Херсонська область, рідні наші місця. Окупована, вона нам болить. Звільнена, скалічена російськими окупантами, – болить, потребує допомоги.
Ось що писав на 85-й день звільнення правого берега Херсонської області, 5 лютого нинішнього року, мій віртуальний знайомий Юрка Антощук:
“Окупанти при втечі так все замінували тут, що після майже трьох місяців досі небезпечно добиратися до близько 80-ти населених пунктів з 228-ми правобережжя. І це по дорогах. А які «сюрпризи» і скільки у полях, посадках, на узбіччях, у гайках, річках, озерах ще закопано – страшно уявити.
На жаль, досі більше 50 відсотків населених пунктів залишається без світла.
Все це не тому що хтось погано працює, а тому що мордор є мордор, і об’єми загаженості нашої області складно навіть оцінити. Як буде лівий берег виглядати після звільнення, я боюсь уявити – часу у них там ще більше, розуміння, що вони там вже нє “навсєгда” теж присутнє останні місяці, і посилюється щодня і щоночі.
З майже пів мільйона жителів правого берега, залишається тут близько 160 тисяч. Скільки залишилося на лівому березі важко підрахувати…”
Майже тоді почалась наша волонтерська одісея.
Козацьке – перша лінія вогню
17 січня я нарешті отримала месенджер-повідомлення від однокласниці Іри [не знали про її долю з жовтня 2022-го]. Вона всі десять років нашого шкільного життя їздила із Козацького, що на правому березі, до Нової Каховки, на лівий берег Дніпра, через греблю Каховської ГЕС:
“Я на месте в Казацком, жива здорова помогаю на гуманитарной помощи, в поселке 600 человек…
“Казацкое отрезанно от снабжения – первая линия огня.
Если ты из волонтеров, то пришлите на наш адрес лекарства или вещи для взрослых зима, либо чем-нибудь…
Инна спроси у Наты, сможет ли она через кого-то передать посылки?
Связи практически нету, есть только рус связь, и то лучше писать в телеграмм…”
Кровообмін взаємної допомоги
Ми ж – саме «из волонтеров». Весь час окупації намагались підтримувати зв’язок із Новою Каховкою, Дніпрянами, Херсоном, Олешками – передавали ліки та засоби гігієни, навіть трохи продуктів – рідним, однокласникам, нашим учителям, сусідам… Остання коробка ліків стоїть вже декілька місяців – бо нема як та нема кому її везти, і жодної гарантії нема, що потрапить вона саме у рідні руки, що не заберуть окупанти.
Бо ми новокаховчани за походженням, за своїм дитинством та юністю, хоча не всі – за народженням.
Ми тримаємось купки, перебуваючи за сотні кілометрів один від одного, та за сотні кілометрів – від понівеченої матінки нашої, Нової Каховки.
Яка ж прекрасна вона була до 24 лютого 2022 року! До того ранку, коли моя подруга із своєї квартири на дев’ятому поверсі бачила обстріл – та не обстріл, розстріл! – російськими ракетами військової частини на околиці нашого міста.
Весь цей час, вибираючи між залишитись безхатченками та лишатись в окупації, виїжджали через Запоріжжя та далі наші новокаховчани. Зустрічали, приймали, проводжали або знаходили, де їм зупинитися поруч із нами.
Які потреби? Чи є у Козацькому діти?
Я спитала в Ірини, яка була Стьопкіною, коли сиділа за мною на останній парті в середньому ряду нашого незмінного «Б»-класу Новокаховської середньої школи №1, випуск 1982 року, – які потреби найгарячіші?
Список ми сформували у перемовинах, разом із Олею, перша парта, середній ряд. Нині саме вона, киянка, координатор нашої допомоги Херсонщині. Ми ж, новокаховчани у Запоріжжі, приймаємо, додаємо свої резерви та вирішуємо задачу транспортування.
Список вийшов чималий:
- Свічки, сірники, скотч, клейонку (може замінити на поліетиленову плівку?), гвозді, шурупи, монтажна піна…
- Пральний порошок, просте мило, миючі засоби для посуду, шампунь, зубна паста, зубні щітки, гігієнічні прокладки, памперси для дорослих, урологічні прокладки, туалетний папір.
