…У кожної з цих жінок – своя історія, яку вони трепетно зберігають у найпотаємніших куточках свого серця. І діляться про це з іншими. Аби не забути. Ніколи не забути, бо ці спогади щоразу виринають і виринають – і скільки б часу не пройшло, вони назавжди закарбовані в пам’яті.
Хтось з цих жінок живе з надією, що вже невдовзі побачить сина чи чоловіка, коли наших захисників-військовополонених нарешті звільнять з полону. А в декого і цієї, такої крихкої надії, на жаль, немає, бо їхні кохані повернулися додому як Герої на щиті – і ця гірка втрата назавжди з ними. І, як не важко, вони навчилися з цим жити, відчуваючи серцем різні періоди горювання. Навчились жити заради своїх дітей і онуків. І не лише жити, а й іншим допомагати. Тим жінкам, які лише нещодавно втратили своїх синів, чоловіків чи рідних. Бо війна триває. І ніхто достеменно не знає, до чиєї домівки вже завтра може долетіти страшна звістка з фронту.
Ці щемливі відеоісторії із серії «Знайти. Неможливо забути» зафіксували журналісти віжн-радіо «На дотик» в межах проєкту «Ми не одні, допомога поруч», ініційованого ГПО «Егіда-Запоріжжя» для підтримки родин осіб, зниклих безвісти за особливих обставин під час війни у Запорізькій області.
Дружина загиблого захисника : “Я навчилася з цим жити…”
– В нашій родині навіть не було такого питання, чого він туди пішов. Мій чоловік Олександр – батько трьох дітей. Старша донька вже доросла, має своїх дітей, а ми онуків. Збирали його всією родиною. Звісно, що плакали, але в нас було таке поняття, що наш батько – герой. У нас не було такого, щоб його не пускати, – розповідає свою історію Наталя Малишкіна – начальниця відділу соціального захисту Широківської сільської ради Запорізького району.
25 лютого 2022-го її чоловік разом з друзями і сусідами вже пішли штурмувати військкомати. Але Олександра спершу не хотіли брати, тому що у нього не було військового досвіду. Але він знайшов вихід і записався до частини ТРО. Місяць він захищав з побратимами передмістя Запоріжжя, потім межі області, а вже на початку квітня 2022-го року їх відправили на Донецький напрямок.
Пані Наталія розповідає, як чекала звідти від нього хоч якоїсь звістки і як раділа, коли бачила маленьку «галочку» у своєму смартфоні поруч з його ім’ям у контактах. Але 16 квітня зв’язок з чоловіком зник. А вже через два дні її повідомили, що він загинув при виконанні бойового завдання…
– І тут почалось найскладніше, тому що ховати було нікого, – стримуючи сльози, згадує Наталія. – Тіло мого чоа булоловік розтрощене, від нього залишились лише рештки. Ми три місяці чекали тесту ДНК. І це був складний період, тому що дітям і його старенькій мамі довелось декілька разів проходити тести ДНК. Це було складно емоційно. Були дуже невеличкі рештки, тому потрібно було проходити тести всім дітям, навіть тій, якій, на момент загибелі чоловіка, було лише 14 років.
Наталя розповідає, що в цей період вони всі почувались як роботи, але були дуже згуртованими. А за тиждень до поховання чоловіка жінка відчула, що їй потрібна психологічна допомога. З психотерапевтом вона пройшла всі етапи горювання. Їй потрібна була ця фахова допомога, адже робота Наталії пов’язана з внутрішньо переміщеними особами і з військовими. І вона не хотіла її полишати, але для цього їй потрібні були внутрішні ресурси.
Наталія стала учасницею двох проєктів – запорізького «Коханий, я живу!» і київського «Сто картин дружин полеглих Героїв», де отримала не лише цікавий досвід, сили і натхнення, але й подружилася з учасницями проєктів, з якими спілкується й донині.
– Пройшло вже два роки. Я сильна. Я захищаю своїх дітей. Так, втрата залишилась. Просто через рік я навчилась так з нею жити , а через два роки – ось так, – ділиться найпотаємнішим Наталія. – Це ніколи не забудеться. Це з нами. Для його дітей, для його онуків, які пам’ятали свого тата і дідуся. Є такі, знаєте, ситуації, як от у нас в громаді, де одні діти кажуть: а чому мій тато на війні, а твій ні? Тому про це треба говорити і з дітьми також.
Онукові Наталії невдовзі виповниться 10 років. Він знає, що його дідусь герой. А тоді, два роки тому, дізнавшись про його загибель, він якось прийшов після прогулянки і сказав: «Я тепер завжди гратиму в ігри, коли я військовий і всіх перемагаю».
