Коли накриває смуток через тягар війни, який болісно давить кожного притомного українця, і здається, що тримати рівновагу вже нема сил, раптом опиняєшся поруч із чоловіком у військовій формі, який хоче потрапити на пляж, і якому пояснює, як доїхати. чи не вся маршрутка.
“Я вийду на самольоті, – сміється він. – Він на мене чекає”… “Ні, – кажу. – За самольотом наліво. Він вже нікого нікуди не довезе”.
І ми з ним розмовляємо дорогою про шпиталь, де він зараз перебуває, про те, як там добре та смачно годують… Про умови хороші, що можна й помитися та випрати речі. А вихідними, що ж, треба подумати про себе самому, і він купив хліба та овочів та їде посидіти на березі Дніпра. Дивиться у вікно і захоплюється: “Яке красиве у вас місто! Зелене. А театр не працює? То я піду до музею. Він недалеко від шпиталю… ”
І сяє, сяє на мене блакитними очима на засмаглому обличчі. Сам він із Балаклії. У матері п’ятий син. Жив… як жив. Помилявся, щось робив не те. Зараз робить те, що треба. Хоча важко на війні. “Пічалька. На одного нашого – десять ворогів. Тому рухаємось повільно. Це ж не бої на вулицях. Це не така війна. Та, знаєте… ми їх в полон не беремо. Нащо цей клопіт?”
І знову сяє очима. Каже, що є жінка, яка його кохає. Теж не просто жила, настраждалася. А тепер, чудо яке, знайшли одне одного. І є заради чого жити, за що воювати…
“І вам бажаю – кохання”. Це я його провела до містку на пляж.
Недільним серпневим спекотним ранком.
У розпалі великої війни.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
