“Де найкраще місце на землі?
Де зелені хмари яворів
Заступили неба синій став,
На стежині сонце я зустрів,
Привітав його і запитав:
– Всі народи бачиш ти з висот,
Всі долини і гірські шпилі.
Де ж найбільший на землі народ?
Де ж найкраще місце на землі? –
Сонце усміхнулося здаля:
– Правда, все я бачу з висоти.
Всі народи рівні. А земля
Там найкраща, де вродився ти!..
Земля, про яку йде мова у вірші Дмитра Павличка – наша Україна. На її території ширина чорноземної зони, від Донеччини до Буковини, сягає п’ятисот і більше кілометрів.
Засновник генетичного грунтознавства, всесвітньовідомий Василь Докучаєв дав наукову класифікацію українським грунтам, зробивши висновок, що “чорнозем — ідеальний грунт”, “дорожчий будь-якої нафти, всілякого кам’яного вугілля, дорожчий золотих і залізних руд”.
У 1889 році моноліт чорнозему об’ємом у кубічну сажень був представлений на міжнародній виставці у Парижі.
Українську землю у широкому сенсі “давно пора зробити національним надбанням, – вважає сучасний ґрунтознавець кандидат сільськогосподарських наук Віталій Андрієнко. – За останні десятиріччя вже надто далеко зайшли у руйнації того, що напрацьовувалося тяжким потом не одного покоління. Руйнування храмів, руйнування колективних господарств — це все однотипне варварство”.
У різні часи ця благодатна земля мала різні назви. Мешкали на ній різні народи, вони й давали їй імена. Одне з перших – Аратта. Цей термін з’явився в історичній літературі 70-х років минулого століття. Академік-археолог Олексій Окладніков писав, що “Аратта часто згадується в шумерському епосі” (III тисячоліття до н. е.).
Аратта займала території нинішніх Полтавської, Черкаської, Київської областей та далі на захід, все Придністров’я аж до Дунаю. Розквіт Аратти збігається у часі із виникненням Трипільської культури.
У IV-III тисячоліттях до н.е. у Трипіллі з’являються плуг із залізним лемешем, залізна сокира (у Середземномор’ї тоді ледь опанували бронзу), тверда пшениця, гречка (до цього сіяли полбу, ячмінь, просо), тут виводять великих білих волів і корів (замінили малорослих одомашнених турів) і, звичайно ж, – вишня, яка стала основним садовим деревом.
***
Шукаючи розуміння своєї сутності, важливо, як пише Віталій Портніков, дивитися на себе своїми власними очима. Спиратись на первісні книги – Рігведу, Авесту, Коран, які доповнюють одна одну, на першооснову історії західного світу – Біблію. З неї ми знаємо, що після всесвітнього потопу Господь зберіг сім’ю Ноя, яка очолила біблійну таблицю народів і стала важливою поєднувальною ланкою між допотопним і післяпотопним людством.
Сини Ноя – Сим, Хам і Яфет – ототожнюють три людські раси, кожна з яких заселила свою територію. Семіти – Аравійський півострів і Месопотамію. Хаміти – Палестину, Північну Африку та нинішню Сахару, яка до потопу була родючим краєм із прекрасним кліматом. Яфетіди – північні (по відношенню до Ізраїлю та Єгипту) землі, Егейський та Понтійский регіони, Балкани, Кавказ, Прикаспій.
А Північна Припонтида – нинішнє Причорномор’я – це центр яфетичного світу, подібно тому, як Палестина – центр світу семитичного.
У сина Ноя Яфета було 14 синів – від них пішли яфетичні (білошкірі) народи. У Біблії згадуються лише сім синів: родоначальники народів, які прийшли у Середземномор’я. Скіфи і сармати (Магог і Мадай), іонійці (Яван), до Франції і Англії – кімри та кельти (Ноїв онук Гомер)… А від молодших синів Яфета – Тувала (Тувалу), Мешеха і Тіроса – пішли пізніші слов’янські народи: українці (Тувал) та росіяни (Мешех).
Можна помітити, що імена синів біблійного Яфета відображують історично послідовні назви Праукраїни і України. Першими назву їй дали кіммерійці – Кіммерія, інша назва Праукраїни – Скіфія (від Магога), а Тірас – це слов’янська земля, духовним центром якої має стати Україна.
