Вистава народилася, прем’єра відбувається, «Самотній захід» у театрі на Хортиці не лунає ірландською музикою [якщо не враховувати мугикання Андрія Лятуринського, Валена] та має більше напластувань у назві, ніж The Lonesome West.
У виставі «Самотній Захід» постійно сваряться брати Коулман і Вален, чий батько щойно загинув у «нещасному випадку» з дробовиком. Валена цікавлять лише його релігійні прикраси. Коулман цікавиться лише їжею, краде у брата чіпси, розбавляє самогон водою і відвідує похорони, щоб зібрати безкоштовні пиріжки-воловани.
…Пізніше з’ясовується, що Коулман застрелив свого батька, тому що той образив нову зачіску Коулмана [зачіска Андрія Вермана, Коулмана, і справді неймовірна]. Вален же погодився надати алібі Коулману, заявивши, що смерть їхнього батька була випадковою. В обмін на це він забрав собі й частку спадщини Коулмана, тобто забрав усе у домі, що потім наліпити на кожну річ літеру V.
Жоден із братів не виказує найменщого прояву горя чи каяття через смерть батька. Два брати сваряться за все і вся. Вален нападає на Коулмана за те, що він їв його чіпси, і вони сваряться за те, чия черга читати журнал… Це призводить до постійних сварок і побиття. Побити можуть і пастора Велша… 
Священник, батько Велш [Ростислав Анасійчук], пригнічений ненавистю у родині, пише листа, благаючи братів порозумітися, запевняючи, що він покладе на це свою душу.
І кладе: батько Велш топиться в озері. Цей вчинок знаменний, оскільки у п’єсі вже була велика дискусія про самогубство. Персонажі вважають, що прокляття слідує за самогубством жертви, оскільки технічно це вбивство самого себе, і ви не маєте можливості покаятися в цьому потім…
Чудова фраза одного з героїв про те, що вбивши сотню людей, можна покаятися та отримати перепустку у рай, а вбивши самого себе, потрапиш до пекла, тому “хай живе католіцизм!” можна екстраполювати чи не на будь-яку релігію, у побутовому сенсі.
Лист передає Герлен, молода дівчина, ніжно еротична [Ксенія Бойченко], яка була глибоко прив’язана до батька Велша.
Герлен була спустошена самогубством Велша [єдина із усієї компанії молодих циніків]
Коли ж Коулман і Вален парочитали листа, вони намагаються примиритися. І тут починається сцена «зізнання», в якій брати по черзі визнають кривди, які вони таємно заподіяли один одному в минулому, і прощають один одному «гріхи».
П’яна розмова двох братів настільки жвава, що п’яними себе выжчули навіть присутні…
Коулман втрачає самовладання, коли Вален зізнається, що засунув колись олівець у горло дівчині Коулмена, через що вона закохалася в лікаря, який його вийняв.
Коулман робить ще жахливіше зізнання: він відрізав вуха собаці Валена два роки тому, представивши докази відрізаних волохатих вух собаки – і тут маємо епіцентр розпачу. Тугу та сльози. Не за людиною – пастором та навіть батьком. За собакою, яка померла, коли їй відрізали вушка…. Чи ми вже давно не здатні любити людей?
Шок Валена та самогубство Велша – найприголомшливі моменти вистави. А фінал, який народився саме на сцені в театрі VIE, можливо, приголомшить і самого автора п’єси, Мартіна Макдони.
Після протистояння – Вален намагається вбити Коулмана кухонним ножем, а Коулмен руйнує піч Валена кількома пострілами з рушниці та розбиває його нову колекцію керамічних релігійних фігурок – брати заспокоюються, і Коулмен щиро вибачається; вони визнають, що «Можливо, з душею отця Велша все буде добре». Бо він не дарма віддав життя заради порятунку грішних братів.
Але ж тут у нас не Ірландія.
Відповідь я ще шукатиму, бо режисер Віктор Попов вміє сформулювати на сцені такі питання, над якими думаєш не один рік – мабуть, з першої побаченої вистави у театрі VIE.
Та ось де я нашла підказку, в розмові актора Коліна Фарела та режисера Мартіна Макдони про чорну комедію: “Коли ви створюєте розповідь або режисуєте такі сцени, ви хочете, щоб вони були кінематографічними чи графічними, або такими, як життя насправді. Ви хочете дослідити правду про те, наскільки жахливим є насильство, а потім мати можливість прокоментувати, як воно було. Як не дивно, все це – кров кетчупу, тож ви ще й гарантуєте протезування… Отже, деталі цього, коли ви працюєте – це весело й безглуздо.
Та лише коли це зрізано, це виглядає так жахливо”.
Ну, що ж, маємо розтин нашого життя, поруч. І географічно, і в часі. І замість кетчупа маємо багато крові. Тож, сенси «Самотнього заходу» у Запоріжжі багатші, ніж, скажімо, в Європі та Америці.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
