Інколи доводиться чути нарікання вибагливої публіки, що у вітчизняних театрах мало ставлять вистав сучасних драматургів. Не перекладних європейських чи російських авторів [таких якраз вистачає], а саме українських.
Твори наші драматурги пишуть. Лише цього року на Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» у номінації «П’єси» було представлено близько 30 робіт, половина з яких отримала премії чи інші відзнаки.
Проте загалом за творами лауреатів та дипломантів цього конкурсу, який відкриває нові літературні імена вже 20 років, здійснено трохи більше 50-ти театральних постановок. В тому числі в Болгарії, Фінляндії та США, що свідчить про якість сучасних українських п’єс.
То що заважає появі більшої їх кількості на українських сценах? Про це ми поспілкувалися з запорізькою драматургинею, театрознавицею, громадською діячкою, лауреаткою премії «Коронація слова» в номінації «П’єси» Наталією Ігнатьєвою. Пані Наталія цього року здобула I і III премії, а у 2018 році стала володаркою II премії.
Чи легко стати театральним критиком
– Пані Наталіє, як ви стали… спочатку театрознавицею? Адже у запорізьких вишах такої спеціальності немає?
– Спочатку стала філологинею. Бо з дитинства люблю читати, легко давалося писати… Ще в школі грала в театральному гуртку, а по-справжньому закохалася в театр на другому курсі української філології ЗНУ, коли почала ходити до театральної студії, вивчати все пов’язане з театральним мистецтвом. Тоді ж ознайомилися з усім репертуаром театру імені Магара.
На четвертому курсі відчула, що хочу практики, що з моїм знанням української мови я можу багато корисного зробити. Тому запропонувала свою кандидатуру на редакторську роботу до обласного музично-драматичного театру. Досі дивуюся, що тодішній директор Валентин Слонов не розсміявся з мого нахабства, коли я повела розмову про постмодернізм і українську культуру, а дав мені шанс спробувати…
Спочатку я працювала редакторкою в літературній частині, а згодом стала її керівницею, закінчила магістратуру з театрознавства в Київському університеті театру і кіно імені Карпенка-Карого.
Власна п’єса – найбільша спокуса завліта
– А звідки узявся потяг до створення драматургічних творів?
– Бажання написати власну п’єсу – це, мабуть, величезна спокуса усіх завлітів. Бо читаєш багато текстів, не завжди хороших, і хочеться зробити краще…
Перші спроби в мене були років десять тому – сценарії до якихось подій, адаптації, переклади… А тоді пощастило працювати з режисером заслуженим діячем мистецтв Віктором Поповим. Багато редагувала текстів для його вистав.
А 2012 року наважилася написати п’єсу для дітей, бо хотілося чогось не перекладного, не застарілого… Так з’явилася казка «Квітка-зорецвіт» за мотивами Аксакова.
Ставила виставу Наталя Зубик, а художнім керівником був Віктор Васильович. Я з величезною цікавістю спостерігала за режисерською думкою, продуманими ходами. Власне, так і має бути, коли автор співпрацює з режисером. Ти бачиш, як працює текст, і робиш його більш живим і влучним. Уже після цього моя перша казка, «Котигоршко», теж побачила сцену. Її поставила Олеся Плохоткіна, з якою ми дружимо, яка добре відчуває дитячу аудиторію.
2014 рік запам’ятався концертом «Україна – назавжди, свобода – навік» до Дня Незалежності, який ми ставили з Віктором Поповим. Це був не «датський», не прохідний концерт. Були сказані важливі речі – і власними словами, і словами найкращих українських поетів. І в повному залі ми бачили й відчували однодумців…
Про магію співтворчості «наживо»
За рік Віктор Васильович поставив виставу «Пан Коцький» за моєю п’єсою – вона 2016-го на фестивалі «Січеславна» здобула диплом як «Краща драматична вистава для дітей». Потім у його ж постановці і в співавторстві з актрисою Тетяною Єрентюк (ініціаторкою ідеї) ми створили виставу «Леся. Нескінчена розмова». І це знову було задоволення від праці «наживо».
Так само, як і в роботі над драмою «Іван Франко. Дон Кіхот», у якій став співавтором і зіграв головну роль народний артист України Юрій Бакум (це 2017). Уявіть процес: лише місяць дається на роботу, вся творча група тут-таки слухає перші діалоги, разом обговорюємо, одразу пробуємо, що йде і чого ще бракує…
Мені дуже дорога ця вистава і люди, які в ній працювали тоді. Мені хотілося б знову відчути цю магію, а отриманий досвід – неоціненний. У тому числі і в плані командної роботи, співтворчості.