У Біблії про нас, українців, йдеться більше, ніж про будь-кого, за винятком євреїв. Три назви стосуються українців і дві – росіян. Тірас – перше біблійне ім’я слов’ян, які населяли райони Дністра. Рош (руси) – ім’я того самого народу, яке виникло через п’ятсот років, а Тувал – це вже власне українці, на відміну від московитів, згаданих у Біблії як народ Мешех.
Нову цивілізацію, що утворилася на землях Праукраїни, влучно охарактеризував французький вчений Е. Шюре: “Тут були прокляті тирани Атлантиди, їхнє неправедне життя, а саме загальна розбещеність. Тут був проклятий обтесаний камінь як символ рабства, а необтесані камінь та капища з каменів стали символами свободи і єдиними жертовниками, гідними богів. Вони (нові народи) хотіли жити тільки на свіжому повітрі, в хатинах з дерева, або навіть у військових колісницях. Вони жили серед хвойних та букових лісів, де паслися олені та лосі. Жодних незграбних храмів-гігантів, покритих металом, де сочилася кров жертв, де блищали статуї з оріхалку і золота, які приносять ефемерну удачу, а тільки одвічний камінь під відкритим небом на неосяжних землях, де життя людини регулюється зміною пори року, рухом сонця і зірок. Атмосферні явища стали відправною точкою в релігійних уявленнях”.
На землях Північної Припонтиди сотні і тисячі років жили корінні племена. Античні автори називали їх по-різному: кімри, скіфи, сармати, руси, русичі і т.д. Все це – народ Рош на різних ступенях свого розвитку. І серце цього народу знаходиться між Дніпром і Дністром (у Біблії ця земля називається Тирас). Вони дали сильну етнічну поросль – нинішню українську націю, яка розмістиласяь у трикутнику Галич – Київ – Харукань (Харків), і далі на схід.
Драматизм історичних подій, що мали місце в Північній Припонтиді з I тисячоліття до Р.Х. по II тисячоліття після Р.Х., пов’язаний з тим, що на цих землях встановлювали свої порядки і затверджували звичаї кіммерійці, сармати, царські скіфи. Бували у Подніпров’ї готи, авари, печеніги, торки та інші народи. Сармати громили скіфів, готи – сарматів, гуни – скіфів; ця боротьба негативно позначалася на житті споріднених із ними антів, тіверців, полян, древлян та ін.
Наших предків – праслов’ян – слід шукати серед народів індоєвропейської закваски, до яких відносяться сармати (Мадай), частково – гуни, і, звичайно, скіфи-сколоти та їхні родичі – анти, тіверці, поляни, древляни. Вони – прямі предки південних русів – народ Тувал.
У VI-VIII століттях слов’яни досягли чималих успіхів. Вони поширилися на північ, де їх звали венеди. На півдні їх звали склавіни. На сході – анти. Український історик Михайло Брайчевський встановив, що грецьке слово «анти» означає те саме, що і слов’янське «поляни».
До VI століття слов’яни зайняли Волинь (волиняни) і південні степи аж до Чорного моря (тіверці та уличі). У басейні Прип’яті оселились древляни, у Південній Білорусі – дреговичі. У північній частині Білорусі осіли західні слов’яни венеди. Крім того, вже в VII-VIII століттях два інших західнослов’янських племені – родімічі і в’ятичі – вийшли на південь і схід до Сожа – притоки Дніпра, і до Оки – притоки Волги, зайнявши місце серед місцевих угро-фінських племен.
***
Цей рух описують історики Юрій Мицик та Олег Бажан: “…йде процес розвитку русько-(русинсько-)української народності, ядром якої були названі в «Повісті минулих літ» поляни, деревляни, волиняни та інші союзи племен, що локалізується на території України. У часи імперії, яку називають Київською Руссю, в її межах відбувається процес подальшого розвитку української народності, яка зазнає відчутного тюркського впливу. Дещо пізніше формується білоруська народність під сильним впливом балтського елементу, а також – великоросійська – під впливом фінно-угорських племен (меря, мурома, мещора і т.д.). Так звана давньоруська народність є не більш ніж міфом, створеним із виключно політичних міркувань у московському Кремлі в сталінські часи. Отже, такі князівства, як Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське та інші, що локалізуються на землях сучасної України, а часом і дещо за них виходять, є державами русинів-українців, у той час, як, скажімо, Полоцьке князівство є державою білорусів, а Владимиро-Суздальське чи Рязанське – державами росіян”.
