Нещодавно мені з групою журналістів із Запоріжжя довелося побувати в селі Гарбузівка – завдяки Центру журналістської солідарності та запрошенню нашої колеги Олени Морозової, яка має там свій невеликий будинок із садом.
Олена розповіла, що в селі досить тихо (принаймні, “прильотів” не було), прекрасне чисте повітря і багато зелені. Провести в такій оазі хоча б один літній день – чудова можливість психологічно перезавантажитися і ненадовго втекти від нервової метушні міста з нескінченними повітряними тривогами і безсонними ночами.
Трохи статистики
Мушу зізнатися, що до цього я навіть не чула про Гарбузівку. Але перед поїздкою постаралася роздобути хоч якусь інформацію (Google на допомогу). Виявилося, що в Україні цілих чотири села з такою назвою – на Сумщині, Харківщині, Полтавщині, а також Дніпропетровщині, куди ми і прямували.
“Наша” Гарбузівка входить до Михайлівського старостинського округу Томаківської територіальної громади Дніпропетровської області. Але хоча адміністративно вона й належить до сусіднього регіону, але розташована набагато ближче до Запоріжжя. До міста Дніпро – близько 76 кілометрів. До Запоріжжя по трасі – приблизно 36, а до Хортицького району ще менше – не більш як 20 хвилин їзди автомобілем чи півгодини електричкою. Саме тому, як пізніше з’ясувалося, багато жителів Гарбузівки працювали і працюють у Запоріжжі або ж мають тут родичів і квартиру в місті.
Точна дата створення села не відома, але на мапах 1860 року воно вже було. Згідно з останнім переписом населення, тут проживає близько 200 осіб.
Що стосується назви, то є принаймні дві версії. За однією з них, як кажуть старожили, колись поруч із цим поселенням жив такий собі заможний пан на прізвище Гарбуз. Звідси й Гарбузівка. За іншою версією село так назвали тому, що воно уславилося чудовими соковитими і смачними гарбузами, які тут вирощували в кожному дворі. І, до слова, вирощують донині.
Як без саду та городу?
Електричка зупиняється біля самого села – метрів за 300, не більше. Раніше ця станція називалася Колгоспна. Зараз станційна будівля наглухо закрита, а назву з неї зняли – з міркувань безпеки в умовах воєнного часу. З тієї ж причини прибрали і вказівник із назвою села.
Майже одразу за залізничним насипом починаються городи – доглянуті, з рівними грядками і без жодного бур’яну. Трохи вдалині видно, як працюють люди та міні-техніка. Виявилося, що майже в кожного тут під городами до 25-50 соток землі (не враховуючи присадибних ділянок). У багатьох у господарстві є свої міні-трактори, косарки тощо. Хтось сам придбав, а хтось отримав безкоштовно, за держпрограмою розвитку плодоовочівництва.
Господар найближчої від станції хати – Степан Петрович Мадай. Це повз його город ми йшли до села. Він розповів, що будинок йому дістався у спадок від батька. Раніше він лише час від часу навідувався сюди, а сам із сім’єю жив і працював у Запоріжжі – 42 роки безперервного стажу тільки на ЗТЗ. Але 15 років тому, коли батька не стало, вони разом із дружиною остаточно переїхали до Гарбузівки, уже в статусі пенсіонерів.
– У городі в мене всього потроху, десяти соток нам із дружиною вистачає, – каже Степан Петрович. – Посадив часник, зимовий сорт цибулі, картоплю, помідори, гарбузи, кукурудзу, квасолю. Квасолю висаджую між кукурудзою. Вона в’ється навколо стебел, і коли зацвітає, то виглядає дуже красиво. А коли вже плоди дозрівають – великі й різних відтінків – теж очей не відірвати. На подвір’ї, біля будинку, – квіти, фруктові дерева та виноград столових сортів. Раніше дружина садом займалася, але останнім часом вона дуже хворіє. Тож я один на господарстві, але поки що справляюся…
Особлива гордість Степана Мадая – зелена огорожа по всьому периметру подвір’я з дикого винограду, який вщент вкриває паркан: «Його ще мій батько садив. Такого не було ні в кого в селі!»
Сад із городом (та ще й кури), за словами пенсіонера, цілий рік практично повністю забезпечують їх із дружиною необхідними продуктами харчування. Хліб самі печуть. А якщо чогось не вистачає, завжди можна докупити в Запоріжжі – електричка поруч, і ходить щодня.
