До повномасштабної війни Олександр 15 років працював лікарем-анестезіологом, 13 із яких – у Оріхівській районній лікарні на Запоріжжі. Перші три місяці війни надавав допомогу пораненим як цивільний медик, а коли лікарню після кількох артилерійських і авіаційних ударів довелося закрити, пішов на фронт – в стабілізаційний пункт.
Саме перші 3 місяці війни для Олександра стали найважчими, при тому, що працював дома, в своєму рідному місті. Як він сам зізнався – а розповідь про медика з Оріхова оприлюднена на офіційній сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, «ми ще не усвідомлювали, що насправді відбувається, розуміння прийшло пізніше. Просто приймали поранених, здебільшого зі 128-ї гірсько-штурмової бригади, яка стримувала ворога на Запоріжжі. Це були страшні поранення – відірвані руки, ноги, пошкоджені грудні клітки й животи… Як цивільний лікар я знав, що таке медицина катастроф, однак у цивільному житті таке трапляється вкрай рідко: хіба при масових ДТП чи техногенних катастрофах. А на війні це постійно».
Цивільним медикам тоді на ходу довелося перелаштовуватися на військову медицину.
Олександр також зазначив, що «особливо запам’ятався один боєць – молодий хлопчина, 21 чи 22 роки. У нього була майже ампутована рука вище ліктя, трималася на клаптику шкіри. Хлопець шокований, але в свідомості. Коли з нього почали знімати куртку, не залишалося іншого вибору, ніж відрізати руку. І він сам сказав: «Та відріжте вже руку, щоб не заважала…» А через хвилину додав: «Ви мені допоможіть, зробіть швидше, що треба. А потім мені пришлють протез, і я повернуся до своїх хлопців – довго лежати у вас не буду…» Він ще не розумів, що без руки не зможе воювати, то рвався назад, настільки мотивований. І таких було більшість, і зараз є. Саме через них досі залишається бажання щось зробити, внести свій вклад у перемогу».
*
Фото: 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
