Мабуть, кожен хоч раз у житті відчував зневіру й відчай. Наче йдеш чужою стежкою… Робота/навчання не в радість… Зусібіч на тебе тиснуть – сім’я, знайомі, друзі, усілякі Козли Віслюковичі… А ти відчайдушно намагаєшся демонструвати, що усе знаєш, усе вмієш й усіх переможеш… Кинути б усе до біса! Бо так хочеться волі! Зрештою, тобі вже не п’ятнадцять років, коли матуся з татком вирішують, що ти маєш робити, де вчитися, ким бути. Та хто підкаже, яка твоя справжня доля?
От Дарині з вистави «Дар», якою закрив 96-й театральний сезон Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара, неймовірно пощастило. Хоча… як сказати. Бо до молодої студентки-актриси, зневіреної у власному талані, навідується… Катерина Білокур. Із потойбіччя. Заходить до дарчиної свідомості до такої межі, що дівчина на фізичному рівні відчуває стусани Катриної матері, насмішки нареченого та біль втрати найдорожчого.
Галюцинації? Дарка ладна запідозрити в себе навіть біполярний розлад. Проте поступово переляк і роздратування перетворюються на відчуття сили, яку має лише людина, впевнена у своєму Дарі. Який ладна відстоювати за будь-яку ціну…
Як розповіла перед виставою драматургиня Наталія Ігнатьєва, історія створення п’єси «Дар» пов’язана з актрисою і режисеркою Олесею Плохоткіною. У 2021 році у Наталі з Олесею [обидві працювали тоді в іншому театрі] виникла ідея розповісти про долю жінки чи дівчини через вплив якоїсь видатної української особистості.
“Ми в один голос перебирали, хто нас цікавить, про кого завжди хочемо говорити, починаючи від Лесі Українки, яка для мене є взагалі іконою. І в один голос вигукнули: Катерина Білокур! Ім’я, яке ніби й на слуху, а не розкручене, не таке популярне, як мало б бути. У неї така неймовірно драматична історія, такі чудові картини… І з цього пішло, що це буде історія сучасної дівчини, у перегуку з Катериною Білокур”.
Перше втілення на сцені п’єса отримала в Академії акторської майстерності “Квадрат” у Львові, його поставила акторка й режисерка Анна Слоковенко. “Вона створила моновиставу. Це дуже цікава хороша робота, – розповідає Наталія Ігнатьєва. – Але по сценографії і можливостях театр, звісно, дає більше змоги, ніж Академія. Вона те робила на незалежному майданчику, а ми це робимо в академічному театрі”.
А історія появи вистави в театрі імені Володимира Магара така. Кілька місяців тому режисерка Олеся Плохоткіна розмовляла з акторкою Поліною Чувашовою про містичні потойбічні речі задзеркалля. Акторка сказала, що їй цікаві паралельні світи. І режисерка вигукнула: “Є така п’єса! “Дар”! Де є паралелі людини з теперішнього і людини з минулого”. Олеся дала цю п’єсу Поліні, яка актрисі дуже сподобалося. Окрім містичності, їй відгукнулася історія, меседжі, які там є, біль і сила героїні.
З пропозицією про постановку мисткині звернулися до директорки-художньої керівниці театру Наталії Власової, яка надала повне «добро».
В процесі роботи Олеся Плохоткіна вигадала світ, що яскравими фарбами заграв на сцені. Актриса Поліна Чувашова блискуче змалювала роздвоєно-єдину особистість, яка сумнівається і сповнена рішучості, страждає, бореться і перемагає.
Режисерка також «оживила» персонаж Катерини Білокур, яка в тексті була лише силуетом. А актриса Анна Петрушина чарівним голосом і стриманою пластикою створила повнокровний образ мисткині.
До чудової вистави доклали багато творчої праці художниця-постановниця Наталія Мацук, композитор В’ячеслав Тодика, хормейстерка Ірина Лічманова-Орел, творець відеоконтенту Геннадій Лещенко, художниця з освітлення Світлана Юдіна, звукорежисер Юрій Нестеренко.
Коли авторка цих рядків запитала драматургиню, чи задоволена вона тим, як прочитали її твір у театрі Магара, Наталія Ігнатьєва відповіла: “Задоволена. Побачила багато такого, чого не уявляла. І мені це дуже подобається. Люблю, коли режисери бачать щось більше, ніж в тексті, навіть більше, ніж бачила я сама. З іншого боку, у кожній п’єсі у мене є щось люблене, сокровенне, найцінніше, найважливіше. І оці найважливіші моменти були зроблені саме так, як мені б хотілося. Вони відчуті”.
На камерній сцені театру імені Володимира Магара з’явилася справді ювелірна робота. Про дар, який кожному особисто дарує Господь Бог. Його не можна від себе відокремити, відкинути, відмовитися.
“Цей дар усе одно проявиться, не буде давати нам жити і приведе туди, де ми будемо його використовувати, – впевнена режисерка Олеся Плохоткіна. – Кожний, якщо зануриться в себе, зможе собі відповісти: який у мене є дар? чи розвиваю я його? чи не відмовляюся від нього заради чогось буденного? чи маю на це право? У кожного є свій дар. Свій розвиток. Своє життя. Дай боже, щоб життя було в радість і в перемогу”.
Так, я мисткиня і боєць!”
…З театру, як і уся публіка, йшла у піднесеному настрої. А вночі під час нальоту не могла відкараскатися від питання: що робити тим – і таких багато, – хто не зміг той дар у собі розпізнати? І згадався фінал вірша «Улісс» Альфреда Теннісона: “…Ми такі, які є… Розхитані часом і долею, але сильні волею прагнути, шукати, знайти й не поступатися”… Може, сер Альфред озвався до мене з потойбіччя? Здається, українці відкрили й розвивають у собі, крім іншого, саме цей дар – вміння шанувати й боронити своє. Дай боже нам сил триматися, мріяти і діяти.
Ганна ЧУПРИНА, фото з відкритих джерел
