Три роки тому, 24 лютого, зранку ми прокинулися в іншій реальності, де війна стала не просто темою новин, а щоденним досвідом кожного.
За ці три роки Україна змінилася. Ми всі змінилися.
Пам’ятаю, як у перші тижні хаосу наші редактори в регіонах організовували евакуацію своїх родин та колег, ми знаходили шоломи, бронежилети, генератори, папір для журналістів, щоб хоч якось продовжувати публікацію новин, і навчалися виживати в умовах повномасштабної війни.
Ніхто не був готовий, але ніхто й не здавався.
Сьогодні перед Україною стоять нові виклики. Ми більше не лише обороняємося – ми виборюємо майбутнє. Та водночас втома, економічний тиск і спроби частини світу «перегорнути сторінку» роблять цю боротьбу ще складнішою.
Що змінилося?
За три роки ми стали сильнішими, але й реалістичнішими.
Втомленішими, але й невтомними. З розбитими серцями, але сталевими венами, якими тече наша кров.
Ми навчилися чути повітряну тривогу, не спиняючи ходу.
Наші вчителі навчилися проводити уроки в укриттях.
Наші лікарі оперують в підвалах та під вибухами.
Наші журналісти навчилися не показувати, як розривається на мільйон частин їх серце під час кожного інтерв’ю з матір’ю загиблого військового чи жінкою, яка втратила дитину під завалами будинку.
Ми більше не чекаємо, що хтось вирішить усе за нас. Ми розуміємо, що навіть серед тих, хто говорить про свободу, є ті, хто хоче домовлятися з агресором.
Що залишається незмінним?
Наш вибір бути незалежними. Бути гідними. Бути тими, хто не дозволить повторити 2014-й або 1939-й.
25 грудня 1937 року був заарештований за антирадянську діяльність мій прадід, Павло Бровко.
Звичайний робітник залізничної станції села в Запорізькій області. Це була велика родина – восьмеро дітей, один з яких – мій дід Олексій.
Вже не одне покоління родини жило в селі, з самого його заснування в 18 столітті. Зараз це село – окуповано росією.
Мій дідусь, Олексій Бровко, з бабусею Катериною. Коли прийшли до хати арештувати його батька, мого прадіда Павла, йому було 10 років.
Уже за тиждень після арешту, 2 січня 1938, мого прадіда Павла розстріляли радянські кати.
А його дружина, моя прабабця Степанида Бровко, майже двадцять років потому, в грудні 1957 року, писала листа в Кремль, у Москву. Вона все ще шукала чоловіка. Вона не знала, що він давно лежав у невідомій могилі. Вона не знала, що ніхто не відповість їй правдою. Вона просто не втрачала надії.
Лист моєї прабабусі Степаниди до кремля
Сьогодні інші дружини інших заарештованих, які потрапили до російського полону, зниклих безвісти українців пишуть такі ж листи в пошуках своїх чоловіків, втомленими очима шукають їхні імена чи обличчя на фото в російських телеграм каналах, вдивляються в списки переданих тіл в результаті обміну.
Мій хороший товариш вже другий місяць шукає свого брата, який пішов у розвідку і так і не повернувся.
Нічого не змінилося. Нічого не зміниться, доки росія існує в її нинішній формі.
Сьогодні моя країна для мене – як моя прабабця Степанида. Вона втратила так багато через росію, але вона бореться. Вона ще не знає, коли отримає відповідь, коли дочекається справедливості, але вона не зупиняється.
Ми не можемо жити інакше. Ми не можемо змиритися.
Це не просто про перемогу – це про те, що по-іншому бути не може.
Я не маю сумнівів – ми вистоїмо.
Чи побачу саме я нашу перемогу? Я не знаю.
Три роки тому ми показали, що здатні не просто вижити, а змінити хід історії.
І цю історію ми сьогодні пишемо разом з вами. Кожен ваш голос та кожен жест підтримки – це частина нашої перемоги.
Директорка Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» (АНРВУ), уроженка Оріхова Оксана Бровко, 24 лютого 2025 року