Два серця у полоні
Друга відеоісторія розповідає про «полонене» серце мами, яка спочатку втратила з ним звʼязок, далі дізналася про тяжке поранення сина, потім про його безвісне зникнення і врешті – про полон… При цьому вона ні на мить не втрачала надії і не припиняла пошуку.
– У лютому 2022-го сину дали двотижневу відпустку після півроку служби (він був контрактником, служив у Бердянську), – згадує Ольга Іщенко – А коли він зібрався додому, ми його попросили не їхати, бо вся родина захворіла на ковід. Але він приїхав, теж захворів і лікувався вдома. 22 лютого йому зателефонували і сказали, аби 23-го він вже повертався на службу. 24 лютого 2022-го син з побратимами з 23 загону морської охорони ( Державної прикордонної служби України-ред) були в морі, але закінчилось пальне і вони отримали наказ повернутись вже у Маріупольський порт. Їх послали в саме пекло.
Пані Ольга згадує, що 6 квітня у неї стався нервовий зрив. Але саме цього дня через Телеграм син їй зателефонував. Це був крайній раз, коли вона чула його голос. На щастя, вдалось поговорити, бо родина Ольги виїхала до Запоріжжя, а зв’язку з Маріуполем вже не було. Через деякий час жінка зателефонувала до регіонального управління морської охорони і дізналась про тяжке поранення сина. Ходити він не міг, бо отримав відкрите осколкове поранення обох ніг. 20 квітня 2022-го Ольга дізналась, що її син зник безвісти при переході на «Азовсталь», а 2 травня отримала повідомлення про його загибель.
– Не повірила, – каже жінка, – 5 травня 2022-го я звернулась до поліції і з цього моменту почались пошуки мого сина.
Якось у мережі інтернет чоловік Ольги побачив одне відео, в якому впізнав сина. Впізнали його і знайомі, одразу почали телефонувати. Це відео жінка переслала в СБУ і у грудні 2022-го отримала підтвердження, що на відео її син, але де він – невідомо.
На одній із акцій «Не мовчи! Полон вбиває» в Києві Ольга зустріла хлопця, який по фото впізнав її сина і сказав, що він його бачив у полоні. Але одного підтвердження недостатньо. Пошуки тривають.
Пані Ольга має надію, що вже невдовзі побачить свого сина, якого включено до списку обміну військовополоненими і сподівається, що він повернеться додому. Поки ж залишаються довгі дні і безсонні ночі її материнського чекання. Попри третій рік невідомості, жінка не впадає у відчай:
– Ми в родині говоримо: що ми ще не зробили? Куди ми ще не звертались? Найголовніше – не забути…
Звільнений. Вчителька про свого учня – захисика “Азовсталі”
Героїня третьої зворушливої відеоісторії – запорізька вчителька Наталія Діордієва, яка розповідає про свого учня Олександра Деменка – захисника Азовсталі, який провів у полоні 20 безпросвітно довгих місяців.
Чому саме вчителька зголосилася розповісти про свого учня? Бо це вона вчила історії того, про кого у березні-квітні 22-го вже розповідала нинішнім ліцеїстам. А сам Сашко шанує Наталію Василівну як дуже близьку людину і дякує їй за виховання.
Олександр пройшов Маріуполь, Азовсталь, 20 місяців пекла російського полону. 31 січня 2024-го захисник із Запоріжжя повернувся в Україну під час обміну військовополоненими. Вдома на нього чекали рідні і улюблена вчителька історії Наталія Діордієва:
– Для мене його повернення саме 31 січня 2024-го виявилось несподіваним. Так буває, коли дуже довго чекаєш. Коли мені надіслали відео з кадрами, де Сашко обіймається з побратимами – це був надзвичайний шквал емоцій і сліз!
Пані Наталія розповідає, що він того ж дня їй зателефонував, а вранці, коли до нього приїхала сестра Лєра (теж її учениця), вони разом вийшли на відеозв’язок.
– Під час цього спілкування і вже потім, при безпосередній зустрічі з ним, я побачила нового Сашка, – ділиться Наталія. – Зовні він не змінився, такий же відкритий, енергійний, життєрадісний. Але він став іншим. Він став глибшим. У нього змінились очі. Що ця дитина пережила у свої 24 роки –це на все життя…
Нині Олександр відновлюється після 6 операцій, проходить реабілітацію, бере участь в акціях на підтримку військовополонених та з вдячністю згадує уроки історії.
– Мені дуже хочеться, щоб у нього склалося в житті, – говорить Наталія Діордієва,- І щоб наша Україна дочекалася Перемоги. Щоб ті всі переживання – Сашка і тих хлопців, які зараз боронять нашу рідну землю, були не даремні.
Людмила ДОЛЖЕНКО
PS Всі ці відеоісторії із серії «Знайти. Неможливо забути» можна переглянути в ютубі на сторінці віжн-радіо «На дотик» https://www.youtube.com/@RADIONADOTYK/videos