У репертуарі Запорізького академічного обласного музично-драматичного театрі імені В.Магара з’явилася нова вистава. Літературна основа п’єси Ігоря Тура «Шлях додому» написана за мотивами книги «Некомбатанти» начальника Головного управління Національної поліції України в Запорізькій області Артема Киська. В основі лежать декілька реальних історій.
«Шлях додому» на запорізькій сцені поставив Андрій Луценко.
Він не просто режисер. Заслужений артист України Андрій Луценко – актор Донецького академічного обласного драматичного театру в Маріуполі, сержант Держприкордонслужби, ветеран АТО, який добровільно приєднався до війська у 2022 році й пережив перші найстрашніші дні, тижні, місяці повномасштабного вторгнення, – вклав у цю виставу власний досвід пережитого та побаченого. Доля театру, в якому пан Андрій працював і працює, – Донецького обласного академічного драматичного театру міста Маріуполь, який наразі працює в Ужгороді, трагічно втративши приміщення та велику частину трупи, частина з яких тепер служить окупантам, – має відбиток у цій постановці.
І це відчувалося у його зверненні до перших запорізьких глядачів – акторів та співробітників театру, напередодні прем’єри.
“Дія відбувається у 2019-2020 роках. Вистава про життя наших людей на окупованих територіях буде йти як українською, так і російською мовами”, – попередив Андрій Луценко. І ця вимушена реаліями двомовність супроводжувалася титрами.
– А від себе, як громадянина Андрія Луценко, я хочу висловити глибоку повагу жителям міста Запоріжжя та працівникам театру імені Магара… Тому що ви є прифронтовий театр. На місто прилітає, фронт недалеко. Все це я пережив у театрі маріупольському, в якому працював перед повномасштабним вторгненням. Ми грали вистави, будували плани, але, на жаль, ви знаєте події, коли дві авіабомби впали на наш театр… І загинули близько 600 людей, які сподівалися на порятунок в театрі…
Тому ви для мене – рідні, ми наче зшиті невидимими нитками. Попри все ви працюєте, у вас прекрасний репертуар, у вас прекрасні актори… У вас прекрасна будівля.
І я бажаю вам, щоб ваш колектив і надалі працював, процвітав, щоб ви їздили по всій Україні, тому що ви особливі. Ви, як і Сумський театр, і Чернігівський – театри, які дійсно знають, що таке війна. Так, вся країна знає – але ви відчуваєте найбільше.
***
І першою зі сцени зазвучала пісня:
Ішло дівча лучками,
Лучками,
Несло фартух з грушками,
З грушками… – лився спів у зал, і никому, хто подібного не пережив, не уявлялося, що на пісню, на мову, може бути заборона. Що за розкіш розмовляти мовою, до якої звик з дитинства, можуть арештувати та навіть вбити…
І спровокувати це можуть сусіди, які залишаються на окупованих територіях і з вірності радянщині вірно служать, слідкують, доносять, очікуючи від окупаційної влади чогось матеріального. За особливі заслуги – квартири сусіда, чо би й ні.
І співають такі люди не українські пісні – вони від них кривляться. Зі словами “Вихри враждебные веют над нами, темные силы нас злобно гнетут…” – з такою, як життя показало, беззмістовною піснею безпардонно виходить на сцену та до квартини Антоніни Войтихівни [народна артистка України Оксана Туріянська] її сусідка Павлівна [заслужена артистка України Алла Анзіна]. Син Павлівни – співробітник СБУ, який зрадив свою країну, а син Войтихівни пішов боронити Україну.
