ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ – це не життя, а існування у стані постійного стресу. Це лещата підсвідомого страху, які тримають тебе у напруженні цілодобово, в очікуванні чергової загрози життю, що може статися будь-якої миті. Виходиш із дому і не знаєш, чи повернешся, чи тебе загребуть на підвал… За що? Причини знайдуться… Та загарбники не обтяжуються і не переймаються такими «дрібницями». Їхні дії непередбачувані… Вдома теж не почуваєшся у безпеці, прислухаєшся до кожного шурхоту – а раптом прийдуть… Вони ж тут тепер господарі, а не ти…
Життя в окупації німе. Незриме табу накладене на всі теми розмов із сусідами та знайомими, окрім погоди та самопочуття. Ніхто нікому не довіряє… Занадто щирі вже поплатилися…
Життя в окупації – це голод. Найперше – інформаційний. Українське радіо і телебачення відключене. Інтернет і телефонний зв’язок – також. Із приймача лунають бравурні мелодії на кшталт: “А в чистом поле система «Град», с нами Путин и Сталинград” та оголошення зрадників, які дорвалися до влади, про нові порядки. З телеекрану нескінченно паплюжать нашу країну російські пропагандисти Скабєєва, Соловйов, Симоньян та їхні поплічники. Ціни на продукти захмарні. Банкомати і банки не працюють. Якщо пощастить, гривні з картки можна отримати через міняйл під чималий відсоток.
Життя в окупації – це катування. Передусім – моральне. Бо звістки про те, що деякі народні обранці, депутати місцевих, обласних, а подекуди і Верховної Ради, радо зустрічають загарбників і стають на їхній бік, ранить не менше, ніж фізичний біль, спричинений тортурами. Та найбільше вражають душу і серце люди, спілкування з якими налічує багато років і які лише нині скинули нарешті свою облудливу личину і показали справжнє обличчя. Зовсім недавно вони хизувалися вишиванками, а тепер співпрацюють з рашистами і всіляко допомагають їм встановлювати на нашій землі «русский мір». Гнітять прапори чужинців над адміністративними будівлями і школами, на центральній площі… І не тільки триколори, а й червоні, колишні радянські. Вони повсякчас нагадують, що віднині наше майбутнє – це горезвісне минуле у складі імперії, яку намагаються відродити рашисти.
Життя в окупації – це коли кава, яку звикла пити вранці на балконі, тремтить у філіжанці від гуркоту гелікоптерів окупантів, що проклали трасу прямо над будинком… Вони курсують двійками двічі на день – вранці і ввечері. Щоразу пролітає від восьми до дванадцяти Ка-52, які у просторіччі називають «алігаторами». Ось такі «крокодили» над дахом… Саме в такий момент 24 серпня 2022 року і народився вірш «Жовто-блакитна кава». Згодом, коли у вересні минулого року вдалося вирватися з окупації, до нього доєдналися й інші. Вони не претендують на високу поезію, просто окреслюють стан моєї зболеної душі.
Антоніна БУКРЕЄВА,
член НСЖУ
Жовто-блакитна кава
Звари мені каву
Жовто-блакитну
Зі смаком Перемоги.
Звари мені каву –
І ранок розквітне,
І відійдуть тривоги…
Звари мені каву,
Міцну, незалежну
І гостру, як тризуб!
Звари мені каву,
А я у багаття
Підкину не хмизу…
Воно невгасиме –
Палає у серці
Любов і надія,
Що воїни наші
У праведній битві
Воюють за мрію,
Щоб мирного ранку
У кожному домі
Варилася кава –
Міцна, незалежна
І жовто-блакитна,
Як наша держава!
Звари мені каву…
Написано 24 серпня 2022 року в окупації.
Ключі від дому…
Гріють серце ключі від дому,
Доторкнуся – душа щемить…
Повернутися б, повернутися б,
В рідні стіни хоча б на мить…
Але зась! Там тепер окупанти,
«Визволителі», хай їм грець!
«Визволяють» нас від домівок,
Від життя, нищать все нанівець!
Вже весна, я далеко від дому,
Тут по місту С-300 б’ють…
Й нескінченні, бентежні тривоги
Уночі всім заснуть не дають…
Я безхатько. Таких міліони.
Всіх нас гріють від дому ключі…
Та готують уже наші воїни
Окупантам каральні мечі.
Переможемо! Подолаємо!
Всіх загарбників вигоним геть!
На Росію чекає поразка
І всесвітня ганьба та смерть!
Ми повернемося, я знаю,
Приберемо весь бруд і сміття,
Бо ключі від рідного дому,
То ключі до нового життя!
Діти ганьби
Колаборанти, колаборанти…
Це іще гірше, ніж окупанти.
Бо окупанти – це вороги,
Колаборанти ж – діти ганьби.
Начебто нашого племені-роду,
Але немає в них гену свободи –
В краплених душах нічого святого,
Бо вже давно відреклися від Бога…
Щастя шукають у підлості й зраді,
Приспана совість цьому не завадить.
Звідки у них у душі порожнеча?
Гинуть дорослі, гине малеча…
Множаться скрізь безіменні могили,
Там, де нога окупанта ступила…
Села й міста із землею рівняють –
Так від життя нас вони визволяють.
Нині не чутно ні жартів, ні співу –
Повниться чаша народного гніву!
В зрадників нині ж єдина турбота –
Всі вони сито позують на фото
Та патріотів в підвали здають –
Так вони землю свою продають…
Колаборанти, колаборанти…
Це значно гірше, ніж окупанти,
Бо окупанти – це вороги,
Зрадники нації – діти ганьби!
І це тавро їм довіку носити –
Підлість і зраду і кров’ю не змити!
Богом дана нам Вітчизна і мати
Маємо їх берегти, захищати.
Рушити заповідь Божу не слід,
Адже на цьому тримається рід.
Той, хто ж ступив на ворожу стежину
Свій хрест ганьби пронесе до загину!
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
