Розмова із директоркою-художньою керівницею Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім.В.Г.Магара відбулася між тривогами та блекаутами, наприкінці листопада.
Наталія Федорівна Власова була призначена на цю посаду другого вересня цього року за розпорядженням голови обласної військової адміністрації. Театр у часи війни має багато завдань, і не тільки творчих… Про це й поговорили.
– З чим насамперед я зіткнулася, і на чому роблю наразі акцент, це кадрова політика, – розповідає пані Наталія. – Тому що, на жаль, у зв’язку з повномасштабним вторгненням росії в Україну, майже сорок відсотків творчого колективу виїхали: хто за межі області, хто й за межі країни… Але життя продовжується, і театр – саме та терапія, яка потрібна людям. Це дуже важливо для нашого прифронтового міста, для людей, які залишилися та не дають можливості окупанту, щоби місто стало російським. Якщо наші хлопці та дівчата тримають фронт, то ми маємо свій, театральний.
Ясно, що нині поповнювати склад творчого колективу дуже важко. Нам потрібні й актори, й музиканти, й артисти балету… Був проведений конкурс. Ми звернулися зокрема до кафедри театральної майстерності Запорізького Національного університету. І серед 17-ти людей, які восени поповнили наш колектив, шестеро – студенти, а одного з них з першого грудня ми взяли на ставку.
У відновленій виставі «Тев’є-молочник» [режисер Віктор Попов] поруч із метрами сцени працює молодь
“Зараз склалися перспективи та можливості, яких ви не скоро б мали у мирний час”, – говорю я молоді. Багато вакантних місць, багато ролей – раніше вони б гарцювали в масовці, а нині у них мало не головні ролі. І молодь показує себе – талановиті, здібні, мають бажання та дарують радість глядачам.
– Наша газета не раз писала про прем’єри та перемоги Студентського театру ЗНУ, який працює при цій кафедрі. Вистава «Вій», з якою вони побували та стали призерами фестивалю в іспанській Жироні, набагато краща гастрольних…
– Що стосується гастрольних вистав, ніколи не могла зрозуміти, що саме на нашого глядача це так особливо впливає? Магічно якось. Порівнюю рівень, якість, професійність. Ми не можемо навіть на одному щаблі стояти! Але чогось люди ведуться саме на гостьові привозні театри.
Ми ж при таких реаліях та обмежених можливостях працюємо в повну силу. Дуже багато планів, задумів, маємо їх реалізувати. Багато репетицій – навіть вистави, які були в репертуарі, заново пропрацьовані – у кожній до 80 відсотків вводів.
Ще нині дуже важливо, щоб вистави були не довготривалими – через тривоги та відключення світла глядач може виставу дивитися і не додивитися. Вистави «Кайдашева сім’я», «Іван Мазепа» ми вже скоротили.
– На виставі «Кайдашева сім’я», яка відкривала сезон, були присутні гості із Спілки журналістів, яка нині стала емоційним прихистком для колег з окупованої території області. Дякуємо вам.
– Знаєте, зазвичай відкриття сезону – це прем’єра. А тут ми були щиро раді, що підготували, оновили цю виставу.
Бо на часі повернення театру імені Магара в театральний простір України. Я поговорила з колективом, пояснила, що всю 95-літню історію ми завжди були вагомою театральною складовою культури країни… Та чомусь за останні роки втрачено було зв’язок з іншими театрами, Спілкою театральних діячів України. Це треба було виправляти.
Влітку я скористалася відпускною кампанією та відвідала київські театри: імені Франка, імені Лесі Українки, Молодий театр, театр на Подолі. Поспілкувалася з директорами-художніми керівниками. Всі готові нас підтримувати, готові допомогти. Тому що ми прифронтовий театр, і нам важче.
Керівник театру імені Франко Євгеній Ніщук каже: “Наталіє Федорівно, готовий вас прийняти з гастролями”. Та ми ж не зможемо сплатити високу оренду, – пояснюю. Він: “Для вас буде мінімальна вартість, і навіть ці гроші вам платити не треба буде. Я підтягну бізнес заради допомоги прифронтовому театру, а ви продасте 950 квитків, заробите гроші та поїдете додому…”
Так для того, щоб їхати в Національний театр імені Франка, нам треба щось нове готувати, розумієте!
Наразі ми повернулися до складу Спілки театральних глядачів України, до нас на відкриття сезону приїжджала голова Спілки Маргарита Кудіна з Кам’янського театру імені Лесі Українки. Ми дуже тісно спілкуємося, знайшли спільну мову.
Подали дві заявки на участь у театральному фестивалі «Січеславна-2025»: це «Людожерчик», режисер Тетяна Лещова, і «Тіні забутих предків», режисер Роман Козак. Дуже подобається мені вистава «Тіні забутих предків»…
– Та костюми та сценографія поки не вирішені…
– Так, «Тіням забутих предків» не вистачає гуцульського колориту. Та ми готуємо цю виставу на «Січеславну», маємо допрацювати костюми.
