Наприкінці квітня на Запоріжжі утретє побувала ірландська письменниця, поетка, драматургиня, лауреатка низки міжнародних нагород Розмері Дженкінсон. Вона зустрілася з волонтерами, громадськими діячами і молоддю Запоріжжя, Вільнянська, Мирівської громади і Марганцю.
Нагадаємо, що вперше до Запоріжжя пані Розмері приїхала у вересні 2023 року, і «МИГ» мав до її візиту безпосередній стосунок. Не будемо зараз переказувати усю історію «п’яти рукостискань», завдяки яким через соцмережі можна у цілому світі знайти людей, які допоможуть залагодити будь-яку справу. Відзначимо лише, що тоді народилася щира дружба між ірландською гостею та запорізькими медійниками з нашого видання, очільницею «Радіо на дотик» Ольгою Вакало, національним координатором Унії балтійських міст Олексієм Стояновським та мешканцями Запорожжя у широкому сенсі. Бо пан Олексій, який узяв на себе функції гіда і перекладача, показав пані Розмері не тільки місця прильотів у нашому місті, а й познайомив її з громадськими активістами Мирівської громади, що на Нікопольщині. А ці землі завжди були історичним Запорожжям.
Вдруге Розмері Дженкінсон приїхала до нас рік тому, і тоді відвідала ще Нікополь та Краматорськ. А цього разу на додаток до зустрічей на вже знайомих маршрутах, вона долучилася до поминок по загиблих захисниках у Томаківці, побувала у Марганці, який за три дні до її приїзду обстріляли російські мерзотники, і у Вільнянську.
Журналістка «МИГа» взяла участь в одній з поїздок пані Розмері.
Зустріч з родиною загиблого Захисника
У Мировому ми відвідали сім’ю переселенців з Харківщини. Це складна історія чотирьох поколінь великої родини, різні члени якої народилися у Мировому, жили й працювали у Донецьку, навчалися у Харкові, вели гарне господарство за десяток кілометрів від російського кордону, а на початку повномасштабного вторгнення змушені були евакуюватися до рідного Мирового. Окупанти шукали учасників АТО і влаштовували перевірки усіх мешканців. Коли одного разу до садиби, де мешкала Анастасія з чоловіком Денисом та двома діточками, Даміром і Ксюшею, «завітало» з десяток російських автоматників, трирічний Дамір дуже перелякався. Дениса не було вдома, їздив за харчами на нашу територію. Тоді ще не було блокпостів, але частина дороги прострілювалася російськими зайдами. Денис уже думав про те, що потрібно виїжджати, а коли побачив, у якому стані син, остаточно прийняв рішення евакуюватися. За кілька заходів вивіз дружину з дітьми, маму Ірину, бабусю Любу і сім’ю друзів.
Це було у квітні 2022 року, а в серпні Дениса призвали до війська. Воював на Донеччині, був тричі поранений. Востаннє, наприкінці літа минулого року – смертельно. Його непритомним вивезли з поля бою, доправили до госпіталя. Настя була з чоловіком у шпиталях Дніпра і Києва, клопоталася про транспортування на лікування за кордон, але… І наші, й іноземні лікарі-консультанти сказали, що врятувати Дениса могло лише диво…
У Мировому старші жінки господарюють у хаті, а Настя працює, виховує непосидючу Ксюшу та сором’язливого Даміра (хлопчик досі уникає незнайомців) і активно волонтерить, удвох із подругою возить захисникам на фронт те, що вони замовляють, і домашні ласощі. Хлопці за ними скучають, бо «на нуль», що обстрілюється артою, КАБами та дронами, харчі бійцям доставляють переважно повітрям у вигляді сухпайків.
… Співчутливо і делікатно, за допомоги громадської активістки Ірини Гребенюк та Олексія Стояновського, розпитувала пані Розмері Дженкінсон Настю та її родину про пережите. Аби потім правдиво переказати цю історію, як і багато інших про те, що відбувається в Україні, іноземним читачам.
Не кожен іноземець доїде до прифронтової глибинки
А потім письменниця попрямувала на зустріч з молоддю до Настасівки Мирівської громади, де уже чотири місяці як облаштовано молодіжний простір, що користується величезним попитом серед юнаків та дівчат громади. Представляючи гостю, очільниця відділу освіти, молоді та спорту Мирівської сільської територіальної громади Юлія Присташ відзначила, що далеко не кожен іноземець має сміливість приїхати в Україну фактично на межу із зоною бойових дій, аби на власні очі побачити й розповісти іншим правду про наш народ, який заслуговує на пошану і хоче миру, але змушений боронити свою землю від загарбників.
“Російська пропаганда дуже потужно працює проти нас, і ми дуже вдячні пані Розмері Дженкінсон, що вона має бажання і наснагу побувати у наших не надто безпечних місцях і надати потім нам таку важливу інформаційну підтримку”, – сказала пані Юлія. Пан Олексій Стояновський додав, що коли Розмері Дженкінсон, маючи в планах відвідати Марганець, дізналася про жахливий удар шахеда по автобусу, який віз працівників на шахту, не лише не відмовилася від своїх намірів, але й наполягла на їхньому втіленні (До Марганця пані Розмері завітала наступного дня, де, серед іншого, зустрілася з вихованцями ліцею № 11, який постраждав від попереднього прильоту).
