Від предпрем’єрного показу вистави «Жан і Беатриса» напередодні великої війни у січні 2022-го до перфомативного читання нової п’єси «Ісіда в Таврії» у червні 2023-го – майже півтора року життя. Та весь цей час працює горнило, в якому переплавилось минуле. Якісь сподівання та надії здиміли вщент, якісь перетворились на крицю.
Там, у «Жан і Беатриса» – тремтливий пошук порозуміння. І двоє.
Тут, в «Ісіді в Таврії» – невпинний пошук сенсу жити. І одна.
Бо один із двох – на війні. Я так це відчуваю.
Це лише один нерв, один виноградний вусик, яким я болюче та міцно зчеплена з цими двома театральними подіями.
Це головне для мене у нинішньому спілкуванні із театром – відчувати зв’язок на рівні нейронів та обігу життєвих сил із тим, що у моєму житті та на сцені.
Бо можна просто ридати від болю вражаючих у серце слів, а можна створювати цілісне полотно… Ні – гобелен, вишитий у декілька пар рук думками, що перегукуються, віддзеркаленням симетричного малюнку подій мого та ніби чужого життя. Та воно й не чуже. Ми всі подумки подорожуємо у своє минуле, набираючи там жмені щасливих спогадів. І вмиваємо ними заплакане обличчя. Ісіда, що жила тисячі років тому назад, робила так само. І Олеся Плохоткіна, Ісіда на сцені Театру молоді. І Наталія Ігнатьєва, авторка п’єси «Ісіда в Таврії»…
Ми повертаємось туди, де не можемо бути, бо там ворог, і намагаємося розгледіти рідні риси у замордованих рідних містах та селах. Ми заходимо в будинки своїх спогадів. І знаходимо там те, що підтримує нас.
Це посміх людей – наприклад, із Херсона – яким важче, ніж нам. Та вони посміхаються.
Тепло жовто-гарячих пісків, де давно вже лежить на цвинтарі мій тато. І багато важливих мені людей.
Грушки. Які родять попри все.
Води Дніпра, які були ніби безпечними у нашому дитинстві, а нині змивають чиїсь ілюзії. Щодо доцільності перемовин із вбивцею. Щодо чарівних заколисуючих слів, замість дій.
Тож, їхати. Рухати життя. Когось підтримуючи словом, когось тягнучи за собою. Слухаючи один одного. Збираючи у серці любов. Розуміючи невідворотність помсти.
І Осіріс повернеться.
І вистави будуть.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