- Ліхтарики, батарейки, повербанки, генератори для приватних свердловин питної води, паливо для генераторів – дрова, брикети…
Я спитала у Ірини, чи є Козацькому діти. І заплакала, почувши відповідь: є підлітки шкільного віку, є дитинка двомісячна, народилась вже після звільнення Козацького…
До збору нагальної допомоги долучились декілька штабів: київська волонтерська сотня «Доброволя» [ліки, продукти, теплий одяг, засоби для термінового ремонту], запорізька філія платформи гуманітарної допомоги «СпівДія» [продукти, теплий одяг, скотч], запорізький гуманітарний центр «Завжди разом» [засоби гігієни, плівка, свічки та ін.]… Збирали, пакували, звертались за порадою до представників новокаховської влади, що нині перебуває у Кривому Розі. Допомогу в отриманні київського вантажу та у складанні маршруту надала родина Наталі Зарудної – вона завідувала міським відділом культури, тож її контакти знайшлися у нашої однокласниці із музичним фахом, Лілі.
Допомога зібрана. Та хто ж повезе? Яким транспортом? Яким коштом?
Новокаховчанин молодшого покоління, що виріс при нашому дружному «Б»-класі, Сашко, звернувся до канадця Шона. Волонтер та інтелектуал Шон приїхав до України в перші місяці вторгнення. Його машиною, наповненою потребами мешканців Козацького, його коштом і була здійснена подорож. За кермом – по черзі, Шон та Олександр.
Їхали вони вдвох, Шон цікавий співрозмовник, навіть коли твій шкільний та життєвий багаж англійської – пару сотень слів.
Одісея Олександра та Шона: пряма мова
Ось що мені розповів Сашко по поверненні з першої поїздки звільненим правобережжям Херсонщини.
“Сподівались, за бажанням Шона, виїхати якомога раніше та повернутися у той же світловий день.
Та мали заїхати до Дніпра, завозили обладнання для одного з трьох міні-виробництв, організованих Шоном. Це сушильні шафи, де виробляють суміші для супів та борщів, на волонтерських засадах. Шон попросив мене поспілкуватись із чоловіком на виробництві, щоб я переклав та розповів йому – які є проблеми.
І ми поїхали у Кривий Ріг, по вантаж із Києва, який отримала Наталя Зарудна – ми деякий час сподівалися, що допомогу у транспортуванні надасть новокаховська влада.
Перевантажили коробки, поїхали на Нову пошту, отримали ще дві палети та окремі коробки, надіслані із Києва Олею, від «Доброволі».
Тут трапився смішний мовний казус, який став мемом нашої подорожі. Заїжджаємо на Нову Пошту, і Шон каже, авторитетно: “О, Хоба новта!”
Що? – А виявилось, він так читає назву «Нова пошта» англійськими буквами – «Хоба новта»!
Як тільки ми виїхал «Хоба новти», з’явився зв’язок із Козацьким, і син Ірини нам повідомив: сьогодні комендантська година з 17.00 до 7.00.
І я пояснюю Шону, що за добу ми не встигаємо, бо щоб доїхати кінцевого пункту, за інформацією Наталі Зарудної треба щонайменше 3,5-4 години. А назад?
Вирішуємо ночувати. Просимо Наталю про допомогу: нам головне, це поставити машину у захищеному місці та якась кімната. Кинемо на підлогу каремати, спальні мішки та кип’ятильник маємо…
Вона каже: дайте п’ять хвилин. І домовляється: дорогою, біля Давидова Брода, є село Калиновське, там вас приймуть.
Шон каже: їдемо, бо до мети це ближче…
Через годину виїхали, дорогою ще розшукували останнє замовлення від Ірини – мазь від опіків для сусідки, яка постраждала від обстрілу. Знайшли в аптеці, в одному з сіл. Це були ще більш-менш цілі села, хоча відчувалося, що людей мало. Але генератори працювали, і було розуміння, що це планові відключення, не суцільна безпросвітність.
Та вечір зимовий – сутінки і темрява, вже о 16-17.
Від Давидова Брода село Калинівське – 22 км у бік Снігурівки, і там нас чекають. Дорога, чим далі від Кривого Рогу, тим гірша. она навіть не другорядна, а третього порядку: скільки ми їздили до батьків у Нову Каховку, ніколи нею не користувалися.
