Сьогодні у Запоріжжі – день жалоби. За загиблими від прильоту російської ракети 2 березня, за обірваними життями дорослих та дітей, які мирно спали тієї ночі у своїх оселях.
Здається, що вже й нема сліз від горя.
Для Віталія Челишева це “попадание прямо в нашу юность” – попри ошаліле та агресивне “бомбилидонбас” на його сторінці у Фейсбуці, зробуміло, що це “бомбарбування” є самовиправданням.
Бо нема більш агресивної істоти, ніж та, яка не хоче визнати, що вона вбивця.
Під завалами будинку номер 67 знайдено 13 загиблих. Страшні свідчення – розповіді мешканців будинку, які пережили ніч 2 березня, коли у під’їзд поруч прилетіла російська С300.
Горе накрило запоріжців. У когось там жили рідні, друзі, хтось ходив через це тихе подвір’я на роботу…
Хтось пізнав за розірваним фото, що вилетіло із розбитої квартири, брата свого однокласника.
Хтось – як Віталій Челишев – зустрічав там із однокласниками новий рік.
Він пише, що, за Стівеном Кінгом, вбивці – “существа, пожирающие прошлое. Я думаю, что вслед за ними движутся другие существа, которые замещают реальное прошлое выдуманным”.
Куди ці істоти цілять, коли вже не вперше руйнують будинки, наповнені нашим життям? Чи вони думають, що треба прибрати наше телебачення з етеру? І чому видумані безродні наративи з їхнього телевізору важать для росіян більше. ніж наша реальність?
Та ми ж не за телемарафон воюємо, а за наші дома.
За наше життя.
Бо ваше – видумане та агресивне – нам ні до чого.
Інеса АТАМАНЧУК