Я знайомлюсь із усім репертуаром, аналізую зайнятість артистів, роблю зауваження щодо музичного супроводу, вокального супроводу, гри, костюмів…
Дуже велика проблема в тому, що на сьогодні в театрі немає головного режисера, Тетяна Лещова через війну виїхала за кордон. До нового року ми працюємо в онлайн-режимі, вона підключається через ZOOM на репетиції, на наші наради, коли треба, вона завжди з нами. Але для театру це неприпустимо, довго так тривати не може.
Що стосується вокалу. У нас є артисти драми, які мають чисто інтонувати. Маю абсолютний слух, тож зауваження мала чи не до кожної вистави. Запросили хормейстера Лічманову-Орел, за два місяці її роботи – зазвучали вистави…
Сайт театру ще недопрацьований, шукаємо спеціаліста. Та ребрендинг йде. Не хочеться втратити жодної сторінки історії театру, і в той же час треба зробити сайт сучасним. Зараз аналізували айдентику всіх театрів України, то ми в шістку кращих увійшли.
Працюємо над афішами для вистав, нових та відновлених: важливо зберігати пізнаваний стиль.
З’ясувалося, що у театрі немає художньої ради, бо сім років тому була ліквідована. Зібрала нову художню раду, вже було три засідання, обговорили та змалювали творчий план на 2025 рік. У кращі часи театр мав по 12 прем’єр за сезон. Запланували нині шість… Так, це важко фінансово: театр не заробляє нині так, як в мирний час. Приймаємо на пільгових умовах багато наших людей: військовослужбовців, ВПО, різні громадські організації, то… грошей ми маємо. Тому шукаємо можливості. Підключилися до грантових проєктів, пишемо… Нам порадили звернутися до посольств інших країн. Може, європейські театри зможуть нам допомогти, як театру прифронтового міста.
Маємо велику проблему з освітлювальною технікою… У нас не працює круг сцени, і це триває вже років зо 12! Сказали мені, що коли він зламався, коштів не було ремонтувати, то його заблокували, і так він і стоїть. І це теж впливає на якість вистав! Наразі до літа ми сподіваємося це питання зрушити. Будемо ремонтувати.
Новий рік ось-ось, і Святий Миколай… До цього Свята у нас відновлена дитяча вистава «Пан Коцький»…
– Ми були на прем’єрі у січні 2015 року. Це була радість й для дітей, й для дорослих!
– Наразі буде ще й інтермедія, а також у театрі будуть створені локації в національному стилі, під казочку. Шостого грудня плануємо дати «Пана Коцького». А далі, у передноворічні та новорічні дні планується щодня одна вистава, а у п’ятницю, суботу та неділю – по дві вистави на день. Будуть і вечірні програми – відновлена «Чарівна ніч». До святкової програми додамо й концерт «Музика вільних». На сцені буде й оркестр, й солісти, й актори, й наш балет.
Перед моїм заступником Сергієм Пелюком поставлена задача: музичну частину театру підняти до відповідного рівня, бо ми музично-драматичний театр. Чому 90 відсотків програми під фонограму і тільки десять відсотків у супроводі оркестру?
– Змінюємо цю пропорцію на користь живої музики.
– Так. І перша прем’єра 2025 року буде такою. Готуємося до 27 березня, до Дня театру. TANGO cover version – дуже видовищна музично-танцювальна подія, в якій задіяні всі артисти балету, драми. Починається програма карнавалом, з усіх боків сцени виходитимуть артисти, з різними композиціями, у різних костюмах. Режисерки вистави – Тетяна Лещова та Тетяна Астаф’єва. Вони з цією ідеєю підходили до попереднього керівництва, та їм відмовили. Наш хореограф вже живе цим, вже там, у Cover Tango…
– Чи можу задати особисте питання? Де у вас була ця театральна жилка, яка наразі так розкрилася?
– Я ж була музична дитина: навчалася грі на фортепіано та акордеоні. Закінчила музичну школу, музичне училище, згодом – Інститут культури. І так планувалося, що моє життя буде пов’язане з музикою. Вийшла заміж у Запоріжжя… Приїхала в незнайоме місто, в 19 років, почала працювати учителькою музики у 76-й школі. І мене швидко поставили заступником директора, я була наймолодшою на такій посаді в районі – у 27 років… А потім так кар’єра пішла… Я не скажу, що мені важко було те, чим я займалася, ні, мені моя робота подобалося. …Але коли я опинилася в театрі, я зрозуміла, як я скучила за тією справою, з якою хотіла пов’язати своє життя…
На фото: вистава «Пан Коцький» [режисер Віктор Попов] до святкових показів готова
Інеса АТАМАНЧУК, фото Олександра ПРИЛЕПИ та зі сторінки театру