До X століття виповнилося передбачення Андрія Первозванного і на берегах Дніпра з’явилося місто. Назвали його Києвом, і став він столицею великої слов’янської держави – Київської Русі. Біля витоків її, зміцнюючи та захищаючи, стояли літописний Рюрик, Віщий Олег, Рюриківській син Ігор, Ольга (перша руська християнка з великокнязівської сім’ї), син її, великий воїн Святослав, внук Ольги Ярополк та хреститель Русі – Володимир Святий.
Історична пам’ять про останнього пов’язана не з особистими його рисами та успіхами, а з діянням більш істотним – вибором віри, яка одухотворила життя народу. Володимир пішов шляхом, який намітила “наймудріша з людей” княгиня Ольга, обравши православ’я.
Ступивши на цей путь, Русь прийшла до хрещення у 988 році. Сила проповіді православ’я полягала у політичній поміркованості Візантійської імперії, щирості константинопольських патріархів та чарівності грецької літургії (церковної служби). Ухвалення християнських норм моралі не було психологічним насиллям для новонавернених, які здавна звикли до елементарного протиставлення Добра і Зла.
Християнська церква, затвердившись у якості панівної релігії, підняла значення князівської влади у Києві та зміцнила зв’язок між частинами давньоруської держави, яка при Володимирі (980-1015) і його синові Ярославі (1036-1054), об’єднавши всі східнослов’янські племена, стала найбільшою та найсильнішою державою Європи. Князі київські Володимир Святославович та Ярослав Володимирович мали велику вагу в міжнародній політиці.
Ярослав ходив до Польщі в 1040-41 роках, йомовірно, на допомогу Казимиру, сину короля Мішка, «Відновителя Польщі», яка була тоді у занепаді. Ярослав видав за Казимира свою сестру, а сестра Казимира взяла шлюб із сином Ярослава – Ізяславом.
Про зносини Русі та Чехії також свідчать численні шлюбні зв’язки між чеським і київським князівськими домами. Щонайменше одна з дружин Володимира була чехинею. Дочка Володимира від Рогніди – Предслава – вийшла заміж за чеського князя Болеслава III Рудого.
В XI столітті були укладені шлюбні союзи з Німеччиною: Святослав Ярославич одружився із сестрою трірського єпископа Бурхарта, два інших російських князя (молодші Ярославичі) побрались один із дочкою саксонського маркграфа Оттона, інший – із дочкою Леопольда, графа Штадського. Онука Ярослава вийшла заміж за німецького імператора Генріха IV. Добре відомий усім шлюб французького короля Генріха I із донькою Ярослава Анною.
Тісні зв’язки були встановлені із скандинавськими країнами: Ярослав не раз запрошував скандинавські дружини. Король норвезький Олаф знайшов притулок у Києві під час свого вигнання. Син його із російської допомогою повернув собі престол. Сам Ярослав одружився із Інгігердою, дочкою шведського короля Олафа.
При дворі Ярослава жив знаменитий вікінг Гаральд, який після гучних військових подвигів у Німеччині став королем Норвегії, а пізніше загинув у Англії. Він взяв шлюб із дочкою Ярослава Єлизаветою. На честь неї Гаральд склав пісню в 16 строф, кожна з яких закінчувалася фразою: “ Тільки русинка, дівчина в золотій гривні, не кохає мене, оминає мене”…
В XI-XII століттях Київська Русь йшла попереду багатьох європейських країн, які випередили її значно пізніше, коли Русь опинилася в особливо важких умовах, прийнявши на себе удар монгольської навали і закривши собою Західну Європу.
***
За часів Володимира і Ярослава (XII століття) давньоруська держава була зацікавлена у тому, щоб Київ постав не гірше Константинополя, щоб пишність і грандіозність столичних будинків викликали у русів свідомість величі свого народу і держави. І все, що дійшло до нас від того часу, як то предмети домашнього вжитку, прикраса вбрання, зброя, поема або інший літературний твір – однаково говорять про те, що не випадково, а цілком закономірно з’явилися в столиці Русі талановиті будівельники, яскраві художники та їхні величні споруди. Ці досягнення – результат тривалого життя народу, який умів працювати, був щедрий на таланти.
