вивезли у фільтраційні табори на непідконтрольну Україні територію”, – розповідає Валентин.
Ця гуманітарна операція тривала майже тиждень.
“Побутові труднощі – це ніщо у порівнянні з психоемоційним станом, у якому перебували люди: втомлені, знесилені, пригнічені… Ми розуміли, що треба підтримувати їх, наскільки це можливо, щоб вони почували себе захищеними. Постійно доводилося надавати психологічну допомогу, а іноді – й домедичну», – згадує рятувальник.
Також був випадок, коли дорогою після чергових обстрілів жінці в одному із евакуаційних автобусів стало зле.
“Важливо було не нашкодити. За зовнішніми ознаками у неї були проблеми з серцем, потрібна була кваліфікована допомога лікарів. Ми надали першу долікарську допомогу, перемістили жінку в рятувальний автомобіль та якнайшвидше повезли до обласної лікарні. Тоді ми ще не знали, що лік ішов на хвилини. У медичному закладі лікарі повідомили – якби жінку не госпіталізували, вона б померла”, – говорить Валентин.
Часто доводилося чекати дозволу на виїзд із окупованих територій по декілька діб.
Можна тільки уявити, як почували себе у закритих автобусах знесилені люди – без можливості вийти назовні через заборону та загрозу обстрілів з боку російських окупантів.
А таке бувало – декілька разів гуманітарні колони, які супроводжував Валентин Стеценко, потрапляли під ворожий вогонь.
На щастя, без постраждалих.
І до всіх небезпек, пов’язаних із безпосередньою ворожою агресією, додавалися ще й випробування несприятливою погодою.
Найчастіше від цього потерпали ті, хто пересувався так званою «Дорогою життя».
Користуватися цим шляхом змушені були тисячі людей, які їхали в обласний центр із тимчасово окупованих територій Запорізької, Донецької, Херсонської областей.
Це відрізок дороги у «сірій» зоні, поблизу села Кам’янське Василівського району.
Там зруйновано міст, і транспорт рухається не трасою, а грунтовими дорогами, які після дощів перетворюються на непроїзне болото.
Примітно, що орки, ніби знущаючись, давали «зелені коридори» саме тоді, коли вирувала негода.
Та рятувальники під обстрілами, які становлять реальну загрозу як цивільному населенню, так і особовому складу ДСНС, допомагають витягати транспортні засоби, які опинилися у пастці-багнюці.
Тільки в період з 19-го по 25 грудня 2022 року на «Дорозі життя» рятувальники витягли з багнюки чотири мікроавтобуси та 15 легкових автомобілів, а також врятували 103-х громадян.
Деякі вантажівки доводиться витягати, використовуючи одночасно кілька одиниць спецтехніки.
Таким чином, часто ризикуючи власним життям, нашим рятувальникам вдається допомагати громадянам дістатися на неокуповані території.
“У Веселянці від постійних “прильотів” у повітрі стояв запах пороху …”
Колега Валентина Стеценка, начальник сектору гуманітарного розмінування ГУ ДСНС Запорізької області, майор служби цивільного захисту Олександр Юрковський ще до війни набув досвіду роботи у бойових умовах – працював на розмінуванні у зоні ООС на Донеччині.
А нині “звільняє” від ворожих вибухонебезпечних “сюрпризів” рідну область.
Із початком війни штат запорізьких саперів було збільшено із 23-х до 71 співробітника.
“Є велика кількість бажаючих працювати у нашій службі з числа воєнних пенсіонерів та навіть тих, хто служив у Французькому легіоні. Нові фахівці проходять підготовку у спеціальних центрах ДСНС, і зараз ми залучаємо їх до роботи під наглядом досвідченіших співробітників”, – розповідає Олександр .
Щоденно чотири-п’ять розрахунків запорізьких піротехніків виїзжають на розмінування місцевості. Вони працюють по всій лінії зіткнення, в 30-ти кілометрах від неї, на місцях “прильотів”.
Гуляйполе, Оріхів, Степногірськ, Комишуваха, навколишні села, – там усе всіяно боєприпасами від різних систем залпового вогню.
“Влітку майже кожного дня виїзжали у невелике село Веселянка Запорізького району. Там дуже важко дихати, від постійних обстрілів у повітрі стояв запах пороху”, – говорить Олександр. І пояснює: “Ми працюємо там, де територія не прострілюється, щоб не наражати на небезпеку наших співробітників. До прикладу, у Малій Токмачці працювати нині неможливо, бо постійно “прилітає”, і ворожі дрони літають, як мухи”.
Якщо раніше, до повномасштабного вторгнення, запорізькі піротехніки за рік знищували до трьох тисяч вибухонебезпечних предметів з минулих воєн, то зараз знешкоджень набагато більше.
Найактуальніше – це “прильоти”, які не вибухнули, та касетні боєприпаси, що мають широкий спектр ураження і спрямовані на знищення людей.
Велика проблема – вибухонебезпечні предмети, які не можна транспортувати для підриву в іншому місці. Це міф , що піротехніки можуть щось знешкодити у будівлі, і вона залишиться цілою.
“Приїхали у село. У звичайній сільській хаті стирчить снаряд від залпової системи вогню. Вивезти його неможливо, треба підривати на місці. Бабуся, власниця хати, обіймає, плаче, благає не нищити хату. І що робити? Зрештою, вивозимо той снаряд.
Так само було, коли ворожий “подарунок” прилетів на електричну підстанцію одного із міст області.
Якби не знешкодили на місці “прильоту”, без світла залишилися б на невизначений час 40 тисяч мешканців.
Для нас немає пріоритетів – чи то “Ураган” у сільській хаті, чи у дитсадочку. Потрібно працювати і там, і там. Але, звісно, важливо дбати і про безпеку особового складу”, – зазначає Олександр Юрковський.
Він вважає, що зараз не можна сказати, що якийсь район області є безпечним.
Бо піротехніки його ще не перевіряли.
Теоретично міни можуть «мігрувати» і по воді.
І необов’язково, що може бути навмисне мінування Дніпра.
Ворог б’є касетними снарядами, які розлітаються на великі відстані і можуть потрапляти у водоймища.
Там вони можуть здетонувати через деякий час.
Запорізькі сапери вже не раз долучалися до підводного розмінування.
Олена Ахінько
Фото ГУ ДСНС у Запорізькій області та автора
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
