У видавництві «Український письменник» побачила світ книга відомого запорізького публіциста, журналіста, письменника, лавреата премії імені Івана Франка, гендиректора Національного заповідника «Хортиця» (2005-2007 роки) Костянтина Сушка «Дещо про запорозьких козаків». Це 42-го книга автора. Презентація відбулася у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Привітати пана Костянтина та посперечатися з ним зібралася повна зала шанувальників, колег, друзів.
Нагадаємо, що чи не третина творчого доробку Костянина Сушка присвячена Хортиці, чиїм оборонцем він виступає піввіку. В інших книгах письменник-філософ оспівує природу, співставляє історію і сьогодення, досліджує проблеми духовної екології.
Від початку повномасштабного вторгнення він написав, видав і презентував кілька творів. Серед них – два видання книги “Повернення Дніпра” (2023 і 2024 рр). У ній автор аналізує наслідки як зведення, так і руйнації Каховської ГЕС російськими окупантами, наводить думки науковців про вірогідні сценарії життя на теренах колишнього водосховища. 2024 ж року вийшла книга “Весняні пакільці” – щемливий спогад-роздум про природу і людей малої батьківщини письменника – село Бабина на Херсоншщині (нині під тимчасовою окупацією), а також цікаве есе “Десять книжок, яких неначе у не було…”.
Восени поточного року у бібліотеці презентували твір “Магія Добра і Зла”, у якому бринить непорушне переконання автора, що людина має залишатися людиною навіть у найтемніші часи. І ось тепер – цікаве, провокаційне (як і більшість книжок автора) дослідження «Дещо про запорозьких козаків» – на тлі, як уточнює письменник, загальноприйнятих уявлень та в руслі однойменного тритомника академіка Дмитра Яворницького. Хоча, може, й не однойменного. Бо у Яворницького у назві було «запорІзьких». Та й узагалі монументальна праця Дмитра Івановича що у 1895-1897, що у 1900 роках була видана російською.
Кілька перевидань Яворницького – жодних коментарів…
З цих концептуальних питань – Правопису та Мови – починається вступне слово письменника, який на старті аналізує історію перевидання праці Дмитра Яворницького 1990-1993 років колективом високочолих науковців з Інституту історії Академії наук УРСР та переклад і видання цього ж твору однією людиною – істориком (архівознавство, геральдика, документознавство), громадським діячем, перекладачем Іваном Сварником. А також присвячені козацтву праці радянського історика Володимира Голобуцького і наступні академічні перевидання «Історії…» Яворницького. Головне питання, що турбує автора: чому жодне з цих перевидань не має наукового супроводу та відповідних коментарів? Бо у Дмитра Івановича, який вперше мовив про запорожців широко, детально, захоплено, ба навіть залюблено, – безліч парадоксів! Ну, наприклад, що запорожці:
- “…відзначалися легковажністю і непостійністю”,
- “носили одяг, не міняючи, доки він не розпадався на клаптики”;
- “зневажали всіляке право чужої власності на землю”;
- “була також пристрасть до спиртних напоїв…”
Чи це оспівані академістами лицарі, що “прославилися безсмертними подвигами в боротьбі за віру, народність і вітчизну”???
А через таке твердження Яворницького: “…усі основи нашого політичного й релігійного життя закорінені в колисці роду людського, Середній Азії…” – уся історія взагалі летить шкереберть.
Тож Костянтин Сушко узявся за ретельне дослідження твору Дмитра Івановича “з відповідним коментуванням, в межах фактологічної обізнаності та інтуїції”, поступово долучивши до аналізу твори Михайла Грушевського, Володимира Голобуцького, Пантелеймона Куліша з цієї, а також “Українське козацтво. Мала енциклопедія” (підготовлена запорізькими фахівцями різних напрямків) та праці інших відомих козакознавців.
Спитаєте: навіщо? Бо пан Сушко переконаний: козацтво – це не про минуле, а про нас сучасних. Яким слід замислитися, що в нашій історії – міфи (мають право на існування, але використовуватися повинні дозовано), а що – правда, інколи й неприємна. Тому й пропонує свої відповіді на питання:
- Хто був першим січовим отаманом?
- Чи було запорозьке козацтво державним угрупованням?
- Чи захищали запорожці південні кордони саме України?
- Чи були запорожці українськими патріотами?
– та багато інших.
Чому перемагають ті, що сміються
На презентації Костянтин Іванович згадував, як у дитинстві спантеличив його старий дід Медяник, який про козаків і запорожців мав купу сороміцьких приказок. А за півтора десятка років, відповідаючи на питання юнака, що подорослішав: “Як же так, діду, ви могли казати про козаків?” – вимовив мудру фразу: “Дивись, Костю, на речі тверезо. Різні там люди були”.
Пізніше Костянтин Сушко замислився над правдивістю сюжету картини Іллі Ріпина «Запорожці». Такою була її первинна назва. Уже пізніше додалося “пишуть листа турецькому султану”. Чи справді запорожці дозволили собі так знущатися над правителем, який до них писав вельми дипломатично?
Це пропагандистський вкид – вважає Костянтин Сушко. Бо боротьба турків з козаками в історіографії досі перебільшена. До кого козаки пішли після різанини петровськими військами у 1709 році? До турецького султана. Який надав їм землю, де постала Олешківська, а пізніше і Кам’янська Січі, звільнив від податків і дозволив безкоштовно користуватися копалинами солі. Козаки ж почали ту сіль чумакам продавати… А в 1734 самі попросилися “під длань Анни Іоанівни”. Хто їх напоумив?…
Повертаючись до картини. Серед купи козаків, що регочуть, письменник нарахував вісім душ, яким зовсім не весело. У них глибокі, наповнені обличчя. “Та у найдраматичніших ситуаціях нашої історії перемагали ті, що сміються, – розмірковує Костянтин Сушко. – Це свідчить про те, що на Січ регулярно засилалися агенти, які дестабілізували ситуацію”.
Треба дорослішати. Щоб нас поважали
Сподіваюся, ми заінтригували читача, який звернеться за подробицями до 250-ти сторінок книги Костянтина Сушка «Дещо про запорозьких козаків». Додамо, що на обкладинка виконана у зеленому та малиновому кольорах (традиційні кольори ісламу та козацтва) – у пропорції, що відповідає мірі впливовості двох спільнот. Там також є образи «веселих» та «похмурих» козаків з картини Ріпина, а посередині на читача пильно дивиться вовк – кажуть, у нього дуже любив перекидатися Іван Сірко. Який, на думку Костянтина Сушка, мститься українцям до сьогодні. За те, що 20 років тягають череп небіжчика по лабораторіях, намагаючись встановити точну його «приналежність».
Костянтин Сушко вважає, що в степах давно потрібно припинити археологічні дослідження, аби не турбувати прах предків. А зосередитися на реконструкції правдивої історії, долаючи міфологію та «бутафорське фанфаронство», через яке “ми катастрофічно відстаємо у глибокому відчутті своєї справжньої суті”.
“Треба дорослішати. Щоб нас поважали і боялися”, – переконаний письменник.
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