Ще до середини XII століття Київська держава почала швидко, спонтанно розпадатися. До початку XIII століття вона розділилася на кілька незалежних держав. Остаточно відокремилися Північно-Східна Русь і Південно-Західні землі (Волинь, Київщина і Галичина). Самостійною державою стало Чернігівське князівство. Відійшли Смоленськ і Турово-Пінська земля. Здобув повну незалежність Новгород.
Хоча у всіх князівствах жили, як і раніше, руси, і всі вони залишалися православними, почуття етнічної єдності між ними зруйнувалося. Яскравим прикладом цього став вчинок князя Андрія Боголюбського. Захопивши Київ, син Юрія Долгорукого володимиро-суздальський князь Андрій віддав місто своїм ратникам на триденне розграбування. Боголюбський зруйнував частину Вишгорода та, викравши ікону Вишгородської Богородиці, вивіз її спочатку до своєї резиденції в селі Боголюбово, а пізніше – до Володимира-на-Клязьмі, де вона стала головною святинею збудованого цим князем Успенського собору. Ікону, святиню, Київської Русі, яка за однією версією була вивезена з Візантії, а за іншою – написана у Києві, можливо, преподобним Аліпієм-іконописцем, – почали називати «Володимирською». І до Києва вона вже не повернулась, ставши зараз святинею російською.
Пограбування дружиною володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського Києва, викраження ікони свідчить про те для Андрія Боголюбського місто стало чужим…
Київ перестає бути столицею великої імперії, імперія розпадається. Завершує руйнування Києва хан Батий і його орда у 1240 році.
На початку XIV століття (монголи в той час господарювали «по всей Руси великой» – від Рязані, Володимира, Суздаля, Новгорода до Азовського моря) на землях українських та білоруських утворилося Велике Руське князівство, з яким рахувалася навіть Орда. Микола Гоголь, викладаючи у Петербурзькому університеті, стверджував: “…образовались две державы, которые назывались одним и тем же именем – Русь. Одна под татарским игом, другая – под одним скипетром с литовцами. Но отношений между ними уже не было”. Землі під Литвою – величезне “пространство между великой и татарской Россией”, яке сягало на сході Рязані і Харукані (нинішній Харків), називалися Великою Руссю-Литвою, або Руссю, землі під монголами – Татарією або Московією.
Велике Литовсько-Руське князівство було практично незалежним від Орди. Великі князі Гедимін, Ольгерд, Ягайло дали щит, здатний протистояти натиску татар – зі сходу – і тевтонців – із заходу. Та на цій території ні литовці, ні їхні князі не нав’язували жителям своєї віри та своїх порядків – навпаки, багато литовців сприйняли християнство. Цим самим був забезпечений саморозвиток нації русів на власній духовній основі, територіально та культурно – передвісник України як країни.
Наприкінці XIV століття князь Ягайло уклав унію із Польщею, у князівстві посилився вплив польсько-католицької церкви. Тут, звичайно, виникли свої проблеми і трагедії. Але ж це була Польща, а не наполовину дика Орда! Західна Русь все більше віддалялась від татарської Русі, від Татарії.
Дороги Московського князівства та України (збирачами якої виступили галицько-волинські князі) розходяться надовго – аж до часів Богдана Хмельницького, який у 1654 році уклав із московським царем військово-політичний договір для боротьби з ворогами уна той час України і Московії – Річчю Посполитою і кримчаками (васалами Туреччини).
У боротьбі з Польщею Богдан Хмельницький спирався на українське козацтво. Про козаків багато сказано: і що Запорізька січ – чи не аналог західних лицарських орденів, і що січовики здійснювали єдино можливу в тих умовах форму державності та війська. Та Запорізька січ була в першу чергу найголовнішим духовним фактором життя всього тодішнього світу. Великий провидець Нострадамус у своїх катренах говорить про це:
“Гряде новий, стократ привабніший звичай,
Старому бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух,
Там Борисфенів край
Початок зрушенням покладе,
Злама рутину”.
Тут йдеться про кінець XVI-початок XVII століть, коли українська, повністю принижена земля, завдяки Запорізькій січі знову стала фактором світової історії.
Почалося відродження України, основою якого є жінка-мати, берегиня. Мова йде не про суто жіночі функції, на яких тримається будь-яка нація. Йдеться про українську специфіку цього поняття. Головним у соціальному становищі жінки в Україні є морально-духовний аспект, хліборобське степове життя та духовність.