“А ты не любишь нашу молодую республику”, – єхидно каже Павлівна. Так, любити насильно Антоніна не хоче… Тим більш, що у виставі є й жертва насильницької «любові» – згвалтована російським воякою жінка, яка знаходилася у прихистку для психічно хворих. Вона разом із сином [Артур – Євген Биковченко, Маргарита – Вікторія Середа] – також гості квартири Войтихівни. Як і друг, пенсіонер Жора [Олег Котеньов], який намагається підтримувати українське життя в окупованому місті. Сам він, до речі, має відповідь – і для себе, й для Антоніни, на питання, чому він залишається в окупованому місті: це рідна земля, і тут він хоче бути…
Події одноактної п’єси розгортаються стрімко – не відведеш очей. І до квартири Антоніни Войтихівни, яка перетворилася на своєрідний “ноєв ковчег”, напередодні новорічних свят заходить «для перевірки» інтернаціональна група співробітників органів держбежпеки.
І навіть тих, хто в залі, охоплює страх. Бо неможливо передбачити, що будуть з тобою робити озброєні люди, які заходять у в твій дім.
***
Ось що згадують маріупольці.
“Від зціплення зубів до… майже сліз, – так передав свої відчуття маріупольський журналіст В’ячеслав Твердохліб. – Вистава «Шлях до дому» дуже важко сприймається тими, хто звідти. Бо про «квартирознімщиків», «йолку», воду, паспорти, нову «республіку», віджим і навіть стиль одягу… пропустити це може лише той, хто «звідти». Звідти – ментально чи вимушено.
…«Шлях додому» в Запорізькому академічному обласному театрі імені Володимира Магара – це трохи про нас і про нашу історію… Тут усе правдиво. Наче в книзі, яка стала основою, від того, кого ти знаєш. Знаєш не лише його, а й водія, з яким після нічного чергування було «по п’ятдесят» на багажнику… Знаєш, звідки в автора шрам… Знаєш багато… Але поки триває війна, не все можеш сказати.
Це вистава, яка говорить. Правдиво, відверто, підсвідомо. І не лише про Донбас, а й про Марік, греків, тіток, які слухають і доносять, про огиду та…
Сьогодні зі спільнотою ЯМаріуполь. Запоріжжя після вистави ми трохи йшли мовчки, а потім уже знайшли час і можливість дати волю враженням і спогадам…”
***
Так, почуття ця вистава викликає різні. Від недовіри до паніки, що це може відбутися з тобою. І – як би це донести до людей, які відмежовуються від війни примовляннями, що війна їх не торкнеться, не дійде? “Проблема цих людей у тому, що їхні міста ніколи не зазнавали бомбардувань, а їхнім матерям ніколи не наказували заткнутися”, – писав американський письменник Чарльз Буковськи.
Нелюдська жорстокість окупантів та байдужість не тільки заокеанських, а й європейських мешканців далеких міст і створює умови для виникнення війни. А щоб її припинити та відігнати монстра зі своєї землі, щоб розбудити совість у зрадників, потрібно бачити, не мружачись, такі вистави та відверто говорити світові правду.
“П’єса не відповідає на жодне питання, але вона дає можливість людям зробити вибір і подумати, хто вони є. Тому перший заклик твору я б сформулював так – Боже, нам єдності дай. А друга істина в тому, що ми самі мусимо бути на рівні цієї молитви, адже таку єдність треба заслужити. Людина завжди платить – і за віру, і за зневіру, і за вірність, і за зраду. Тому найголовнішою проблемою повернення тимчасово неконтрольованих територій є саме ментальна деокупація і про це обов’язково треба говорити”, – так говорить про свою п‘єсу «Шлях додому» автор Ігор Тур.
Тому й, як молитва, звучить у виставі українська пісня. І люди, які залишаються зустріти новий 2020 рік в окупованому росіянами Донецьку, тримаються за надію повернутися додому, в Україну.
У виставі грають артисти театру Оксана Туріянська, Алла Анзіна, Євген Биковченко, Павло Богачов, Армен Гаспарян, Олег Котеньов, Вікторія Середа, Богдан Кумунджиєв, Марко Первухін, Михайло Ромашкан.
У вересні вистава запланована на 23 число, о 17.00.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
