У Запорізькій області мигівці відшукали село лише з двома жителями. Цей день шість років тому

Цими жителями виявилися 80-річна Катерина Мариніна та 92-річний Олексій Горовий

Більше зі старожилів у Бурлацькому не залишилося нікого. Скрізь ми спостерігали абсолютне безлюддя.
Це опівдні. Пізнолистопадового полудня, коли в полях давним-давно закінчені всі сільгоспроботи.
Один бурлацький будинок, звертаємо увагу, взагалі нежилий стоїть, забутий людьми. Інший у такому ж стані перебуває. Біля третього – повалений паркан.

Заходимо на подвір’я наступного, де біля входу – в якості дворової лавочки, встановлено старе сидіння з автобуса, а двері замкнені шваброю – так зазвичай роблять господарі, відлучаючись ненадовго. Скажімо, до сусідів, але й тут, виявляється, давно ніхто не живе.

Тільки десь наприкінці села, що лякає безлюддям, виявляємо таки ознаки життя біля будинку з гаражем і колодязем.

Своєї води, як ми опісля дізнаємося, у Бурлацькому, як і деяких інших селах запорізької глибинки, немає – лише привізна. Тому колодязі в таких населених пунктах – зовсім не колодязі, а – резервуари для води. На колодязі вони тільки зовні схожі. Басейнами їх зазвичай називають.
У дворі – біля басейну, прибрано. Опале листя зібране в кілька куп – причому, зовсім недавно, можливо, вранці.

Біля куп діловито походжають, про щось неголосно перемовляються між собою, кури.
А ось і сам господар – невисокого зросту літній чоловік. На вигляд йому – близько вісімдесяти.

Однак Олексію Васильовичу, як нам трохи згодом повідомить його кума, набагато більше – 92.
“Померли всі”, – лаконічно пояснить сільське запустіння бурлацький довгожитель.

Ось як просто в нас у житті виходить: жили-жили люди, сподіваючись на благополучне майбутнє, а потім, не дочекавшись його, узяли й померли.
Олексій Васильович, можна сказати, корінний мешканець Бурлацького: приїхав у село з сім’єю в далекому 1930 році.

А тепер від сім’ї тільки він залишився.
Один Горовий на все село. Слава Богу, патронажна сестра [чи як така посада називається?] регулярно відвідує тих, хто лишився живим: продукти доставляє і все необхідне.
“Він сімнадцять років за паралізованою дружиною доглядав”, – повідомить нам по секрету сусідка довгожителя. Вона ж – кума Олексія Васильовича.
Володимир ШАК,