Важко знайти іншу таку націю, в історії якої залишили про себе пам’ять стільки жінок.
Ярославна – дружина князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна – королева Франції, Єлизавета – королева Норвегії, Анастасія – королева Угорщини), Євпраксія – германська імператриця – це епоха Київської Русі. Епоха козацька і гетьманська – це Маруся Богуславка, Маруся Чурай, Роксолана (дружина турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська (видала знамените Пересопницьке Євангеліє). Можна згадати і жінок більш пізніх часів: Марко Вовчок, Лесю Українку, Марію Заньковецьку, Ліну Костенко…
Покровителі і сакральні символи України – теж жінки. Напевно, немає помилки в тому, що символом таємниці України, її священним образом є Свята Софія. У християнстві (особливо православному) Софія символізує Божественну мудрість.
Центральний образ Софії Київської, Богородиця-Оранта, молиться так, як молилися Даждьбогу праукраїнці – повернувши руки до сонця. «Оранта» в перекладі з грецької означає «молитовна».
Україну уособлює і Варвара-великомучениця. Це символ перемоги – моральної, духовної – в інтересах людства. Головна риса Варвари – внутрішня сила, сталеве завзяття при зовнішній слабкості. Що з нею тільки не робили: і догоджали, і переконували, і просили забути Ісуса Христа, і погрожували, і катували, і нарешті вбили, відрубавши голову. Однак ця тендітна, розпещена красуня-аристократка (їй було всього 16 років) стояла на своєму, як скеля: Христос – Бог, і немає іншого. Свята Варвара – уособлення України, загальнохристиянської святої, світоч християнського світу. Не випадково мощі Святої Варвари опинилися у Києві та перебувають зараз у Володимирському соборі.
І запорізькі козаки на своїй Січі будували храм, присвячений жінці – Покрові Святої Богородиці. У всіх битвах Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка козаки знали – Богородиця допоможе протистояти всім ворогам.
З особливим, провідним становищем жінки в суспільстві пов’язано вирішення ключових проблем духовного відродження України. По-перше, це проблеми моралі, проблеми виховання, з якими безпосередньо пов’язана сім’я, особливо мати. По-друге, це мова, тому що діти розмовляють мовою своїх сімей, мовою своєї матері. Двомовність, душевне сум’яття, ментальна невизначеність – причини наших нещасть, включно з економічними. По-третє – це любов до Батьківщини, міцно сплетена з любов’ю кожного до своєї малої батьківщини, з її калиновими кущами, вишневими садами, білою хатою і мамою на порозі…
“Без жінки, без сім’ї немає щастя на землі”, – кажуть українці, і додають: “Коли міцна родина, то і держава сильна”.
На формування народного побуту і зокрема, одягу, впливають природні умови, в яких проходить життя нашого народу: хороший клімат, багатство землі, краса краєвидів – ліси, сади, широта степових просторів, гори; матеріальна і духовна традиція народу, культурні зв’язки, що склалися з іншими народами. Все багатство української природи можна порівняти з різноманітністю народного жіночого костюма, барвистого і оригінального, як українське бароко.
Перше враження таке, що народний костюм у різних частинах України – одяг різних народів. Гуцульські ногавиці, наддніпрянські шаровари, подільська сорочка і поліське плаття мають безліч відмінностей. Ці відмінності залежать від двох причин: природних умов місцевості та запозичень від сусідів. Тільки Київщина, Черкащина, Чернігівщина та Запоріжжя найменше відчули на собі вплив сусідів. Ця ж частина української землі мала найтриваліший період самостійного культурного розвитку. Тут всі види національного мистецтва розвивалися найкращим чином. І народний костюм зберігся найбільш повно – костюм центральної України. З цим одягом, зрозуміло, пов’язане поняття національного костюма. Він і уособлює Соборну Україну, націю!
Український національний одяг має характерні прикмети: нечисленність елементів, простота крою, перевага білого кольору, спокійні кольори прикрас, відсутність зайвої обробки. Збережено почуття міри. Ці властивості національного костюму дають йому перевагу перед костюмами інших народів.
Розглянемо лише деякі елементи українського жіночого костюма.
