Наприкінці червня у запорізькому гуманітарному центрі «Завжди разом» приймали багатодітні родини із Запорізької області та Запоріжжя. Більш ніж 60 багатодітних родин [як біженці, так і місцеві мешканці] отримали допомогу, яку передали чеські благодійники.
Організацію заходу продумали заздалегідь, тому допомогу можна було отримати без черги та нервових втрат. І навіть поговорити встигли у зеленому затінку дерев біля гуманітарного центру.
У Лариси із Малої Токмачки – шестеро дітей. Найменший – Богдан – тулиться до тата, дівчатка – біля мами. Найстарша донька Кристіна вже має власну родину. Всі вони до останньої надії трималися у рідному селі.
– Ми все надіялися, може, обійдеться… А вийшло, що «не може», – тихо говорить Лариса. – Виїхали, коли у хаті після обстрілів жодної цілої шибки у будинку не було.
Очі у мами виплакані та сумні. Посміхається, коли п’ятирічний синок разом із татом перекладають до торбинок продукти – така допомога дуже вагома та важлива для родини.
Щоб розрадити дітей, волонтери центру допомагають підібрати потрібний дітям одяг, передають розмальовки від благодійників, іграшки.
Лєрі пасує жилєтка – зараз саме такий фасон найпопулярніший у дитячому відділі центру: легкий, зручний та руки вільні. Та ще й красиво!
Олена з Токмака має троє діточок. Сама тоненька, як дівчинка, посміхаючись, розповідає про свою родину. Молодші дітки – трирічні близнюки. Старший – йому п’ять – дуже хотів сестричку. “Так і отримав – сестричку, а за нею і братика”.
Виїхали, залишили рідну квартиру у Токмаці… Бо дітей треба рятувати, це найголовніше.
Пакунок із продуктами для Олени заважкий, та дуже цінний у теперішньому стані вимушено переміщених із рідних осель людей. Родина знайшла житло та підтримку у Запоріжжі.
Хлопець із Оріхова, Міша, допомагає мамі нести пакети із гуманітарною допомогою. Родина віїхала із Оріхова.
– Нас там хорошо бомблять, – сумно констатує підліток, – через дорогу від нашого будинку бомба впала.
Запорізька область потерпає від війни. У обласному центрі ми не бачимо, на які руїни перетворюють загарбники села. Та рани – емоційні, психологічні – відчуваємо у кожній розмові.
Поруч зі мною – Інна, вона за Гуляйполя. Дітей шестеро. Старший син зараз на фронті цієї безжальної підлої війни – із строкової служби перейшов на передову. П’ятьох молодших діток вивезли до Запоріжжя.
Розмовляємо із її сусідкою, поки Інна заповнює документи на отримання гуманітарної допомоги.
– Дитячий інтернат із Гуляйполя вивезли, як тільки перша бомба впала на місто, – розповідає вона. А чи встигли вивезти з Полог – не знаю. Чула, що діти у підвалі ховались…
Клята війна!
Родина з Юр’ївки, Геннадій та Олена. Шестеро діточок мають.
Поки Олена заповнює документи, Геннадій розповідає, що села їхнього на мапах орків немає, у них старі карти. Замість села – ліс.
Так, є ліс, добрий. Та й село Юр’ївка є, гарна.
Тікали з неї двічі. Вперше виїхали до батьків, під самісіньке Запоріжжя, та не втримались – додому тягне. Господарство, город, корови, лани… Будинок рідний.
Повернулись. А через три дні на лужок, де паслись на корови, прилетіла бомба. Дві телиці вбито, корову поранило… Жалко корів. Жалко людей!
Покинули рідну домівку, знов подались до батьків.
У Гени рука замотана бинтом навпіл із поліетіленом. Працював на тракторі, палахнуло паливо, обпікся. Трудяща людина. Та як там тепер дім рідний? Корова годувальниця у тих, хто лишився? Як лани? Ліс?
Юр’ївка, що її не має бути, а вона є?!!
Клята війна!
Аня з Оріхова має вісім дітей. Поговорити не встигаємо, та передаємо діткам дарунки на додаток до продуктів.
Інна та Катя – молоді багатодітні мами із Запоріжжя. Мають по троє діточок. У Інни – двійнятка. Передаємо діткам одяг потрібний.
У Валентини з Оріхова – троє: Тимур, Ксенія та Валерія. Виїхали до Запоріжжя ще 19 квітня. Чи ціла рідна домівка, не знають.
Говоримо про те, що болить. Школу в Оріхові першою розбомбили. Дитячі садочки також розбиті. Рідний брат Валентини загинув у травні, не встиг вирватись у Запоріжжя. Снаряд поруч із ним розірвався, він отримав тяжкі поранення та не дожив до дня народження два дні, помер 40-річним. Поїхати на похорон сестра не мала змоги.
– А де його родина? – питаю.
– Ми його родина, – стиха відповідає Валентина.
Клята війна!
Допомогти мамі прийшли доньки. Гарні, посмішки мамині, чарівні… Старша вчиться у Запорізькому музичному училищі. На фортепіано грає з дитинства. Інструмент лишився вдома, у Гуляйполі.
Клята війна!
Гарні, як справжні, свіжі обличчям та думками, сільські люди – родина з села Світле Пологівського району. Інна та Віталій чекають на третю дитинку. Питаю в тата, коли саме, каже, ще два місяці треба почекати. Якщо нервів та сил у мами вистачить… Були сьогодні у лікаря.
До гуманітарного пакунку додаємо необхідні речі та одяг. Чекають на дівчинку…
– Чи не третина людей до села вже не повернеться, – вслух думає Віталій.
І багато кому нема куди й повертатися.
І буває, що нема кому повертатися!
Клята війна!!!
Тато Валерій вивіз із Мелітополя своїх хлопчаків. Їх трійця: Діма, Влад та Андрюша. Збираємо дарунки для них – розмальовки надані гуманітарному центру «Завжди разом» благодійниками. Іграшки отримані із гуманітарною допомогою від країн-партнерів України та …й самі волонтери несуть з дому книжки, речі та іграшки – виросли вже власні дітки.
Ведмедика передаємо малому Андрюші, він дома з мамою, йому вісім місяців.
Обіймаю Кирила на порозі гуманітарного центру. Сильна людина росте, татові допомагає, середнього Влада – заспокоює.
Діти… Це найцінніше, найдорожче наше! Виростити треба вас!
Бережи вас Боже та наша любов.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