Навігатор я встиг запрограмувати, а JPS-навігатор геть з глузду з’їхав від нашого маршруту, тому що намагається вести нормальними маршрутами, яких немає, і відмовлявся розуміти наявність Марганця-Никополя.
Тож, ці 20 км дороги від Давидова Брода до Калинівського – це суцільний жах… Посадки між полями, вздовж дороги – страшні стовбури, зрізані обстрілами.
Дороги як такої немає. ЇЇ трохи підрівняли, коли звільнили, але вона залишається здебільшого грунтівкою, бо понівечена танками: навіть натяків на асфальт немає. Тому коли Їдеш, чуєш характерний звук, ніби летиш на бомбардувальнику. Бо дорога вся у поперечних смугах від треків гусениць…
Я кермую, Шон сидить поруч та намагається знайти співпадіння назв на мапі навігатору та при дорозі. Бачимо – чотири чи п’ять корпусів підірваної бронетехники… Знаки «Міни» – вздовж усієї дороги. Нікуди вбік! Боже збав!
Добрались, в’їхали у Калинівське – зв’язку немає, електрики немає. Дроти звисають – ну, таку картину ми всю дорогу бачили.
Нас чекає Ліля, знайома Наталі. А ми блукаємо хвилин сорок, шукаючи вулицю та будинок. Неможливо подзвонити. Повідомити немає як. Але вікна світяться, Ліля завела генератор.
Лиля – у минулому вчителька, директором школи навіть була. Має дві доньки, молодша закінчила школу. Вони виїхали через місяць після початку окупації. Молодша донька у Польщі, старша у Пирятині. Згодом вивезли до старшої й батьків Лілії. Біля батьківської хати був приліт, воронка, посічені уламками ворота. І через те, що хата стояла без вікон, її не зайняли. А їхню зайняли – і хоча нічого не зламали глобально – але прострелена стеля, стріляли п’яні з автомату.
Це вони й побачили, коли повернулися – без батьків, без дітей.
Прийшов у гості хлопець Саша, однокласник молодшої доньки. Його родина залишалась в окупації, і він приглядав, як міг, за вцілілими покинутими хатами, собаками та котами.
Так, батьки залишаються у Пирятині. Бо як їм, двом стареньким під 80 років повертатися у напівзруйновані хату? Світла нема, їм не впоратись.
Приїхав на вечерю додому чоловік Лілі Сергій – будівельник у міцному господарстві, фермі м’ясного напрямку. Було поголів’я у 500 свиней, були корови, бички.
Територія ферми потрапила до сірої зони. Витримала чотири прильоти, чотири будівлі з шести – зруйновані. В одному стояли комбайни і техніка, в іншому – зерносховище… Не прилетіло лише у свинарник.
Та свиней довелось випустити, щоб вони хоч якось прогодувалися. Відкрили двері та ворота, й випустили.
Та трапився суцільний «армаггедон». “Скільки свиней підірвались на мінах! – говорить Сергій… – Бо ж повністю замінований берег річки Інгулець”.
Якісь свині здичавіли, якихось впіймали, зарізали – тільки для власних потреб, торгівлі ж нема. Російські військові стріляли цих свиней…
– І що, від ферми нічого не залишилося? – і чуємо неймовірну відповідь:
– Працюємо.
Тобто, Сергій і нині працює на фермі, відновлює все, що можна…
За вечерею посиділи ми. Поспілкувались, відчуваючи – поряд розумні, інтелігентні люди. Та від того, що вони пережили та розповідають, волосся стає дибки.
Натопили у хаті, завели генератор… Ми кажемо: не треба, є ліхтарик! Вони: та ми хоч посидимо при світлі! Та всі втомлені – лягли спати рано.
А ранком встали о п’ятій – йде сніг.
– Хочете снідати? – нас питають Ліля із Сергієм.
– Не треба! – відповідаю. – Бо я прокинувся, а шлунок ще ні.
Шон каже:
– Я такий самий.
Випили кави, і ми поїхали.
Почало розвиднюватись.
І картина відкрилась у всій жахливій повноті.