Світло, інтернет і газ у будинку є, от тільки вода привізна. Питну воду заливають у спеціальні накопичувальні «басейни», що нагадують звичайні колодязі (такі в кожному дворі) – восьми кубів на двох вистачає щонайменше на рік. А для поливу використовують дощову воду. Утім, і без поливу клімат і ґрунт тут такі, що врожай збирають відмінний.
– Хоча на продаж ми ніколи нічого не вирощували, – каже Степан Петрович. – У нас дві доньки, двоє онуків і двоє правнуків – усім вітаміни потрібні!
Щоправда, зараз, зазначає пенсіонер, онуки з правнуками за кордоном, у безпеці. А от чоловіки – на фронті, у ЗСУ.
З дитячим майданчиком і «лебединим озером», але… без магазину та клубу
Ми йдемо головною вулицею села – Залізничною (є ще три – Молодіжна, Зарічна та Шевченка). Вона дуже широка і зелена – у кожному дворі квіти. Місцеві розповідають, що спочатку в них зацвітає бузок – найрізноманітніших відтінків, і аромат стоїть на все довкілля. Потім приходить черга ірисів, півоній, спіреї (“біла наречена”) і нарешті троянд, які квітнуть уже до глибокої осені.
Крім того, вздовж усієї вулиці висаджені фруктові дерева – вишня, слива, а також горіхи.
Центр села, де зазвичай проводять (проводили) всі масові заходи, теж розташований на цій вулиці, поруч із магазином і ставком. Тут же – фельдшерський пункт (відкривається лише за необхідності, наприклад, коли треба провести вакцинацію; а так усю меддопомогу селяни отримують у райлікарні в Томаківці, в екстрених випадках викликають “швидку”) і пам’ятник партизанам-мешканцям Гарбузівки, що вступили до революційного полку в березні 1918 року.
Пам’ятник пережив кілька хвиль декомунізації і вцілів, а от грандіозний колись клуб уже давно перетворився на руїни. Збереглися лише одна хитка стіна та колони, що, мов сироти, стирчать із землі.
– Наш Будинок культури відкрився 1962 року, – каже Валентина Сергіївна, яка народилася, виросла в Гарбузівці й прожила тут більшу частину життя. – Він був прекрасний – широка сцена, велика зала, бібліотека тощо. Щотижня показували нові фільми, а на свята організовували концерти художньої самодіяльності. Ми з моєю подругою Аллою теж виступали, співали у фольклорному гурті “Гарбузівський дивоцвіт”, що складався з 12-ти осіб. Скажу без удаваної скромності – чудово співали! Навіть тричі виступали в Києві, у палаці “Україна”. Але коли на початку 2000-х почалася кампанія приватизації, клуб дуже скоро закрився, а колективи художньої самодіяльності “саморозпустилися”.
Валентина досі ледь не зі сльозами на очах згадує події тих років. Вона розповіла, що спочатку в Гарбузівці був один доволі заможний колгосп – із фермами, полями, тракторними бригадами та сільгосптехнікою. Але все стало змінюватися в гірший бік після того, як його “приєднали” до іншого колгоспу, яким керував Петро Григорович Бордадим. Він же після перетворення колгоспу на приватну агрофірму залишився її керівником. А ось клуб виявився нікому не потрібним. Причому саму будівлю навіть не законсервували належним чином і поступово вона стала руйнуватися. Решту довершили дощі.
Сільська школа теж закрилася, а її будівлю голова все тієї ж агрофірми віддав “під розбір”. Залишки стін ще й зараз можна побачити поруч зі зруйнованим клубом.
Така ось сумна, але досить типова для багатьох українських сіл історія періоду первісної приватизації.
Сьогодні не працює і єдиний у Гарбузівці магазин. У селі кажуть, що після початку повномасштабної війни покупців поменшало, плата за оренду стала непідйомна, і магазин закрився. Лише двічі на тиждень приїжджає машина і привозить хліб.
Але, як то кажуть, святе місце порожнім не буває. Тому, якщо потрібно щось терміново купити, гарбузівці йдуть до “баби Люсі”. У неї можна придбати мінералку, морозиво, щось із бакалійних товарів, пиво тощо. Умови торгівлі досить демократичні – будь-який товар дають у кредит, “під запис”, а заплатити можна пізніше – після отримання пенсії, наприклад.
Розповідають селяни і про позитивні зміни останніх років. Так, голова старостинського округу (до нього входять ще три сусідніх села) Олександр Козлов побудував у центрі Гарбузівки новий зупинковий комплекс із навісом від сонця. Раз на тиждень звідси ходить соціальний автобус до Томаківки і назад (проїзд безкоштовний).
