Дивно було не бачити під час нашої експедиції-прогулянки берегом страхітливо звуженої ріки дослідників. Ну, бодай екологів. Істориків. Експертів злочину – підриву Каховської ГЕС. Зелених рятувальників природи. Послідовників Грети, хай їй грець? ООН, яка сумнівається, що це біда?
Бо думки – що з цим робити? – не покидали мене.
Як вижити качкам без зелені, без ряски? Куди сховатись із дитинчатами-пташенятами. якщо над тобою кружляє хижа ворона?
Куди оце ховає кладку жаба, яка відганяла мене, крекчучи: вкусю? Що буде з її жабенятами?
Цій вже ніяк не допомогти.
Як і бичку – колись я їх мисочкою ловила у Дніпрі, у Новій Каховці, до речі, півстоліття тому. Риба зникала поступово. Ховалася. Сподівалася вижити.
Цього ж чорного бичка. який ховався під камінням. від якого відійшла вода. я таки кинула у воду. Чи виживе? Чи з’їдять?
На цю вперту дорогу до життя я не могла дивитись без сліз. Не добрався до води. І сотні таких великих мушлів, спорожнілих, лежать на березі.
І риби не буде. Бо – ось вам, ікра.
І раків.
Лише прийде кицька та спитає: що ви зробили з рікою? Чому не рятували?
Бо рибалки та шукачі металу – ті були. Шукали поживи.
Я ж шукала козацької люльки.
Не знайшла. Знайшла баночки – їми, і битими, недобитими, вкритий берег.
Колись, як каже мій друг, художник-вітражист, будемо збирати скло по смітниках. Щоб зробити нове з уламків.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
