Я все життя вду щоденник: записую свої думки, враження від пережитого, від тієї чи іншої події. І сьогодні у щоденник регулярно роблю записи. Тільки якщо півстоліття том це був звичайний шкільний зошит, з яким я ділився найпотаємнішим, то зараз це – соціальні мережі, де я теж намагаюся бути щирим – як перед собою.
Напередодні Інтернет нагадав мені мій запис п’ятирічної давності. Запис, зроблений пізно восени 2018 року. Із задоволенням прочитав. Із задоволенням цитую:
«Одна дуже тямуща дівчинка на ім’я Настя, яку я регулярно зустрічаю на бульварі Маяковського, де вона вигулює свого крихітного песика на прізвисько Пусік, запропонувала мені замість привітання:
– Я вам мушу показати плями на сонці, які ми з мамою виявили!
Я піднімаю голову вгору, окидаю поглядом сірі, напівсплячі небеса, і питаю з робленим здивуванням:
– Де ж ми побачимо сонце?
– А ось і побачимо! І ви здивуєтеся! – оголошує Настя і веде мене бульваром – туди, де він до проспекту Соборного майже добігає.
Пусик поспішає за нами, хмикаючи собі під ніс: йому, мабуть, теж дуже хочеться мене здивувати.
Я йду, роздивляючись пожовклі дерева і прислухаючись до сварки ворон.
– Ви не туди дивіться, – каже мені Настя. – Під ноги дивіться!
Я дивлюсь і бачу… сонце, вкрите… плямами.
Виявляється, променисте сонце викладене на бульварі різнокольоровою плиткою. А плями на ньому – це опале кленове листя.
– Можете загадати бажання, – підводить мене Настя до центру сонця, де передбачливо кимось намальовано маленьке коло. – Я завжди загадую, коли ми з мамою тут гуляємо.
– І бажання справджуються?
– А як же! – Не замислюючись, відповідає Настя. – Завжди справджуються.
Вперше в житті мені довелося задати бажання, стоячи на сонці. Сподіваюся, плями, які були на ньому, не завадять виконанню загаданого».
*
Настя вже півтора року живе у далекій Голландії, куди вона, рятуючись від рашистів, поїхала з мамою. Але про Запоріжжя пам’ятає. Мені вона розповідає, що плаче, коли згадує наші прогулянки містом і те, чого ми дивувалися. І дивували одне одного. І наше сонце на проспекті Маяковського вона пам’ятає.
А мама як на твої сльози реагує, спитав я.
А я плачу, відповіла Настя, коли мама не бачить.
Росіяни, ви за кожну сльозинку наших дітей відповідатимете за найсуворішим рахунком. Я про це загадав, стоячи у Запоріжжі пізно восени 2023 року на сонці, яке виконує всі бажання.
Володимир ШАК