Декілька місяців минулого року у моєму подвір’ї жила родина, що виїхала із Гуляйполя, і я потоваришувала з дівчинкою Наташею. Літо було відносно спокійним – російські війська терзали Маріуполь, тож у Запоріжжі війна відчувалась відлунням, а не реальністю. Ми ходили на вистави та концерти. Наташа розуміється на музиці, має голос – до війни вона вчилася грати на гітарі, згодом їй привезли з рідного міста інструмент. Почути гру мені не довелось, у жовтні стало небезпечним і Запоріжжя та родина Лютих на деякий час виїхала на Захід України.
Через місяць я отримала телеграм-повідомлення: “КСК зруйноване повністю, а з ним і вся історія маленького Гуляйполя. Не вистачає слів, щоб описати біль”, – написала мені Наташа.
“Що це було? Культурно-спортивний комплекс?” – перепитала я. І дізналася – КСК був центром життя міста. Це була бібліотека та музей. Гуртки та студії. Зала зі сценою для концертів та вистав…
Згодом біля мене завдяки волонтерській роботі з’явилось коло гуляйпільців, кожен з яких вартий окремої публікації. Познайомилась я із Тетяною Кошелевою, яка з 2017 року навчала у КСК театральному мистецтву дітей, а її колектив «Карамелька» до кожної події готував виставу чи святкову програму.
“Діти перевтілювались у казкових героїв, грали, читали, танцювали! Брали участь у гуляйпільській «Вольниці». Ми готували виступи, писали сценарії до новорічних світ. Раніше заходи готували дорослі, працівники культури. І от, вгадайте, кого я завжди грала? Не вгадаєте. Бабу Ягу”, – згадує Тетяна Владиславівна.
Навчала вонна від семи рочків і старше. Діти, до речі, відвідували одночасно декілька гуртків КСК: художній, вокальний, хореографічний, гри га гітарі – ледь встигали, та не відмовлялись від занять.
Першою роботою театральної студії стала вистава «Коза-Дереза на сучасний лад», у 2018 році. Учень, що грав Дідуся, Саша Мамонтов, нині вчиться театральному мистецтву на п’ятому курсі нашого ЗНУ, на магістратурі. “Саша відвідував і танцювальний, і театральний гуртки, писав вірші… дуже талановитий красивий хлопець…” – розповідає Тетяна Владиславівна. Здається, я бачила це ім’я у молодій запорізькій театральній тусовці…
Наступна вистава – «Пригоди Еллі». З нею «Карамелька» і до Запоріжжя приїздила, на обласний конкурс.
А от ім’я вчителя самої пані Тетяни – Віктора Прокоп’євича Мацегори – побачила в інтерв’ю Геннадія Фортуса. Колись Віктор Мацегора добрим словом підтримав майбутнього головного режисера Театру молоді на шляху до навчання. Викладав Віктор Прокоп’євич у Мелітопольському культпросвітучилищі, куди 15-річна Тетяна поступила у 1969 році. З тих часів вона любить український гумор, знає влучне слово Павла Глазового, допомагає воно їй у житті.
Прожила його Тетяна із нетеатральною професією. Та про повернення до сцени, про ці щасливі п’ять років, перервані війною, може розповідати з радістю і сумом.
Виставу «Принцеса без горошині» [саме не на горошині, а без неї] – Тетяна знайшла, переписала по репліці з Інтернету. А переклала її українською подруга, провідний методист з народної творчості Валентина Жовніренко [до речі, колись вона працювала у запорізькій філармонії]. Так, непросто створити сучасну виставу у маленькому місті! І жоден обласний методист не допоможе. Все самотужки.
У цій виставі були задіяні й малюки з нового набору – для них поставили танець кухарчат. Цей номер придумала та розробила Тетяна, вже не тільки як режисер, а й як хореограф. Музику для вистави шукала також сама… А от ковпаки та фартушки для десятьох кухарчат пошили батьки.
“Діти з таким задоволенням грали цей номер! Вони ніби накривали стіл, за яким мали сидіти принцеси Поїдана, Незмовкана та Сонечко і Принц із Королевою”.
Була ще й Спляча принцеса. І тут, переглядаючи виставу, почула знайомий голос. Сплячу принцесу довелось зіграти самій режисерці, бо захворіла маленька актриса. І Тетяна Владиславівна за два тижні вивчила роль і разом із своїми учнями вийшла на сцену. Виставу приймали радісно, попри ковідні часи – і це чутно і помітно. Спитаєте мене, як? Ось – https://www.youtube.com/watch?v=g8pYEl5NsJY
Ще за щасливих мирних часів був створений Youtube-канал Гуляйпільський центр культури і дозвілля. Монтаж контенту робила Наталія Карімова. Робить це і зараз, виїхавши із небезпечного нині Гуляйполя. Використовує збережений відео- та фотоматеріал, а також записи, які учні роблять онлайн – цьогоріч це були привітання із старим новим роком, щедрівки. Це дає можливість підтримувати канал та тримати зв’язок. https://www.youtube.com/watch?v=wgHvVYBSlCE
Хоча – “розпорошені діти гуляйпільські по всьому світу” – зітхає Наталія.
Останньою театральною роботою «Карамельки» була минулорічна вистава про Колобка, теж осучаснена, музична казка.
Грали діти старшої групи, найменша дівчинка грала Зайку. Ворона робила колесо, Ведмідь та Колобок танцювали – вистава вийшла експресивною, енергійною…
Встигли до війни показати виставу, записати відео «Колобка», запропонували свою роботу на конкурс…
24 лютого 2022 року заламало усі плани, обірвало роботу, надії. Виїхала з Гуляйполя Тетяна Кошелева, її колеги, батьки вивезли дітей.
Аж раптом, розповідає Тетяна Владиславівна:
“Четвертого березня мені дзвонить Наташа Каримова:
– Владіславовна, прийшла відповідь із Мелітополя, ви із «Карамелькою» лауреати першої премії, з «Колобком»! Я зателефонувала всім дітям, раділи разом… І мені було приємно”
Що ж нині? Познайомившись у нашому гуманітарному центрі «Завжди разом» із Тетяною, намагаємось підтримати невеличку гуляйпільську спільноту. У Запоріжжі мешкають декілька родин із дітьми – за можливості, їм, як ВПО, надається допомога. Так, нещодавно мами та вчителі отримали у нас одяг [вдячні швейцарській некомерційній неурядовій організації SWITLO та благодійній організації БФ «Вільне Запоріжжя»].
А ще ми знайшли порозуміння та підтримку у запорізькій театральній спільноті. Це і дитячий театр «Свія», який завжди готовий прийняти та зігріти емоціями та обіймами [на фото Тетяна із актрисами дитячого театру].
Це Театр молоді, який запросив гуляйпільців на святкові події до Різдва.
Маємо надію, що за ці скрутні часи не обірвуться товариські та творчі зв’язки талановитих гуляйпільських людей. Маємо ще маленьку мрію, про яку згодом розповімо. І маємо одну велику мрію на всіх – у перемогу, повернення та відбудову.
Бо, Гуляйполе – “степове місто, що пахне полем і полином. Місто, де гуляє вітер. Наше. Українські землі – отрута для ворогів й сила для нас. Так було, є й залишиться” [зі сторінки міста у Facebook].
Інеса АТАМАНЧУК, фото та скріншоти автора
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
