Свято встановлено «…На вшанування багатовікової історії українського державотворення, державної символіки незалежної України та з метою виховання поваги громадян до державних символів України…» згідно з Указом Президента від 23 серпня 2004 року. У 2009 році було внесено зміни до цього указу, й засновано щорічну офіційну церемонію підняття прапора 23 серпня по всій Україні.
Державний прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, що уособлює самобутність та спадкоємність її державотворчих традицій. Його еволюція у своєрідний спосіб відображає багатовікові процеси розвитку, становлення та життєдіяльності державних утворень.
Серед прапорів Київської Русі переважним був червоний колір – найбільш зручний для сигналізації під час бою. Але національний (державний) прапор у його сучасному розумінні, можна вважати, з’явився на етапі існування козацької держави. Тоді найвищий щабель в ієрархії посідав загальновійськовий, або гетьманський прапор, що певною мірою відігравав роль та містив ознаки державного.
Найвідоміший із відомих гетьманських прапорів пов’язують з ім’ям Богдана Хмельницького (він був білого кольору). Стосовно кольорової гами, то стійке поєднання синього і жовтого кольорів на національному прапорі фіксуємо із середини ХІХ століття.
У час «весни народів» 1848 року Головна руська рада проголосила загальноукраїнським гербом старовинний герб князів Романовичів, Львівські землі та Руське воєводство – зображали золотого лева, що спирається на скелю, на блакитному тлі. Саме такі зображення мали на своїх прапорах загони Національної гвардії в Яворові та інших містах Галичини.
У цей же час згідно з геральдичними звичаями усталилися поєднання жовтої та синьої смуг на прямокутному полотнищі.
Утвердження ж синьо-жовтого прапора як державного відбулося із проголошенням Української Народної Республіки (УНР). Потім в історії України був період червоного «серпасто-молоткастого», а за синьо-жовтий саджали до в’язниць.
У новітні часи національний синьо-жовтий прапор уперше офіційно замайорів на ратуші міста Стрий 14 березня 1990 року. У Києві прапор було піднято над міською мерією пізніше – 24 липня 1990 року.
23 серпня 1991 року групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту. 18 вересня 1991 року була підписана постанова про дозвіл «у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор», а постанова ВР України від 28 січня 1992 року надала йому статусу Державного.
Остаточно Прапор Держави Україна затверджено статтею 20 Конституції України у 1996 році.
Події дня:
23 серпня 1939 року, у Москві, міністр іноземних справ Німеччини Йоахім Ріббентроп і комісар у закордонних справах СРСР В’ячеслав Молотов у присутності Йосифа Сталіна підписали договір, що увійшов в історію як «пакт Молотова-Ріббентропа».
Підписання пакту Молотова-Рібентропа (Національний архів США) – www.5.ua/svit
Він складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного, як нарізно, так і спільно з іншими державами при будь-яких діях другої сторони, що передбачало невтручання навіть, якщо одна зі сторін здійснить агресію.
Окрім того, договір містив таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Згідно з ним, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва (разом з польським Вільно, нині – Вільнюсом) і Бесарабія відходили до радянської зони впливу, а Польща мала бути поділеною між Німеччиною та СРСР по річках Нарев, Вісла і Сян.
Вже через тиждень після підписання Пакту, Німеччина атакувала Польщу, а наприкінці вересня радянські війська почали окупацію Західної України та Західної Білорусі. Таким чином Польща вчетверте в своїй історії перестала існувати як державне утворення.
Протягом усього повоєнного періоду в СРСР існування «секретного протоколу» до Договору категорично заперечувалося. Лише в грудні 1989 року був опублікований його німецький примірник, який зберігся архівних фотоплівках МЗС Німеччини. Оригінал радянського примірника був опублікований лише у 1993 році.
Дати дня:
Цього дня 1974 року народився Сергій Жадан, український поет, прозаїк, громадський активіст, викладача кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г. Сковороди.
Автор поетичних збірок «Цитатник», «Генерал Юда», «Пепсі», романів «Депеш Мод», «Ворошиловград», «Месапотамія». Перекладав Целяна, Рільке, Мілоша. Сьогодні Жадан один із найвідоміших сучасних українських письменників.
Його твори перекладено тринадцятьма мовами, його добре знають за кордоном, він є лауреатом численних літературних премій і відзнак. Звісно, це критерій популярності, але головним свідченням «справжності» письменника є те, що його проза і вірші активно читаються. І не тільки представниками покоління 90-х, але й молоддю, хоча дехто за інерцією і самого Жадана продовжує називати «молодим» письменником.
Сергій Жадан народився в Старобільську що на Луганщині. Випускник факультету українсько-німецької філології Харківського Національного педагогічного університету ім. Г. Сковороди.
Живе і працює в Харкові. Колись мріяв стати футболістом. Певно, з нього б таки й дійсно вийшов би чудовий воротар, або форвард (можливо, не згірший за Шевченка). Його б купували сьогодні за мільйони; ганяв би на Porsche в компанії довгоногих кралечок, тусувався б по нічних закладах. Але він обрав мову. І тепер забиває словом.
***
88 років від дня народження Давида Черкаського (1932-2018), українського режисера-мультиплікатора.
У його режисерському доробку понад 20 стрічок.
Серед них: «Колумб» причалює до берега» (1967), «Містерія-буф» (1969), «Чарівник «Ох!» (1971), «Якого рожна хочеться?» (1975); мульсеріали — «Пригоди капітана Врунгеля» (1978), «Лікар Айболить» (1984), «Острів скарбів» (1988).
***
132 роки від дня народження Миколи Аркаса (1888–1938), українського актора, режисера.
Народився у Миколаєві в родині видатного українського історика, композитора та громадського діяча Миколи Аркаса. Після закінчення кавалерійського училища дістав призначення у 46 драгунський Переяславський полк. Служив на Далекому Сході. Після повернення працював на просвітянській ниві в Миколаєві.
Брав участь в аматорських виставах, влаштовував літературно-музичні вечори, народні свята. Любов до театру була у Миколи Аркаса настільки сильною, що, навіть, і в польському полоні він організував аматорський театральний гурток. Після звільнення у 1921 році, Аркаса запросили на посаду режисера в Український пересувний драматичний театр при «Просвіті» у Закарпатті.
Цей театр об`їздив з гастролями майже всю Галичину і Волинь і став справжнім центром української театральної культури на Закарпатті. Микола Аркас був не тільки режисером, а й сам виходив на сцену. Грав у п’єсах Карпенка-Карого. Через брак коштів «Просвіту» й театр було закрито, і Аркас на деякий час виїхав до Праги, де співробітничав із драматичним гуртком «Верховина», підготував дві вистави – «Жриця вогню» Валентина Валентинова та «Маруся Богуславка» Миколи Старицького. Ці п’єси ставилися не тільки у Празі, а й на всій Закарпатській Україні. Зібравши невелику трупу акторів – професіоналів та аматорів, за сезон 1932–1933 рр.
Микола Аркас підготував 6 вистав, зокрема оперету Кальмана «Сільва», опери Аркаса (батька) «Катерина» та Масканьї «Сільська честь». Восени 1936 року поставив драму Володимира Винниченка «Чорна пантера і Білий ведмідь». У 1934 році Микола Аркас очолив новий театральний колектив і відкрив Руський театр ім. М. Садовського в Ужгороді.
Колектив здійснив лише чотири постановки, зокрема «Наталка Полтавка» Котляревського та «Квадратура кола» Катаєва. Помер Микола Аракс у грудні 1938 року. Похований у Хусті.
www.ukrinform.ua/rubric-society/3085213-23-serpna-pamatni-dati.html
