У щотижневих анонсах Запорізької обласної бібліотеки для дітей «Юний читач» – різного змісту та тематики арттерапевтичні заняття. Їх проводить у бібліотеці Наталія Борисівна Гвоздик, сертифікована арттерапевтка. “Арттерапія – найбільш делікатна психологічна допомога”, – впевнена пані Наталія.
Про тривалість та затребуваність такої роботи ми з нею поговорили у межах реалізації спільного проєкту друзів «Юного читача» – БФ «Златоград» та БО БФ The Bearr Trust [Великобританія].
Арттерапевтична робота у дитячій бібліотеці триває з 2016 року. Тоді до Запоріжжя, рятуючись від війни, перебрались родини переселенців зі Сходу України. Багато людей потребували уваги: адаптація до нових умов життя – важка справа.
Щоб надати відповідну допомогу, американські фахівці з благодійного фонду Save the Children запропонували для вивчення основи арттерапії. Зібрали на тренінги фахівців, які допомагають людям із інвалідністю, бібліотекарів, педагогів, які працюють з дітьми з інвалідністю, художників. Приєдналася й Наталія Борисівна. Згадуючи ті часи, назвала ім’я запорізької художниці Наталії Коробової – навчалися разом.
“Це був інтенсив, я б сказала, ми пройшли усі тренінги й одразу почали працювати. І коли вже напрацювали певну кількість відвідувачів, з’явилися результати, нам надали матеріали для роботи. Це й музичні інструменти, якими я досі користуюся. Маю ще трохи пастелі. Тож, ще у 2016 році ми отримали досвід, як допомогти дітям, що пережили травмуючі обставини через війну”, – каже Наталія Гвоздик.
Програма арттерапевтичних занять, організована з того часу в бібліотеці, охопила дуже багато дітей – мали від 500 до 1000 відвідувачів на рік…
– Яка художня техніка вам особисто більше до вподоби? – питаю Наталію Борисівну.
– Мені, безумовно, найближче до душі – зображувальні техники. Там, де є образ. Але, звісно, використовую багато технік, і без цього ніяк. Бо треба переключати дитину, шукати з нею порозуміння. І робити це непомітно, через творчість.
– У листопаді було заняття, засноване на спадщині Марії Примаченко.
– Це моє найулюбленіше! Дякую Інзі Адольфівні Янкович, нині директорці Запорізького обласного художнього музею: вона дала мені можливість безпосередньо долучитися до справжнього, живого мистецтва. Ми дуже плідно з нею співпрацювали, навіть ще до того, як я зайнялася арттерапією. Їздили з просвітницькими заходами по школах – разом. Я знаходила школи, бажаючих, і ми вирушали. Я з літературою, вона – як художник. І потім саме цю техніку я адаптувала під арттерапію. Це такий величезний ресурс! Дуже цікаво працювати – творчість Марії Примаченко надихає як генетична пам’ять. Прадавній тваринний світ відгукується …в первинних наших клітинах, уявленнях. А діти щирі, і це добре накладається на творчість наїву. Тому це найулюбленіша моя тема, і вона завжди працює, просто завжди.
– Чи знайшлися серед учнів художники?
– Ні. Тут частіше від зворотнього. Приходять іноді діти, які вже малюють у художній школі. Вони вчаться професійно. А тут я їм кажу: будьте вільні, без усіх умов, малюйте, що забажаєте.
Звісно, це доречно, бо до десяти років дитину не можна примушувати або ставити в певні рамки класичного малюнку. Вона має пробудити фантазію, дати їй волю… Погано впливає на творчість, коли дитині ставлять якійсь умови.
А щодо дорослих, то зазвичай люди, які приходять на терапію, говорять: “Ой, а я не вмію малювати”. – І я відповідаю: “О, це те, що арттерапевти обожнюють. Те, що арттерапевту треба”. Бо для нас, по-перше, головне – це безоцінковість. І друге – отримайте від процесу задоволення. А все інше – неважливе.
Тут немає оцінок. Важливо зануритися у творчість, відпустити – і все, і насолоджуйтесь.
– Так, треба вміти вчити, не примушуючи. Дитина хоче синю собаку, а їй кажуть: вона не буває синя…
– А вона буває синя, і ми це знаємо.
– За роки повномасшабної війни стало складніше?
– Так, ситуація стала важче. Тоді, з 2014-го, у відносно мирний час, складністю було хіба що спілкування: дуже зайняті або неврівноважені мами. Дітки першої хвилі сумували за своїм залишеним життям, за своїм домом… Але це було не настільки травмуюче.
А наразі… під час повномасштабної війни, родини накриває величезне горе – коли батько загинув.
Були випадки, коли прилітало – близько-близько. І ми в укритті працювали. І такі історії є…
Я працювала з матусею, яку поранило під час прильоту на очах у дітей. Це бачили маленька дівчинка і трохи більший хлопчик, років п’яти. Ця мама привозила до нас діточок, і ми разом із Ольгою, дипломованим психологом, працювали.
Потім був випадок, коли мама приводила до мене діточок на арттерапію… І у будинок поруч із ними був прильот, було дуже страшно… Тоді старший хлопчик, перед тим як вони поїхали до Львова на деякий час переховатися, попросив маму: “Я хочу, повези мене на арттерапію до Наталії Борисівни…” Він попросив, мама привезла, ми попрацювали. А потім, коли вже в цій родині загинув батько, то сама жінка прийшла до мене… І як на сповіді все мені розказувала, я просто слухала, більше нічого… Певний період вона не навідувалась, і згодом сказала, що пішла навчатися на психолога: каже, я сама собі допоможу.
Так що багато чого можна пригадати.
– Як триває співпраця у межах проєкту допомоги від The Bearr Trust?
– У постійному щирому спілкуванні. Пані Меган, що працює з нами, я особисто знаю, вона живе неподалік Лондону. Вона дуже уважна до нашої роботи. Ми листуємося. Син мій був на війні, перебував на нулі, і вона дуже переживала за мого сина. Наразі він повернувся, та відновлення триває дуже-дуже важко… Пані Меган мене підтримує, робота мене тримає.
У межах проєкту ми отримали чудове обладнання для пісочної анімації, а ще крісла-мішки, вони зручні та милі…
Пані Меган організовувала ретрит до мальовничої місцевості на заході України. І ми на декілька днів мали повноцінний релакс та спілкування. Ми особисто знайомилися, розповідали про свою роботу. Для мене важливо було продемонструвати свої вміння: я показала уроки кольоротерапії.
На ретриті я познайомилася з психологинею Ольгою Чорненькою, вона добре розуміє особливості нашої роботи, бо сама ВПО. І ось вже рік ми з нею плідно співпрацюємо у бібліотеці «Юний читач», вона представляє ГО «Відповідальні громадяни» від ЮНЕСКО.
Були на ретриті колеги: Хмельницький був представлений, Івано-Франківщина, Львівщина, Одещина, був навіть театр із Молдови. Та пані Меган акцентувала на важливості допомозі запоріжцям, тому що, каже, їм найважче.
Мене там психолог запитала: “Як ви відновлюєтеся?“ – Кажу: “Немає у мене таких особливих секретів. Я надіхаюся тим, що діти йдуть від мене щасливими”.
– Енергообмін дуже важливий, я це відчула під час вистав запорізького форум-театру.
– Так, і мене запрошувала пані Лариса Головко – на роль мами сина фронтовика, та я не змогла. Мені страшнувато грати маму бійця… я ще не готова.
Інеса АТАМАНЧУК, фото надані учасниками подій
