Коли замовкне остання сирена та осяде пил над воронкою останньої ракети – пил, що був чиєюсь дорогою до школи, затишною хатою чи будинком із вікнами до сонця… Коли здимить остання розпечена металом кров із рани, стане купкою шмаття одяг, клоччя волосся та все, що колись було чиїмось очима, вустами, обіймами… Коли все це багатотисячне горе знайде спокій у могилах на моїй знекровленій землі, я спитаю тебе, брате, друже-однокласнику: що тобі треба було тут? Нащо тобі наша Нова Каховка? Що ти хотів зробити з Україною?
Я подивлюсь в очі однокласників, які ховали вони від нас за двадцять днів до вторгнення. Полковник генерального штабу ерефії та капітан другого рангу – навіть у відставці, навіть на береговій службі у Севастополі, вони знали, яка армада роз’ятрених пропагандою вояків стоїть біля кордону України. Я згадую той десятигодинний прямий ефір, розмови, спогади людей, які сорок років тому десятиліття провели разом. З урока на урок, із класу в клас… Ходили зі школи додому нашим містом надзвичайної краси… Дружили та закохувались, писали один одному листи, поспішали на вечори зустрічі однокласників у рідній школі, раділи, коли народжувались діти, онуки…
Жодного натяку, попередження, співчуття не було від них за двадцять днів до початку війни. А вони добре знали, що небезпека насувається на країну, яка була колись для них рідною домівкою. Що мало трапитись із вами, друзі? Висмикнуті долею чи власним вибором із нашого життя, що ви хотіли нам довести?
Ви хотіли повернути на центральну площу Нової Каховки дідугана леніна? Обличчя його я вперше побачила п’ятирічною – величезний портрет у вигляді клумби до сторіччя вождя був створений новокаховськими чарівниками паркового мистецтва.
То відкрийте книжки бога вашого, що за радянські часи виховав мільйони людей без серця! «Мы полны чувства национальной гордости, и именно поэтому мы особенно ненавидим свое рабское прошлое (когда помещики дворяне вели на войну мужиков, чтобы душить свободу Венгрии, Польши, Персии, Китая) и свое рабское настоящее, когда те же помещики, споспешествуемые капиталистами, ведут нас на войну, чтобы душить Польшу и Украину… Никто не повинен в том, если он родился рабом; но раб, который не только чуждается стремлений к своей свободе, но оправдывает и прикрашивает свое рабство (например, называет удушение Польши, Украины и т. д. «защитой отечества» великороссов), такой раб есть вызывающий законное чувство негодования, презрения и омерзения холуй и хам», – стаття «О национальной гордости великороссов» написана у грудні 1914 року в Швейцарії. Вашого нинішнього бога це не спинило. Мало того – він у своєму брехливому цинізмі перевищив і леніна, і сталіна. А народ насолоджується своєю «обраністю», виправдовуючи цим криваві злочини своєї країни.
Чужа мені людина написала з Далекого Сходу росії: «Вы что, не видите причинно-следственных связей происходящего?» Стратеги каструльки причини війни, звісно, всотували разом із теленовинами.
А щира подруга дитинства через добу після обстрілів, загибелі українських військових та захоплення нашої Нової Каховки рашистами, сказала: «Зря Вова это сейчас затеял… Если и надо было, то тогда, когда у вас появились сторонники Шушкевича [думаю, вона так багато знала про Шухевича, – авт.], Мазепы и прочих… Надеюсь, ты не националистка».
Даремно сподіваєшся, рідна. Мій досвід краєзнавчих досліджень, роботи в архівах, вивчення свого родоводу та історії інших родин, дає мені право сказати, що я на боці Мазепи та Шухевича. Стріляй, рідна. Та спочатку… відрізни Шушкевича та Шухевича. І спитай: чи хочу я до вашого раю?
Ти приїздила до нашого міста, привозила доню – наші діти росли разом. Привозила чоловіка, який з нами не ріс,.. І ми сиділи під виноградом на задушливій від літніх пахощів дачі, де до столу у вас завжди була неймовірна для наших рибалок риба, – лини. “Муж …браконьерствует немного”, – сором’язливо говорила ти, помішуючи рибну юшку. Тиждень ти дула з нами, обіймала на прощання, говорила єдині нам знайомі з дитинства слова та їхала. Щоб приїхати через рік. По лини.
Моя [та чи моя?] сибірська родина настільки численна, що зсув у часі почався ще з Другої світової, коли тітка ходила до одного класу із своїм племінником. Мый московський небіж старший за мене – тримав магазини у 90-ті та на початку 2000-х, допомагав сестрам на Забайкаллі, а згодом все втратив – бо приватний бізнес та самостійність людей є небезпекою для росії. Так ось, збіднілий небіж запитав мене щось на кшталт, чи стала моя українська родина багатша за вісім років, в які нам «обещали жизнь, как в Европе»? «Причинно-следственные связи» свого розорення він не бачить. Та вважає, що ми без них мали зголодніти та вимерти. То ти нам гасу повні кишені приніс чи смертоносні ракети?
Маріуполь – рідне місто жінки небіжа, яка давно стала москвичкою. Ні, московиткою. “Ти думаєш, моїй жінці було легко жити далеко від рідних могил? І відвідати не могла…” – “Та якже не могла? Я б їй доїхати допомогла”.
А сьогодні там тисячі, десятки тисяч могил. Їдьте. Йдіть. Вклоняйтеся… Не хочте?
Надсилаю до москви відео з Маріуполя. Не вірять: «На видео только три здания, снятые с двух ракурсов. Тем более, что из западных СМИ мы, т.е. российские, просто нелюди полные. Пусть покажет видео какой-нибудь украинский репортер с табличками адресов на стенах зданий…»
Прошу – подивись списки сторінки «Пошук зниклих», за якими люди шукають рідних. Можливо, там знайдуться знайомі чи рідні твоєї дружини. “Все репортажи из Львова, а не из Мариуполя. Поэтому не наезжайте на меня. …Поверьте, никто из нас не желает вам лично ничего плохого…”
Тобто, вбиваючи нас, ніхто з них не бажає нам особисто нічого “плохого”… так і написано в останньому березневому листі.
Жодної емоції, жодної людської реакції я не мала більше від людей, які бачать, правда, через мережу, що я ще жива.
Що вони відчувають та що розуміють при цьому – не знаю. Чи заблокувати їх разом із нашим спільним минулим? Мати небіжа – моя двоюрідна сестра, росла поруч із моєю матір’ю, яка місяць розривалась між співчуттям на кшталт «их заставили», а потім дійшла думки, що путіна треба показово повісити… Чому ця думка не приходить до людей, які не бажають нам особисто нічого поганого? Вони вважають, що кривава бойня виправдана, бо так їм фюрер пояснив. Точно: “…раб, который … оправдывает и прикрашивает свое рабство… – холуй и хам”.
Та мене досі мучить лише одне питання: чому вони не чують нас? Своїх рідних, друзів, коханих??? Чому ні рідні, ні друзі минулого не чують нашого болісного крику, наших сліз?
Вони так росію люблять, чи так бояться за своє рабське життя???
Інеса АТАМАНЧУК, за шкільних часів РЯБЕНКО