По-перше – танк за посадкою, чорний, згорілий. А далі вже кількість розбитої військової техніки – всю не роздивитись та не порахувати. А скільки легкових автівок обабіч дороги та поруч, у полі! Згорілих, розкурочених, розібраних, розбитих… Страшно й думати про кількість загиблих.
У Давидів Брід ми заїхали по світлому. Всі блокпости пройшли нормально, спокійно. Маємо волонтерські документи від декількох штабів, де працюємо.
Поліцейський офіцер подивився на нас і попередив: “Не збирати ніяких воєнних сувенірів. З дороги не з’їжджати, в поле не ходити!”
І ще додав: “Сьогодні комендантська година з 19.00. Встигнете повернутися?”
Кажемо, що, за планом, встигаємо.
Тільки-но виїхали, у селі за Давидовим Бродом – стоїть бойова машина піхоти. Зробили фото, я сфотографував Шона. Чия техніка, незрозуміло. Але вона хоча б на дорозі.
Тут пішов сніг, температура повітря знизилась, сніг на землі підтанув, утворилась льодяна скоринка. Якби асфальт, було б небезпечніше їхати, а на грунті, на напіврозбитій дорозі, нормально.
Бачили: їдуть вантажівки, будівельна техніка. В одному місці навіть побачили, як грейдер розрівнює привезений гравій на дорозі.
Але й війна: всю дорогу – окопи, підірвані, згорілі машини з бочками, корпуса техніки, танків, бронемашин…
Відчуваємо, що вже близько – бо їздили додому десятки років.
Розвилка, Берислав, Шилова балка… Коли з Бериславу виїжджали, там трикутна розв’язка, майстерні якійсь – залишились руїни. І лежать на боці декілька величезних електричних опор. Їх спеціально підірвали росіяни, щоби припинити постачання електрики Каховської ГЕС на український бік.
Далі – знайомий блокпост ДАІ, поворот на Козацьке… другий поверх будівлі похилений набік, напіврозвалений пострілом. А поруч малесенький готельчик – дивом цілий.
Нас попереджали і у Кривому Розі, і з Козацького – не можна так, їхати, як завжди ми їздили, з Шилової балки на плотину, через ринок. Треба проїхати далі, як на Бургунку повертати. Але Олександр, син Ірини, в останню мить розмови телефоном сказав, що раніше підірваний місточок на дорозі розмінували та вирву засипали, проїзд безпечний.
Тому ми йшли за порадами …бувалих людей. Збоку побачили ринок Козацького [скільки разів там купували помідори, виноград, рибу…]. Нині – розбите, сплюндроване все.
Аж бачимо: дорожній знак! Козацьке! Веселе! [тим, хто в темі – «Вина Трубецького» виробляли тут, поруч].
Іра, коли ми її нарешті побачили та обійняли, розповіла про знаки: “Ми їх сховали! А зараз поставили! Бо це наші назви!”
Нас зустріли, прийняли – радість була взаємна.
Розібрали, передали зібраний гуманітарний вантаж. Окрема подяка – за ліки та великий гуманітарний вантаж волонтерські сотні “Доброволя”.
Ми з Шоном, з думкою про малюка, ще вдома зібрали окрему коробку дарунків для нього та родини. Шон написав на коробці: Child!
І ще, дізнавшись, що син Ірини завзятий мандрівник, байкер, Шон подарував йому свій каремат…”
Далі буде, бо ми не зупиняємось
Про Шона – що він за надзвичайна людина – я ще розповім, мала з ним невеличкий діалог.
Волонтерська робота за суттю своєю – дарунок. Віддаєш свій час, знаходиш у собі ресурс емоцій, який передаєш іншій людині, сподіваючись, що разом ви втримаєтесь на поверхні життя, не захлинетеся бідою, кров’ю, не отруїтесь ненавистю.
Тому питати у людей, яким спромігся допомогти, як їм …наша допомога?
Не будемо.
Лише обійми, лише посмішка.
До нової одісеї.
І надам ще один фоторепортаж: бо була ще одна поїздка до Козацького.
Доставили щедрий дарунок від донатора Євгенія: чотири генератори та пальне.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Олександра РЯБЕНКА
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєктуХаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
