Запорізький обласний академічний український музично-драматичний театр імені Магара гідно тримає мистецький фронт. Нещодавно тут відбувся допрем’єрний показ вистави за новелою Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Львів’янин на запорізьких підмостках
Режисер-постановник
– молодий амбітний творець родом зі Львова з севастопольською «пропискою» (на початку 2000-х познайомився там з сином Володимира Магара, ім’я якого носить наш театр), вихованець Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, лауреат всеукраїнської театральної премії ГРА (2019, вистава «Лісова пісня» у Сумському театрі імені Щепкіна) Роман Козак.
Посаду режисера у нашому театрі пан Роман обійняв на початку року. Він давно мріяв показати запоріжцям містичну карпатську легенду, яку називає історією гуцульських Ромео і Джульєтти. Широкомасштабне вторгнення росіян дещо відтермінувало ці плани. Та, мабуть, виняткові обставини і спільне волонтерство пришвидшили перетворення “чужинця” на «свого».
Два місяці тому почалися репетиції. Режисер знайшов спільну мову не лише з нашими акторами, а й з працівниками усіх цехів, без яких неможлива магія театру. “Власне, ми працювали у стресовому й максимально швидкому темпі. При тому, що актори – складна субстанція, і мені треба було, аби вони «підійшли» під образи, а вони вільно відчували себе у ролі. Я трохи переживав, чи вдасться це зробити. Але по кількох репетиціях побачив, що дійсно виходить щось цікаве”.
Коли магія умовності робить слова зайвими. Майже…
У виставі-обряді годі шукати паралелей з іншими театральними прочитаннями видатного твору Михайла Коцюбинського. Хоча режисер-постановник не приховує деякого впливу кінофільму Сергія Параджанова, на запорізькій сцені він з акторами створив оригінальне захоплююче дійство тривалістю трошки більше години.
…Тут обмаль тексту. Він лише відслідковує історію Івана та Марічки, що покохали один одного всупереч ворожнечі своїх родів, та вимушені розлучитися через Іванові злидні. Хлопець на півроку вирушає пасти вівці на полонину, Марічку тимчасом забирають невблаганні сили природи… Івана обкрутила Палагна, та він незрушний у своєму горі. Його не обходить і зрада жінки з мольфаром, лише крик рветься з горла: “Де мої діти?”… Усюди йому ввижається Марічка. До неї він і йде…
Для того, аби шкірою відчути містику гір, лісів та водоспадів, коловороти ревнощів та пліток, безвихідь втрати і самотності, піднесення співчуття і ніжності – достатньо цього пунктиру соковитого карпатського діалекту. Магію творять гуцульські обрядові пісні й танки, у які вкладає душу балет нашого театру. А також тремтливі тіні на прозорому серпанку завіси, клуби зловісного туману, шмаття соломи – свідка кохання й розпуки, руки-лілеї русалок, що виринають з оркестрової ями, звуки піднесеного над сценою оркестру, які перекриває тужливий голос трембіти… А насамкінець – наростаюча хвиля сміху і бурхливий танок – життя перемагає.
Ключові моменти сценографії, хореографії та музичного оформлення вистави розробив Роман Козак. Більш детально втілити їх допомогли балетмейстер-постановник вистави Тетяна Астаф’єва, хормейстер Світлана Ващенко, диригент Степан Макієнко, композитор В’ячеслав Тодика.
Українську культуру треба культивувати
“На тлі трагічних подій, які сьогодні переживає країна, завдання митців я бачу у відродженні нашого культурного коду: ми повинні якомога частіше згадувати українську культуру у публічному просторі та всіма доступними нам засобами культивувати її,
– розповідає режисер–постановник Роман Козак. – Є дуже багато глибинних історій, які дають вичерпні відповіді на питання: Хто ми? Звідки ми прийшли? Куди йдемо? Повість Коцюбинського належить саме до таких творів”.
“Війна, що зараз триває в Україні, дала певну емоцію. Якщо все носиш у собі, це дуже важко. Але, коли виходиш на сцену, вже маєш з ким поділитися своїми переживаннями. А коли все подобається, ти не бачиш труднощів та перешкод, а робиш необхідне, поки все не вийде як треба”, – поділився виконавець ролі Івана Богдан Кумунджиєв.
“Сьогодні кожному українцю живеться нелегко. Завдання, яке ставив перед нами режисер, полягає в тому, щоб показати глядачу: треба жити тут і зараз, бо завтрашній день може й не настати”, – додала виконавиця ролі Марічки Анна Акішина.
“Моя Палагна теж бореться за своє щастя, – каже актриса Галина Астаф’єва. – Вона про кохання Івана благала, заклинала… Не вийшло… Навіть зраджуючи, вона це робить не на зло йому, а щоб знайти вихід. Лише по смерті Івана вона розуміє, як помилилася”.
Вистава поставлена на два склади акторів, загалом у ній зайнято близько 50 артистів, театральні балет і оркестр.
Вітаємо театр імені Магара з новою чудовою роботою і сподіваємося, що наші захисники скоро відженуть ворога від наших теренів, і обрядове дійство «Тіні забутих предків» побачить широке коло глядачів.
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки і зі сторінки театру у Фейсбуці