Краща прикраса дівочої голівки – віночок. Наші дівчата плели собі вінки з квітів маку, синіх волошок, білого деревію, чорнобривців… Комбінуючи колір і форму квітів у вінку, українка робила справжній витвір мистецтва, який підкреслював красу дівочого обличчя.
В українській весільній традиції вінок мав особливу роль, – ту, яку в інших народів відіграє біле покривало: по-московському «фата», польською «вельон». На весілля українська дівчина надягала особливий вінок із хрещатим барвінком, символом довгої любові.
У неділю або у свято, збираючись до церкви, українська жінка рясно прикрашала себе намистом. Дві-три низки носили і в будні, тому що, за повір’ям, це оберігало жінку від негараздів.
Матеріалом для для жіночої і чоловічої українських сорочок слугувало біле лляне чи конопляне домоткане полотно або покупне бавовняне. Сорочку прикрашали традиційною вишивкою – червоно-сірими або чорними нитками на Наддніпрянщині, синіми, червоними, зеленими, жовтими і помаранчевими нитками – на Галичині. Найбагатшу вишивку носили дівчата, більш скромний малюнок обирали жінки. А літні обходилися одноколірної синьою або чорною вишивкою по рукавах сорочки.
Традиція носити вишиванки перейшла українцям від предків, які населяли Подніпров’я ще в VI-VII століттях. На це звернув увагу академік Борис Греков. Про археологічні розкопки на цій території він писав: “В художественном отношении особенно интересны и показательны литые изделия с изображением человека… Бросается в глаза костюм: рубаха с длинными рукавами, штаны до щиколоток. На груди рубаха имеет широкую вышивку, доходящую до пояса. Вышивка имеется и на рукавах. Такая одежда характерна для всего населения Поднепровья на протяжении многих столетий; живет она и сейчас на Украине и в Белоруссии”.
Ще один з оригінальних елементів жіночого народного костюма – плахта – найбільшого поширення отримала в козацькі часи. У ті роки український національний одяг сягнув найбільшої краси і багатства. Якщо говорити про походження плахти, то, судячи з орнаментації, можна припустити, що маємо справу зі старовізантійським впливом. Із слов’янських народів плахту мають тільки болгари.
А ось дукач – чисто українська жіноча прикраса. Це назва забутого у наш час народного прикраси, рід медалі, яку підвішували до металевої брошки, прикрашеної кольоровими скельцями. Виготовляли їх золотарі.
Дівчина пов’язувала на шиї серед коралів і інших бус стрічку з дукачем, символізуючи перехід із дитинства до юності. Заміжня жінка продовжувала носити свій дукач, поки не підростала у неї донька, до якої переходила сімейна коштовність. Скільки їх було віднесено до торгсинів, щоб нагодувати дітей у голодомори?.. Скільки автентичних речей втрачено у кривавих та безбожних подіях XX століття?
У своєму заповіті духовний покровитель України, преподобний Феодосій, один із засновників Києво-Печерської Лаври, сказав: “Бережіться кривовірів та й усіх їхніх бесід, бо й наша земля наповнилася ними. Якщо хто й спасе свою душу, то лише живучи у православній вірі, бо немає віри кращої від нашої чистої, святої… будьте добрими. Творіть милостиню не тільки своїм за вірою, а й чужовірним. Якщо побачите кого в біді, нехай то жид, або інший чужовірець, еллін, або латин який, – до кожного будьте милосердні…
Завжди пам’ятайте про свою землю… Якщо треба буде вмерти за свою землю і святу віру, сміливо йдіть на смерть. Пам’ятайте Письмо: «Один Господь, одна віра. Одне хрещення».
Хто ми? Ми ті, хто живу жертву приносять, чисту і непорочну…”
Щоб виконати настанови Преподобного Феодосія, нашому народові довелось пройти через приниження чужим володарюванням, втрату своїх земель та розграбування, насильницькі переселення, війни.
Недовгий національний підйом за гетьманства Богдана Хмельницького змінився після його смерті руйнацію української державності, загальним занепадом та кровопролитними війнами на території України – часами, названими пізніше Руїною. Попри насильницький поділ української етнічної території на дві частини – Правобережну та Лівобережну Україну, козацька держава не зникла з карти Європи. Та це значно ускладнило національно-визвольний рух, який постійно народжував нових героїв. Скільки їх загинуло у боротьбі за об’єднання України! Народ не завжди розуміє своїх патріотично налаштованих поводирів.
