Кінотеатр імені Олександра Довженка у Запоріжжі цього тижня відзначав своє 60-річчя.
На святкування зібралися численні гості. Артисти балету муніципального театру «Дім актора» створили до ювілею кінематографічний перформанс.
Кінотеатр Довженка у нашому місті – чи не єдиний монументально оздоблений культурний заклад, який здебільшого зберіг той первісний задум, за яким можна навіть назвати прізвища митців.
Панно Тамари Дружини та Галини Сапегіної. Барельєф із зображеням Олександра Петровича Довженка – авторства Олександра Жолудя. Художнє металеве оздоблення виконав Медер [втрачене ім’я, намагатимусь знайти]…
Історія кінотеатру імені Довженка – це ще й спогади.
Микола Баришев пише: “Це частина нашої історії. Кінотеатр з’явився у 1964-му, а в 1970-му через дах, вирізавши чималий шматок стекловати, разом із друзями за екраном потрапляли у кінотеатр… Цікаво було: там, за екраном, бачиш зал наче через сітку, з вишини 7-8 метрів, а тебе не видно. Та вже надивилися фільмів! «Бриллиантовую руку» знав напам’ять”.
І надихнув на спогади своїх однокласників: “Кінотеатр відкрили, а ми пішли у перший клас…”
Ось що згадує Тетяна Бондаренко: “З приводу кінотеатру. Я пам’ятаю котлован, мені він тоді здавався величезним. Я маленька, санки важкі, їх татові на роботі зробили. Холодно, снігу по коліно і вище, дітей – як мурах в мурашнику… Вереск, сміх, вже темно… А ми на гірці, і зовсім малі, і більш дорослі, хто на санках, хто на фанерках… Пам’ятаю, що коли поверталась додому, пальців рук та ніг не відчувала. А в теплі, коли чутливість поверталась, було так боляче, що навіть не плакала, а скавчала, як цуценя… На цій гірці я вперше розбила ніс до крові, з кимось зіштовхнулась санками… Зими були холодні, сніжні, до 20 і більше морозу. На новий рік – завжди сніг і мороз, і ялинка під стелю з цукерками, й мандарини на ниточках…”
Розповідає Юля Носоненко: “На місці кінотеатру Довженко був маленький кінотеатр «Малятко». Мене батьки повели туди дивитись фільм «Волшебная лампа Алладина». Я була у першому класі… Це була весна, я вчила вірш: «…пробирается медведь сквозь густой валежник…» Поспішала його вивчити, бо у нас були квитки в кіно!֨”
Була й така біда, як розповідає Інна Немерюк: “А я щоки відморозила, коли викопали котлован під кінотеатр, і ми каталися на санках цілий день! Ось що було здорово! Сніг як раз випав, а це так рідко буває, ще й мороз!..”
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА та зі сторінки Кінотеатру імені Олесандра Довженка у Запоріжжі у Фейсбуці
