Наприкінці травня у Запоріжжі за сприяння Національної спілки журналістів України та її Запорізької обласної організації побував відомий норвезький незалежний журналіст-документаліст Оле Даг Квамме.
Головною метою його візиту було зібрання матеріалу про роботу засобів масової інформації у прифронтових регіонах, а також про викрадених та зниклих без вісти журналістів. Здійсненню його задуму у якості перекладача і логіста посприяв громадський діяч, національний координатор Унії балтійських міст Олексій Стояновський.
У Центрі журналістської солідарності ЗОО НСЖУ пан Оле Даг Квамме поспілкувався з редакторками релокованих газет «Трудова слава» (Оріхів) – Світланою Карпенко та «Голос Гуляйпілля» – Тетяною Великою. Велике враження на гостя справила і зустріч з керівницею сайту РІА «Південь» Світланою Залізецькою, яка розповіла про колег, що опинилися в рашистський неволі і досі перебувають у катівнях окупантів.
Пан Оле, за словами Олексія Стояновського, наполягав, що хоче максимально побачити місцевих колег за роботою. Йому пощастило, і колеги з РІА-Південь надали йому таку можливість – у якості спостерігача. А «МИГ» скористався шансом більш детально розпитати гостя про його власну роботу і більш широкі теми міжнародного співробітництва. І запропонував роль не інтерв’юера, а безпосереднього учасника процесу – того, у КОГО беруть інтерв’ю.)
Чи просто у Норвегії працювати фрілансером
– Пане Оле, розкажіть, будь ласка, у якому виданні Ви працюєте, якою є ваша спеціалізація? Що мотивувало приїхати до України?
– Останні 10 років я працюю фрілансером. Є незалежним репортером і дослідником, маю свободу у виборі теми для репортажу чи історії. Коли знаходжу щось, що мене хвилює, іду до редактора якогось журналу і питаю: чи цікава вашому виданню ця тема? Якщо так, то чи заплатите ви мені одразу? Бо я повинен мати гроші до поїздки, інакше несерйозно. Таким чином я для багатьох журналів робив історії. Багато подорожував до місць конфліктів, мене цікавлять люди. Тому, коли почалася повномасштабна війна в Україні, я вирішив писати про українців, що відстоюють свою свободу.
Мене питали: чого ти туди їдеш? Там занадто небезпечно. Але я вже вшосте в Україні. Вперше у жовтні 2023 року був у Кам’янці-Подільському, де спілкувався з вимушеними переселенцями з тимчасово окупованих територій, і зробив матеріал для журналу «Соціальні працівники». Потім писав і про робітників Укрпошти, Укрзалізниці, освітян Бучі, Києва і Херсона.
Українські журналісти під час війни. Погляд збоку
Яка моя нинішня тема? Я цікавлюся і Мета-журналістикою (рефлексія над журналістикою, аналіз її функцій та впливу, а також обговорення етичних аспектів роботи журналістів, – ред.), тож мені небайдужа свобода слова. До речі, з пресою і в Норвегії не так усе добре, бо реклама і гроші ідуть більше на соціальні мережі. А нормальній журналістиці дістається усе менше. І щоб домовитися про виділення коштів на поїздку, потрібна не лише згода видавця чи редактора журналу, а і співфінансування.
У даному випадку я звернувся по грант «Свободне слово», і домовився про оприлюднення потім матеріалу на веб-сайті «Журналісти. Норвегія». До того ж, я отримав грант на вивчення української мови. Студіював її онлайн по два тижні у січні і в березні, додатково мав очні заняття з учителькою у Києві. Це була інвестиція, аби пізнати краще Україну. І з поваги до українців.
– У вас уже є обриси того, яким буде кінцевий результат вашої поїздки?
– Так. Одна тема – вбиті, зниклі, викрадені українські журналісти. У Запоріжжі я поспілкувався з пані Світланою Залізецькою з РІА-Південь. Вона сама була жертвою переслідувань окупантів, і тільки за нею стоять історії шести її колег, які в ув’язненні. З розмови з нею я зрозумів, що офіційні дані про постраждалих журналістів менші, ніж це є насправді.
У Києві я побачуся з батьками або дружиною одного зі зниклих журналістів.
Також я роблю репортажі про те, де відбувається наступ на свободу слова в Україні. Зокрема, у Краматорську репортер кілька років переслідується поліцейськими за те, що він пише правду. А його редактор каже, що це його власні проблеми, журналіста ніхто не захищає. Подібна ситуація була і в Бучі, де журналіста попередили, що не буде нести за нього відповідальність. Мене здивувало, що деякі журналістів, які пишуть правду, залишають один на один із системо, і вони вразливі.
Ще одна історія – про репортерів, які відклали ручку, мікрофон чи камеру і взяли до рук зброю. Мені вважливо показати контекст, чому журналісти це зробили.
І нарешті, я взяв історії про три різні видання в екзині – з Мелітополя, Оріхова і Гуляйполя.
– Хто буде авдиторією ваших матеріалів, на кого вони розраховані?
