Не хотілося б починати розповідь про наших жінок, які вимушені щоденно, чи не щомиті думати про своїх чоловіків та синів на війні, з рядків поета, чия країна та – зрештою – імперський спосіб мислення – і спричинили нинішню війну.
Та розповісти про жінок, які постійно шукають можливості допомогти нашим хлопцям на фронті, варто. А допомога стосується часто простих, здається, речей. Як-от, теплий одяг, білизна,.. шкарпетки.
І слова, які надихають цих жінок, кращі за слова радянського поета. Як-от: “Хочеш допомогти – почни і роби!” Або “У вас зброя, а у мене є шпилька! Я наближаю перемогу!”
Зрозуміло, що на початку вторгнення ситуація потребувала будь-якого швидкого рішення для екіпіровки людей, вирваних із мирного життя, на війну.
Та минув рік. І, здавалося б, централізоване вирішення нагальних проблем мало знайти підтримку держави. Мабуть, частково вони вирішується. Але…
Моя добра знайома Олена шиє труси. Вона досвідчена швачка, тому робить це швидко, якісно …і безплатно. Вона каже: “Я ж маю допомагати? Роблю те, що вмію”.
Тканину, нитки та резинку закуповують для Олени рідні наших військових. Вони добре знають умови життя своїх близьких, і розуміють, що ані прати, ані сушити білизну часто не має можливості. Все стає ніби одноразовим. Та від цього не менш потрібним.
Я мала відріз ситцю, свої та сусідські припаси передала подруга Галина. Віднесла Олені. Я ж маю допомагати? З того, що ми передали, вийшло більш ніж 40 м’якеньких та зручних «сімейників». Ще 26 Олена пошила з того, що рідні військових передали, а скільки покроєного чекає у на пошиття, навіть сказати не може.
Така робота, до речі, ніби й популярна у місті. Об’яви щодо пошуку вправних швачок висять на стовпах та стінах, спокушуючи чималенькою зарплатнею. Може, це саме те централізоване пошиття для військових?
Та нині я про волонтерство.
Розчулила Наталка, яка завітала до нашого гуманітарного центру «Завжди разом» не для того, щоб отримати допомогу, а щоб спитати: чи не маємо тканини? Можна й не нову, аби без дірок. Перебрали, трохи знайшли.
І Наталка розповіла, що шиє білизну, передає через волонтерів на передову.
Допомагає їй матуся, Валентина Григорівна, їй 82 роки. Через травму – перелам шийки стегна, не ходить. Але сидячи у ліжку день у день допомагає доньці, заправляє резинку.
“Коли загострилася ця війна, ми найбільше хотіли з мамою, щоб вона закінчилася, – розповідає мені Наталка. Маємо трохи часу на розмову. Її мама ще спить, моя снідає. – Спочатку постійно, перебуваючи у своїх справах, я читала 90-й псалом, просила, щоб до нас ворог не наблизився.
Потім ми з мамою передали всю консервацію, що мали, нашим захисникам. Ну, що ми можемо зробить? – два пенсіонера.
Потім передали всю матерію, всі білі простирадла – на сітки.
Я перебирала одяг. Прала, відносила до гуманітарних штабів.
Потім вирішили, що будемо молитись за тих людей, хто на фронті. Я ходжу до церкви «Нова надія». Написали список. Дописували. Нам передавали – отой, отой, отой – на фронті. А потім до нас – а він же туди сюди мотається, на фронті, приїхав капелан Олександр.
Я йому кажу: «Я молюся». А він: «Цього мало! » Я кажу: «Що ж маю ще робити?! » Він: «Молись, але маєш ще щось робити, бо мало цього». А я кажу: «Бачила новини, там жінки шиють сімейники». Він каже: «І ти починай!» Відповідаю: «І куди я піду із цими сімейниками?» Він каже: «Почни і роби, і Бог буде поруч!»
От, і ми пошили спочатку четверо. Сусід поміряв. сказав, що все добре. І ми передали пошите з Олександром на передову. Він повернувся і каже: «Хлопці взяли, їм сподобалось».
Ми почали шить… Але ж… догляд за мамою забирає багато часу. Я за тиждень можу пошити двоє, максимум – семеро. Але порахувала – п’ятдесят штук ми уже пошили. То багато!”
З тої тканини, що ми знайшли у штабі, троє сіменників Наталка пошила у понеділок. І ще шість викроїла…
У церкві попросила тканину. І люди розуміють, несуть.
Розповідає: “І оце дивимось із мамою новини, повідомляють: той робить сітки, той свічки робить… А мати сидить на своєму ліжку і каже: «У мене є шпилька! У вас є така зброя, а у мене – шпилька! Я наближаю перемогу! Давай скоріше шить. Давай сідай, треба шить!»
І оце я строчу, а вона не лягає спати. Чекає, щоб я не втягувала резинку, щоб вона це зробила сама: «Дай! І я хочу перемогу наближать!» І я передаю, вона зі шпилькою приступає: я наближаю перемогу!
Мама дитина війни і знає, що таке війна і післявоєнний період.
Село її рідне, де багато родичів залишились, зараз під окупацією. Це Херсонська область, Іванівський район, Дружбівка.
Мама хоче миру. Ми не хочемо нікуди їхати з нашої рідної землі як біженці. Тому хочемо допомогти ЗСУ. Слово Боже каже: «Якщо Господь не стерегтиме місто – даремно на варті стоїть сторож».
Тому ми довіряємо Богу і ЗСУ.
Хай наші бійці знають, що вони не одинокі.
Їм важко, але у них є надійний тил. Від малого до старого стараються робити те, що може його рука, щоб допомогти захисникам.
Ми їм вдячні, що можемо жити, нехай поки в труднощами, але радіємо сонцю, спілкуванню, їхнім успіхам на фронті, вдячні за те, що стоять непорушно.
Молимось,щоб вони відчули Божий захист, допомогу.
Хочемо, щоб через наші сімейники вони відчули нашу подяку, ласку, тепло рідного дому…
Щоб надихнути інших знайти своє місце в наближенні перемоги”.
Наші мами. Одна розпускає, друга плете…
А моя мама, 1934 року, розпускає. Перебираємо речі на складі, і якщо я бачу дірки чи спущені петлі, розумію, що така річ вже нікому не в радість. Мамі на розпуск. Вона перемотала за рік десяток речей. Нитки передала й подруга Маріанна, закривши трикотажний бізнес.
І з тих ниток плетуть шкарпетки та навіть шапочки мої подруги. Однокласниця Ліля у Києві – під Бахмут, на передову, Валя із Гуляйполя – хлопцям на Оріхівський та свій рідний напрямок. Мама подруги Людмила [а ми з нею та ще двома помічницями розробили цю схему ще зимою 2014-го, багато передали шкарпеток на фронт] наплела біженцям – у шкарпетки взуті переселенці, гуляйпільці та мої рідні новокаховчани…
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
Матеріал підготовлено ГО «Журналістська організація газети «МИГ» у межах проєкту «Слово правди – наша зброя» за підтримки програми «Стійкість», яка упроваджується Фонд Східна Європа у консорціумі неурядових організацій на чолі з ERIM (Франція) у партнерстві з Фундацією домів з прав людини, Домом прав людини – Тбілісі, Чорноморським фондом регіонального співробітництва та коштом Європейського Союзу (European Union in Ukraine)