Також поруч із магазином обладнали дитячий майданчик із гойдалками-каруселями, лавками та урнами. А по сусідству – волейбольний майданчик (до війни в магазині зберігалася сітка і м’яч, які будь-хто охочий міг узяти безкоштовно).
Не втратив своєї популярності й місцевий ставок – дуже мальовничий. Тут гніздяться качки, чайки, лебеді, а також білі та сірі чаплі. До речі, лебеді нинішньої весни вже привели сімох лебедят.
Місцевий Кулібін – гордість села
Його знає вся Гарбузівка. І в кожному дворі про нього відгукуються з величезною вдячністю і захопленням: “наш Кулібін”, “золоті руки”, “добре серце”, “чудовий мужик”!
Йдеться про жителя села Сергія. За словами односельців, він майстер на всі руки і ніколи нікому не відмовляє у допомозі. Може відремонтувати будь-яку техніку – від телевізора до косарки, допомогти з косовицею трави тощо. І часто робить це абсолютно безкоштовно, особливо для пенсіонерів.
Сам Сергій виявився дуже скромною людиною. Про свою майстерність і допомогу односельцям говорити і зовсім не схотів – мовляв, що тут такого! Звичайна річ… Але дещо про себе все ж розповів (зокрема, і про те, що багато років був постійним передплатником газети “МИГ”, і зараз йому не вистачає наших щотижневих випусків).
На подвір’ї в нього можна побачити стару маленьку хату і поруч – недобудований цегляний будинок.
– Ми з сином, Сергієм-молодшим, почали будуватися до початку повномасштабної війни, але не встигли, – каже господар. – Тепер син на фронті. Йому 34 роки. Чекаємо додому з перемогою. Тоді вже й хату добудуємо.
За словами Сергія-старшого, його син до того, як піти служити в ЗСУ, працював на одному з великих запорізьких заводів. Хотів записатися добровольцем на передову ще 2014 року. Але його не взяли, завод не відпустив, як цінного працівника, оформивши бронь. Після початку повномасштабної війни Сергій-молодший знову пішов до військкомату. Цього разу його дані записали і наказали чекати. Викликали лише 16 листопада минулого року. Відтоді, після відповідного навчання, він служить у саперних військах…
“Наші корівки – красуні, а молоко – найсмачніше!”
Останнім часом у Гарбузівці не дуже багато хто утримує велику рогату худобу – надто дорого. Але сім’я переселенців із Більмацького (колишнього Куйбишевського) району від своїх корівок не відмовляється.
До Гарбузівки Іван із дружиною Світланою та мамою Антоніною Володимирівною переїхали лише чотири роки тому й одну з корів разом з іншою свійською худобою привезли зі собою. Було важко, але продавати не стали.
Сьогодні в господарстві, крім курей і гусей, уже дві корови, півторарічна теличка і двоє телят.
– Наші корови – найкрасивіші, з білими мордочками, – з ніжністю говорить Світлана про своїх улюблениць.
Імена в них теж відповідні. Молодшу корову звуть Ялинка, старшу – Горобинка, а теличку назвали Мартою.
Головний дояр у родині – Іван. Світлана лише на підхваті, бо ще працює у Запоріжжі на хлібозаводі.
За словами голови сім’ї, обидві корови на добу дають 32-34 літри молока. Крім молока на продаж готують сир і сметану. Торгувати їдуть на ринок у Запоріжжя.
– Зараз дуже складно. Утримувати корів коштує величезних грошей, – каже Антоніна Володимирівна. – До війни в нас були ще земельні паї біля села Сміле, де ми раніше жили. Але тепер ця територія під російською окупацією. Тому продаж своєї молочної продукції – наш основний дохід. Та й просимо ми недорого за таку-то смакоту! Те саме молоко продаємо по 25 грн за літр.
Карпатські ялинки, Петриківський розпис та гуцульські рушники
Наша гостинна господиня і колега по журналістському цеху Олена Морозова придбала разом із чоловіком будиночок із садом у Гарбузівці 12 років тому. Сад був непоганий. А от будинок – у жахливому стані, на земляній підлозі бур’яни росли. Однак досить швидко сім’я Морозових усе перетворила до невпізнання. До слова, Олена захопилася журналістикою недавно – після того, як вийшла на пенсію. А до цього працювала заступником директора і головним інженером КП “Градпроєкт”. Тож організаторських здібностей їй не позичати.