– Я пишу для онлайн–видання «Журналісти. Норвегія». Його читають усі норвезькі журналісти і редактори. Люди люблять читати про себе, представників своєї професії, і коли я пишу про Україну, намагаюся зробити це якнайцікавіше. З іншого боку, я досить відомий документальний журналіст, тому думаю, що ця інформація буде сприйнята і більш широкою авдиторією, яка мені довіряє.
Норвежці підтримують політику уряду щодо допомоги Україні
– Норвегія як член НАТО дуже багато допомагає Україні у військовому плані. Недавно в Норвегії відкрилися Центр повітряних сил, Центр десантних сил, де навчаються і наші фахівці. Тобто уряд Норвегії розуміє необхідність зміцнювати власну оборонну спроможність і допомагати Україні. А як до цього ставляться пересічні громадяни?
– Уряд не буде робити те, з чим люди не згодні. У нас регулярно проводяться опитування про підтримку України, і більшість ставиться до неї позитивно. Є, звісно, маргінали, які завжди з усім не згодні, але це меншість, а загалом люди підтримують цю політику уряду.
Норвегія має кордон з росією. Люди розуміють загрозу, і треба віддати належність Володимиру Зеленському, який весь час доводить, що мир – це не щось дане раз і назавжди. Ми не зможемо ні на кого покластися, якщо не будемо брати участь у тому, аби забезпечити майбутню безпеку. Ми бачимо, що росія скотилася до доволі небезпечного для нас стану. Ми це розуміємо.
Коли роль жертви стає зручною, це виглядає непривабливо
– У Норвегії 85 тисяч вимушених переселенців з України, це досить велика кількість для не дуже великої за населенням країни, відповідно, зростають навантаження на бюджет. Я читала, що уряд вводить деякі обмеження щодо подальшого надання прихистку. З іншого боку, як українці себе поводять у Норвегії? Чи не стає їхня поведінка у протиріччя зі способом життя норвежців?
– На початку повномасштабного вторгнення ми просто відкрили кордони. Ми думали, що це буде коротка війна, і маємо українцям допомогти, щоб їм деякий час було де пожити, бо в них там пожежа. Але війна не швидка. І як показує досвід з попередніми хвилями біженців, наприклад, сірійцями, люди пускають коріння і залишаються. Це постійний тягар на бюджет. Зараз ми зрозуміли, що багато українських областей у відносній безпеці, то навіщо нам приймати їх мешканців? Разом з тим, загалом біженці з України доволі освічені і роблять добрий внесок в норвезьку економіку.
Треба визнати, що наша підтримка – не тільки благодійність. Економічно Норвегія отримала певні переваги від війни, бо російський газ у Європі замінюється норвезьким газом, і багато хто каже, що ми могли би більше витрачати на підтримку. Але мені є з чим порівнювати. Коли я приїжджаю сюди, я бачу тутешніх українців, як вони живуть і борються, а потім бачу деяких переселенців… Виходить так: переселенці приїжджають як жертви російської агресії, і це зрозуміло, але потім роль жертви для них стає зручною, і це виглядає непривабливо. Моя близька людина працює з переселенцями, у тому числі з України. І її часто бентежить, як дбати про небідних українок, які вимагають усе більше і більше грошей. Це трохи дивно.
І щодо перспектив. З досвіду, левова частина переселенців – жінки з дітьми. Вони чекають на чоловіків – коли війна закінчиться, і ті до них приїдуть. А приїдуть чоловіки з досвідом війни, травмовані психологічно, і можна очікувати хвилю домашнього насильства. Це треба передбачати. Бо після другої світової війни демобілізація тривала десять років, які не були простими. І це реалії. Це матиме вплив і на Україну, і на решту Європи.
По порядних людей, які усе роблять правильно
– Що має зробити Україна, аби перемогти російську гідру?
– Я не експерт, і це тільки моя власна думка, доволі скромна. Але. Коли мене питають колеги, друзі, знайомі про українців, я відповідаю: ті люди, з якими я маю справу в Україні, – це переважно порядні люди, які усе роблять правильно: не здалися, узяли на себе відповідальність, захищають зі зброєю в руках свою країну, працюють, аби зупинити навалу. І я пояснюю, що люди попри все продовжують воювати. І мають продовжувати усе це робити, нарощувати виробництво зброї, розбудовувати військову промисловість задля перемоги. І розповідати решті світу, що це наша спільна війна, – сьогодні ми, а завтра ви. Це правильно.
У Європі ми були шоковані змінами у стосунках зі США, коли Трамп став президентом. Це якийсь сюрреалізм. Але подивіться, що далі відбулося? Реакція Європи така: ах, так? Ну, треба самим впоратися. Ми маємо замінити США, ні на кого більше не сподіваючись. І Європа почала вносити відповідні зміни у свій порядок денний. Я задоволений тим, як це відбувається. Особливо коли згадати Німеччину, яка взялася за власне озброєння. Для тих, хто знає історію, така зміна – кардинальна. Тому українці мають продовжувати робити те, що мусять, а Європа їм допомагати.
– Дякую за розмову і підтримку.
Ганна ЧУПРИНА, фото Олексія Стояновського
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