Розуміння погіршилось, коли Україна стала залежною від Росії, вплив якої поступово перетворював народ – за висловом Ірини Фаріон – на населення, не здатне на національний спротив. Зрадницькі настрої правлячих еліт, робота релігійних діячів усіх рівнів у інтересах пануючої держави, русифікація впродовж століть – все це розмивало цілісність України як держави.
Заміна російської монархії на «червоного» царя завдало ще більших втрат українській культурі, винищивши паростки книговидавництва, мистецтва, розквітлих завдяки обнадійливим обіцянкам перших післяреволюційних років… Разом із піснями, які прославляли новий лад – “Ми сини козацькі [швиденько замінили на «батрацькі», – авт.]…”, “Веселі пісні співа Україна” – прийшли розкуркулення, висилка до Соловків, репресії, розстріли найкращих представників українського Відродження.
Тоді ж у радянських піснях зазвучали мілітаристичні нотки – тирани XX сторіччя зійшлись у новій світовій війні, та українська земля відбула свою долю страждань, втративши мільйони вбитих, замучених, вивезених, ненароджених своїх дітей. Зраджені і недооцінені, загинули у цій війні бійці УПА. Залишилась пам’ять, яка проросла через покоління – ковтком вільного повітря, сяйвом гончарового «Собору», козацькою, кобзаревою тематикою у творчості художників-шестидесятників.
Але ж російська владна еліта ніколи не зупиняла своєї ідеологічної роботи. За допомогою преси, телебачення, відвертої політичної пропаганди вона бреше, краде, приховує і винищує.
Незалежність, яку українська держава отримала у 1991 році, була недооцінена. Чи не найкраще відчули цю подію у численних українських діаспорах. А пострадянська республіка не встигала вибудовувати власні владні структури, зазнаючи непоправних втрат. І за підлим розрахунком з життя йшли найважливіші, найцінніші для української державності люди.
Українське суспільство досі не навчилось аналізувати, а не відбувати вибори, обирати логікою, а не образою, бачити перспективи, а не озиратись назад. Технології телекілерів, які вбивають не гірше зброї, методично знищують тонкий шар патріотично налаштованих людей. Декілька років бруду з телеекранів, радіо, преси – і людина побачила навколо себе лише «зраду» та «зубожіння». “Рупор антиукраїнської пропаганди мусить бути закритий”, – писав рік тому на сторінках «Слова просвіти» Павло Мовчан, – маючи на увазі ворожі для суспільства телеканали, які не припиняють своєї роботи на потрібні [не нам, не Україні, – авт.] результати президентських, парламентських, місцевих виборів.
Моє розуміння нинішніх часів співзвучно із думкою Юрія Канигіна [мовою оригіналу, – авт.]: “Наш в прошлом угнетаемый народ не привык называть вещи своими именами и зачастую неспособен делать правильный выбор между «черным» и «белым», «левым» и «правым», т.е. не может «визначитись».
В этом, по Библии, – яркое проявление сатанизма, рождающего народное горе. «Горе тем, которые зло называют добром, а добро злом, тьму почитают светом, а свет – тьмою, горькое почитают сладким, а сладкое – горьким!». Это и мешает украинцам найти своих истинных героев, выработать патриотическую элиту (политическую, деловую, научную, духовную), сберегать, а не рассеивать по миру свои таланты, а главное – объединиться”.
“…ворожі юрми, що тихо ненавиділи всі ці роки державне оновлення, сиділи у своїх норах і печерах, а тепер повиповзали під прапори… А пихаті пики провідників цього мотлоху?! …від такої юрми не унезалежнишся… Кого оберуть?! Вілкуло-бойків-королевських”, – читаю болючі спостереження літературного редактора видавництва «Старого Лева» Оксани Думанської.
Вторить Львову, Києву, всій Україні голос запорізького поета Миколи Білокопитова, оптимістично-обнадійливий:
Пережили ми ЗЕКА,
Переживем і ЗЕ…
Кожному українцю треба пам’ятати, що “… збирати мусимо те, що посіяли предки наші, так колись збиратимуть наші потомки те, що ми посіємо…” [Іван Пулюй, – авт.].
Як і кого обираємо, таким і буде наше майбутнє.
Слава Україні!
Інеса АТАМАНЧУК, Анатолій ШИРЯЄВ
