Гуляйполе, у кращому своєму прояві, перебралося до Запоріжжя.
Мала собі юну подругу Наташу. яка, покинувши рідну домівку із татом, мешкала у будинку навпроти. Ми з нею ходили до театрів, поки вони мали змогу працювати. Наташа виправляла мою українську – вона мову знає краще.
Потім зустріла Тетяну, з якою розговорились на зупинці. Тетяна вела дитячу театральну студію у зруйнованому росіянами гуляйпільському КСК…
Аж ось, ще пара милих людей, йдуть мені назустріч. Гуляють із котом. Кіт має ім’я Тоша, дивиться серйозно. Від хазяїна ні на котячий крок…
– Сім місяців під обстрілами провів! Знає, що таке біда…
Історію кота Тоші ще розповім. Маю надію роззнайомитися із родиною Стеценків із Гуляйполя. Чекаю на зустріч.
І що можу сказати?
Наші люди своїх котів не кидають напризволяще.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
