Першого січня виповнилося б сорок років Вікторії Амеліній (1986-2023) – талановитій українській письменниці, громадській діячці, лавреатці премії Джозефа Конрада, засновниці Нью-Йоркського Літературного Фестивалю на Донеччині (в селищі Нью-Йорк) .
Народилася майбутня письменниця у Львові. У шкільні роки з батьками емігрувала до Канади, але скоро повернулася в Україну. Отримала ступінь магістра комп’ютерних технологій, закінчивши з відзнакою Львівську політехніку. Працювала програмістом і керівником у міжнародних IT-компаніях. У 2015 р. вона залишила кар’єру в IT заради непевної письменницької роботи. Вона – авторка двох романів і дитячої книги.
Популяризуючи українську літературу, вона занурювалася у життя Львова – проводила літературні екскурсії, до яких приєднувалися й гості із Запоріжжя.
Після повномасштабного вторгнення рашистів Вікторія Амеліна приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds, яка документує воєнні злочини на звільненних територіях України (https://www.facebook.com/amelina.victoria).
“Їй вдавалося бути всюди для всіх. Ніби як супергероїні. Після початку повномасштабного вторгнення вона їздила світом і закликала до покарання Росії за воєнні злочини. Вона писала для західних медіа про те, що російська культура має відповідати за моральне банкрутство російського суспільства, у той час як культура українська має бути збережена у вирі влаштованого Росією геноциду”, – Саша Довжик, письменниця, директорка INDEX – Інституту документування і взаємодії. (https://www.facebook.com/oleksandra.dovzhyk).
Книжка Вікторії Амеліної Looking at Women, Looking at War, українська назва «Дивлячись на жінок, які дивляться на війну», отримала премію Орвелла The Orwell Prize 2025 у категорії «Політичне письмо».
Книжка поєднує щоденникові записи, інтерв’ю, поезію і репортажі з місць воєнних злочинів. Британське видання The Guardian назвало цю книжку мозаїкою, що “передає хаос і жорстокість війни”.
У вересні 2022 р. Вікторії вдалося знайти закопаний в саду щоденник закатованого росіянами письменника Володимира Вакуленка на Ізюмщині. За день до свого викрадення Володимир приховав щоденник під вишнею на своєму подвір’ї, заповівши батькові: “Коли наші прийдуть – віддаси”. Його книга «Я перетворююсь. Щоденник окупації. Вибрані вірші» вийшла у видавництві Vivat у 2023 р.
“Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила – у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв’язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився”, – говорила Вікторія Амеліна влітку 2022 р.
Під час війни вона виконувала роботу, яку її колеги називали “збором матеріалів для Гааги”. Нині її доля також стає матеріалом для звинувачення Росії у знищенні цвіту української нації.
Попри зусилля лікарів, через поранення, спричинене ракетним ударом рашистських нелюдів по Краматорську 27 червня 2023 р., її життя обірвалося.
Вірш Вікторії Амеліної, як спогад про неї:
***
жінка розгублена біля чужого моря
волосся розтріпане, кеди стоптані
шепоче ім’я обвітреними губами
тутешні думають: жінка втратила чоловіка
але я чула ім’я, яке вона вимовляє
це не ім’я чоловіка, це не ім’я дитини
вона стоїть над морем і кличе море
та море теж думає: втратила чоловіка
не озивається на ім’я незнайоме й дивне
тільки виносить мушлі й каміння гостре
тільки шепоче по-своєму, по-морському:
жінко, він ще до тебе повернеться,
твій Азов