– У саду в нас яблуні, вишні, сливи, алича, – розповідає Олена. – Є також полуниця, шипшина, ірга, барбарис і багато декоративних рослин. Наприклад, жимолость, сукуленти, слива Піссарді з багряним листям, осока декоративна, ялинки, які привезли з Карпат. А ще два молодих дубки. Для розсади ми шість років тому взяли жолуді від столітнього дуба. А посадили дерева на ділянці наші два сини.
Ще більш креативний вигляд має внутрішній інтер’єр будинку. Кімнатки невеличкі, але дуже затишні й оформлені в українських народних традиціях: з розписною пічкою, рушниками, старовинним годинником та печворком (клаптиковим покривалом) на ліжку.
– Зараз моїй мамі вже за дев’яносто. А десять років тому саме вона білила тут стіни і розписувала цю піч, за книжкою “Петриківський розпис”, – каже Олена. – Вона ж виготовила печворк і панно з аплікацією. А от рушники в нас гуцульські…
Що ж, тепер на такому обійсті можна і самим відпочивати, і гостей приймати.
Патріотизм без гучних слів
Одне з головних вражень, яке залишилося після перебування в Гарбузівці, – те, що це дуже патріотичне село. У більшості мешканців, з ким я розмовляла, хтось у родині або з близьких родичів зараз на фронті, захищають Україну від російських загарбників. Хоча село невелике. Як я вже зазначала, 2001 року тут проживало 200 осіб. Зараз, можливо, більше – за рахунок вимушених переселенців. Їх тут близько 40-ка – з Марганця, Нікополя, які постійно обстрілюють рашисти, та із Запорізької області.
Також жителі Гарбузівки в перші дні повномасштабної війни допомогли в облаштуванні блокпоста біля Томаківки.
– До нас приїхав наш староста і попросив допомогти в організації блокпоста, – розповідає мешканка села Алла Анатоліївна. – Ми з донькою пішли по дворах. Відгукнулися всі без винятку. Зібрали одяг, постільну білизну, продукти, домашню консервацію. Хтось дістав ліжка і розкладачки, лопати тощо. Усе це передали для наших хлопців на блокпост. І гроші теж перераховували на ЗСУ. Байдужих не було…
Запам’яталося і знайомство з пенсіонером Василем Миколайовичем – місцевим “філософом” і досить ексцентричною особистістю. Перше, що впало в око на його подвір’ї, – старенька машина, на запорошеному склі якої виведено: “кацапы дешевки”.
Він розповів, що задовго до війни зрозумів суть “кацапского мира” (дослівно, – авт.) і повідав цілу історію:
– У 17 років я вперше побував у столиці Естонії Таллінні. Це красиве культурне місто справило на мене незабутнє враження… А за 20 років я знову приїхав у Таллінн і не впізнав його. Вулиці в центрі залишилися ті самі, але щось невловимо змінилося, і не на краще. Розговорився з місцевими. І вони розповіли, що за останні роки в Таллінні побудували цілий новий мікрорайон – Ласнамяє, де живе близько 200 тисяч росіян. І вони роблять усе, щоб перетворити місто на відхоже місце, і поводяться, як хами і бидло. Це було ще за часів СРСР. Коли 89-го року Естонія оголосила про свій суверенітет, а після розвалу Союзу багато росіян стали залишати країну, я аплодував.
Сьогодні Василь Миколайович виношує дві ідеї, які неодмінно хоче здійснити. Перша – домогтися того, щоб в Україні заснували День подяки всім країнам і народам, які допомагають українцям здолати рашистів і підтримують біженців. І друга – побудувати на острові Хортиці храм Перемоги. У нього навіть зображення цього храму і свій “проєкт” побудови вже є. Залишилося тільки знайти спонсорів…
Підбиваючи підсумок, хочу сказати, що хоча в Гарбузівці сьогодні доволі безпечно і спокійно, війна торкнулася практично кожної сім’ї. І всі селяни мріють про якнайшвидшу нашу Перемогу.
– Ми показали всім, що таке нація, що таке Україна, – сказала одна з місцевих мешканок. – Я пишаюся всіма нашими воїнами. І молюся, щоб вони повернулися додому живими. Хочу, щоб наша Україна процвітала. А навколо рашистів після нашої Перемоги нехай збудують таку стіну, щоб із ними ніхто у світі більше ніколи не спілкувався – за те лиходійство, що вони творять…
Світлана ШКАРУПА,
Фото авторки.
*Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