“Це історія, яка твориться на моїх очах”
А хлопців і дівчат Мирівської громади, яких на зустріч з письменницею зібралося більше двох десятків, цікавили деталі: у чому першопричина її хоробрих вчинків. «If You don’t go, You don’t know» (Якщо ви не їдете, ви не знаєте) – посміхнулася пані Розмері. – Коли я була маленькою, у моїй країні теж була війна… Я 20 років пишу книжки і вважаю, що усе треба бачити на власні очі. Тому бувала близько зон конфліктів в Африці, Палестині… Коли я дізналася про початок війни в Україні, то подумала, що це масштаб другої світової. І вирішила, що мушу тут бути. Це історія, яка твориться на моїх очах”.
Уже в червні 2022 року письменниця літаком дісталася Польщі, потім автобусом до Києва. Знайомих в Україні у неї тоді не було, і вона попрямувала на Майдан. І там раптом почула англійську мову з американським акцентом. То була волонтерка з групи американців, які привезли гуманітарну допомогу. Вона відвела пані Розмері до хабу і допомогла зі спілкуванням.
У вересні 2022 року Розмері Дженкінсон подалася до Харкова, знайшовши через інтернет контакти місцевих гуманітарних центрів. Місто стояло майже порожнє, тоді там було вже більш-менш безпечно, але самотньо. Мабуть, одним з найяскравіших вражень стало спілкування з поліцейськими. Пильні правоохоронці зацікавилися жінкою, яка стояла посеред вулиці і щось нотувала у записничку… )
Навесні 2023 року пані Розмері поїхала до Херсону. Місто було звільнено у серпні 2022-го, але ближні до передової квартали прострілювалися. І так трапилося, що письменниця оселилася у хостелі, розташованому на найближчій до цього кварталу вулиці. Побачила на гугл-меп, що неподалік краєзнавчий музей і пішла туди. “Він стояв забитий фанерою після пограбування росіянами, але я з півгодини пробула там, усе довкола оглядаючи. Незнайома дівчина, побачивши, звідки я повертаюся, жахнулася: «Вам дуже повезло! Туди не можна! Стріляють!»
А наприкінці літа 2023 письменниця поставила собі на меті відвідати Запоріжжя та ближні громади, оглянути зруйновані бомбардуваннями будівлі, поспілкуватися з постраждалими мешканцями. І, за можливості, побачити Запорізьку АЕС, що опинилася під контролем російських окупантів. Хоча б здалеку. Тоді шляхом згаданих «п’яти рукостискань» пані Розмері познайомилися з авторкою цих рядків, пані Ольгою Вакало та паном Олексієм Стояновстким. А через пана Олексія – і з Мирівською громадою, до яких залюбки приїздить кожного разу.
Чи не набридло їздити в одне й те саме місце? – питали школярі. “Ні, звичайно, – відповіла пані Розмері. – Бо тут такі привітні, чуйні, незламні люди, що я просто не можу втриматися, аби знову вас не навідати”.
Ну, і кожного разу Розмері Дженкінсон обирає для відвідин щось нове. А потім пише про побачене. Й розповідає іншим. Як у форматі розлогих статей у журналах, що виходять в Ірландії, так і у вигляді художніх творів, які письменниця презентує у світах.
До речі, за минулий рік Розмері Дженкінсон видала три книги, в основі яких лежать її враження від російсько-української війни. І буквально місяць тому повернулася з презентаційної подорожі Америкою, де мала зустрічі і з молоддю в університетах.
“Розповідайте про Україну! Люди їхочуть про неї чути”
Вона відзначила, що, незважаючи не деякі обмеження, які випливають зі змін стосунків вишів та влади, американські студенти з цікавістю розпитували її про Україну.
“Я розказала про все, що бачила протягом цих трьох років, але це не те саме, якби вони почули це з перших вуст… Ви сказали, що їздили до Польщі, Німеччини, Туреччини, Кіпру… Це все дружні до вас країни, але це не стається само собою. Тому, якщо у вас є друзі за кордоном, пишіть їм, розповідайте, впливайте! Люди хочуть чути Україну”.
Наприкінці зустрічі Розмері Дженкінсон спитала, що зараз робить юнаків та дівчат щасливими. Спочатку було традиційне:
- «Сім’я і друзі…»
- «Природа і музика…»
- «Спорт і моя команда…»
Потім задерикувате:
- «Усе це, плюс канікули та гроші»
- «Мій кіт! Я його так люблю, шо ви шо!»
Та наприкінці молодь посерйознішала:
- «Цікаво історію вивчати…»
- «Пишу книжку, і це дає мені справжнє щастя»
- «Чекаю на відпустку тата…»
- «На Паску з’їздили до рідної Вищетарасівки (населений пункт МИрівської громади, який постійно обстрілюється, – авт.) – додому. Як у відпустку…»
- «Мабуть, зараз ніхто не почуває себе стовідсотково щасливим… Ось закінчиться війна, усі повернуться додому. Тоді і буде щастя… А зараз… Ні, не щастя, а задоволення, коли допомагаю військовим»…
… Наприкінці візиту на Запоріжжя пані Розмері задала нам, дорослим людям з журналістським і громадським досвідом, питання: а як ми відчуваємо поточний момент і майбутнє? Два роки тому я відповіла, що ми тепер не плануємо щось зробити, а сподіваємося, що вдасться. Торік уточнила: не так сподіваємося, як фантазуємо. А нині… “Маємо вірити у краще майбутнє… Роби, що можеш. Навіть маленька дія дуже важлива”.
Пані Ольга Вакало сказала, що, незважаючи на карколомні події у геополітиці, має віру, що для України усе повернеться на краще.
Пані Розмері Дженкінсон занотувала наші слова. А перед поверненням додому написала: «Було чудово бачити вас! Вірю!»
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки та Олексія СТОЯНОВСЬКОГО
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
