19 листопада – особливий день у нашій родині. Це – день пам’яті учасниці Другої світової війни Марії Українченко (позивної – Україна), яка народилася 19 листопада 1918 року в Чернігівській області, а померла 18 серпня 1990 року в Приморському краї. Це моя мама. З її смертю за 33 роки я так і не змирився. Всі ці роки мені важко було почуватися сиротою…
*
Мене розбудив батьковий голос. Покликавши мене, він щось сказав і… зник. Розплющивши очі і, намацавши на підлозі під диваном окуляри, я подивився на електронний годинник, що стояв на журнальному столику біля книжкової полиці. Було 03:45. Ще не ранок, але вже не ніч, подумав я. А що ж мені уві сні сказав батько? І до мене раптом дійшло, що: «Мати померла».
Мати тяжко хворіла вже кілька місяців. У неї була хвороба з короткою, як вигук переляканої людини, назвою, яка безжально забирає з життя всіх – і молодих, і старих. Три дні тому, зателефонувавши з роботи додому – у сусідній райцентр, я дізнався від батька, що матері медсестра коле знеболювальні. Я проковтнув ком, що підступив до горла, і щось сказав батьку підбадьорливе – знайшов такі слова.
Чи розуміла мама, чому вона втрачає сили і з колись квітучої жінки перетворюється на її тінь? Звичайно розуміла – адже вона сама була медиком, пройшла війну з німцями: рятувала життя бійців у фронтовому медсанбаті, за що була нагороджена орденом Червоної Зірки. «Виявляла виняткову турботу та любов до поранених», – напише комбат у поданні до нагородження. Маму мою, до речі, яка за документами була Марією з звучним прізвищем Українченко, за прізвищем на фронті не називали – їй дали позивний, яким можна пишатися: Україна. «Україно, допоможи», «Україно, принеси» і навіть – «Україно, співай»: у матері був гарний, сильний голос і вона дуже душевно виконувала народні пісні. І ось, через 45 років після закінчення тієї страшної війни, через яку пройшов і мій батько – він, до речі, був тяжко поранений під час висадки морського десанту, наша Україна, моя мама, повільно вмирала… згасала, як свічка.
Рівно о дев’ятій ранку я увійшов до свого редакторського кабінету і відразу задзвенів телефон. Я зняв слухавку і почув голос старшої сестри, яка жила неподалік батька і матері. Вона повідомила мені те, що я вже знав від батька, що з’явився мені уві сні: «Володю, мама померла». Сестра також попросила: «Приїжджай швидше». «Коли це сталося?» – запитав, я і сестра відповіла: «Рано вранці, без п’ятнадцяти чотири».
Я повісив трубку – у мене був настінний телефон, з кнопками для набору номера з внутрішньої сторони трубки, і підійшов до вікна, роздумуючи, як далі діяти. Рішення прийшло відразу, як тільки я побачив іномарку, що стояла майже під вікном. Білу «Тойоту Короллу» я збирався купувати для редакції, а тимчасово її господар – моряк торгового флоту, дозволив користуватися нею, поки він не повернеться з чергового рейсу. А я за цей час мав знайти гроші на машину.
Шлях додому мені чекав ні великий, ні малий – близько двохсот кілометрів із двома перевалами. Можна було, щоправда, один перевал об’їхати, але шлях у такому разі подовжився б кілометрів на вісімдесят. Я вирішив здолати обидва перевали, пам’ятаючи, що через другий прокладено звичайну лісовозну дорогу – не дуже широку, тобто. Начебто вона вже не експлуатувалася за прямим призначенням. Це мене цілком влаштовувало. Не буде на ній транспорту, значить.
Першу частину шляху я здолав майже без затримок: зупинився ненадовго тільки на першому перевалі – випив із джерела води, яка виявилася трохи блакитнуватого – небесного, кольору і мала такий самий – небесний, смак. І помчав униз. Мені чомусь подумалося, що, якщо я дуже швидко приїду, зможу щось змінити… Я не знав, що саме, але вірив, що зможу. І я мчав. Навіть вітер відсторонився, пропускаючи мене. «Божевільний!» – крикнув він мені слідом, зсунувши на потилицю спортивну кепку. Я не був божевільним, я дуже сподівався на диво… я не вірив, що в мене більше немає матері. Мені було тридцять років. Я не розумів тоді, що таке смерть. Не сприймав її.
Другий перевал я теж здолав легко, як і перший. І «Тойота» знову жваво побігла вниз.
Через вісім кілометрів знаходилося село, від якого до батьківського дому мені залишалося кілометрів сорок. Це був фінальний відрізок мого шляху. А машина, тим часом, чуйно реагуючи на мою волю, вписалася в один поворот, в інший… а перед наступним я раптом почув у себе за спиною голос матері: «Куди ти поспішаєш?» Я глянув у дзеркальце – на задньому сидінні тільки моя сумка з речами лежала. Почавши пригальмовувати, я подумки сказав те, про що думав усю дорогу: «До тебе, мам! Я хочу побачити тебе». Відповідь матері пропалив мій мозок до потилиці: «Ми не побачимося. Я померла».
Я почав очима шукати з’їзд з дороги, щоб зупинитися і прийти до тями. І побачив попереду невеликий майданчик. З’їхавши з дороги, вимкнув двигун і обхопив голову руками, масажуючи потилицю, в якій відчувався біль. І тут через поворот, до якого я не докотився, виїхала величезна помаранчева машина з трьома ромбами на капоті – лісовоз марки «Міцубісі» з довгим, порожнім причепом. Дорога-то, виявляється, не була покинутою – вона, як і раніше, експлуатувалася. І лісовоз, займаючи всю дорогу, поспішав на верхній склад, як лісоруби називають лісосіку…
Місяця через три після смерті матері до батька приїхала давня знайома нашої родини – майже родичка. «Гриша, – розповіла вона. – Мені наснилася Маша і вона попросила, щоб я поїхала до тебе і забрала її хустку, яка знаходиться в шафі під постільною білизною». Як заявив батько, він спочатку здивувався, а потім вийшов у сусідню кімнату і виніс хустку, яка справді перебувала в шафі під постільною білизною. Цю хустку він колись подарував матері на день народження. Але вона її жодного разу й не вдягла. І батько забув про подарунок. А от мати, виявляється, пам’ятала.
*
Про те, як померла мати попередила мене про можливу небезпеку на дорозі і про те, що було пов’язано з її смертю, я розповідав різним людям. Більшість із них не тільки без заперечень приймали мою розповідь на віру, а й згадували щось подібне про своїх померлих родичів. Схоже, що таємницю смерті ми зуміємо розгадати лише… переступивши межу, де закінчується життя.
*
На знімках із сімейного альбому: дівчина з української глибинки на ім’я Мотя (фото праворуч), медсестра польового медсанбату Марія з позивним Україна – так війна змінює людей.
Мамо, моя Україна, моли Бога за нас і за нашу велику Україну! Ми потребуємо підтримки та заступництва Царства Небесного. Амінь.
Володимир ШАК
(Ніч на 19 листопада 2023 року, місто Запоріжжя)