– …А з 1 січня 2018 року вашу посаду в театрі скоротили. Через принципову позицію у питанні чесного проведення конкурсу на посаду директора театру імені Магара вимушені були піти і Віктор Попов, і кілька таких самих принципових акторів…
– Я не хочу зараз копирсатися в минулому, але дуже шкода, що не вдалося втілити на тій сцені інші роботи. «Наталку» у співавторстві з Віктором Васильовичем. Вона прозвучала на «Тижні актуальної п’єси», але ще не поставлена.
Так само і «Вирій», який ми починали з Поповим, Олесею Плохоткіною та Наталею Зубик. Це драматургічна розповідь про жінок, яких зачепила війна. Олеся з Наталкою були першими читачками, ми вже переживали у спільній роботі дуже потужні емоційні сплески, але поставити її не встигли.
– Проте «Вирій» приніс вам другу премію на «Коронації слова» у 2018 році.
– І це сталося теж завдяки Віктору Попову, який буквально примусив мене надіслати «Вирій» на цей конкурс мало не в останній момент. Я зовсім не очікувала на нагороду і була, звичайно, дуже потішена такою високою оцінкою моєї праці.
Тема війни болить. І біль не вщухає
– Про що нинішні ваші п’єси «Звір» та «Карамель», які здобули першу і третю премії на «Коронації слова»-2020?
– Вони теж на тему війни… Розумієте, я дуже глибоко переживаю ці події, і спочатку взагалі не могла про них говорити. Потім у «Вирії» спробувала розповісти про війну через жіночі долі, але відчула, що до кінця не висловилася.
У 2018 році почала думати про п’єcу, де буде йтися про ветерана АТО, який повертається в дуже впізнаване індустріальне місто, намагається вписатися у мирне життя, але стикається з купою проблем і неповагою…..
Я страшенно вдячна українським захисникам, і сприймаю як особисту образу, коли ветеранів АТО-ООС не розуміють і зневажають. Писала «Звіра» досить довго, аби в ньому була не документалістика, а художнє осмислення того, що відбувається зараз.
«Карамель» у певному сенсі продовжує «Звіра», але менш побутова, з більшим нахилом до притчі… Тема й досі болить, і ці роботи, звичайно, не вирішують проблеми. Але дають змогу якось пережити цю напругу.
Я далека від думки, що театр має когось виховувати. Проте хтось, можливо, побачивши виставу, відчує хоча б дещицю переживань наших воїнів і замислиться.
– На кого ви сподіваєтеся у постановці своїх п’єc?
– Дійшла думки, що митець має більш активно пропонувати свої роботи театрам. Сприяти, аби тексти потрапили на сцену в інтерпретації того режисера, який правильно відчуває автора і не перекрутить зміст. Це непросто, але треба пробувати!
– А де можна ознайомитися с вашими текстами?
– Українська драматургиня, менеджерка і керівниця соціокультурних проєктів Ірина Гарець зробила сайт UKR DRAMA HUB, там можна прочитати мої п‘єси. І, звичайно, не тільки мої
– Успіхів!
Розмовляла Ганна Чуприна, фото автора
ДОВІДКОВО
Останні три роки пані Наталія Ігнатьєва, окрім створення п’єс, на замовлення культурницьких видань пише рецензії на постановки різних українських театрів і веде розмаїту громадську діяльність.
У 2017-2019 роках як волонтерка викладала на Безкоштовних курсах української мови в Запоріжжі.
Пані Наталія є членкинею «Запорізького театрального товариства» і головою громадської організації FORUM-ART. Ця ГО тричі провела конкурс студентських рецензій на театральні та загалом культурні події. Його учасники стали досить активними популяризаторами культури в Запоріжжі.
У 2018 році запоріжці підтримали, а у 2019 та 2020 роках ГО FORUM-ART стала організатором Всеукраїнського відкритого театрального фестивалю дитячих та юнацьких колективів «Казки України», що проходить у Бердянську завдяки ініціативі керівниці народного драматичного театру Міського палацу культури імені Шевченка Світлани Орищенко та журналістки Тетяни Ткаченко.
Для проведення цьогорічного фестивалю громадська організація написала заявку на грант до Українського культурного фонду, який підтримав фестиваль фінансово. У «Казках України»-2020 взяли участь 17 дитячих театральних колективів, у тому числі чотири інклюзивних, де займаються діти з інвалідністю та особливими потребами. Фестиваль відбувався онлайн 28-30 серпня.