The New York Times – репортаж з обстрілюваного Гуляйполя
Публікуємо репортаж The New York Times з незначними скороченнями..
Війна не припиняється в Гуляйполі, місті на передовій на сході України. Більшість жителів виїхали. Ті, хто лишився, слухають російські обстріли і гадають: куди впаде наступний снаряд?
На фото: Мешканці розігрівають їжу на вогні біля пошкодженого житлового будинку в Гуляйполі на сході України
Обстріли починаються незадовго до півночі, коли небо вже почорніло, вежі стільникового зв’язку відключені, а бродячі собаки гавкають на ніч. У Гуляйполі немає ні електрики, ні води. Лише темрява й довгі хвилини тиші, коли цокання настінних годинників на батарейках чи решітка відкритих воріт на холодному вітрі тривожно лунають, доки поруч не пролунає наступний вибух, брязкаючи вікнами…
А потім це повторюється знову. І знову. Свист, а потім гуркіт. Іноді снаряди вибухають ближче. Або подалі. Буває, на кілька годин вибухи взагалі припиняються. Але майже місяць у цьому місті вздовж лінії фронту на сході України одна і та ж картина, і кожна ніч приносить одне й те саме запитання: де впаде наступний?
Оскільки українські міста, такі як Харків і Маріуполь, розривають інтенсивними бомбардуваннями, крилатими ракетами та наступом піхоти, Гуляйполе, де проживало близько 13 000 людей, згасає набагато повільніше…
Стратегічно розташоване на перетині важливих доріг… Гуляйполе оточене півмісяцем російських і сепаратистських сил, які обмежуються обстрілом міста, а не його заволодінням. Ймовірно, тому, що не мають змоги це зробити, кажуть військові аналітики.
Місцеві соціальні працівники чекають на продукти та допомогу для інвалідів.
…Близько 2000 осіб опинилися в центрі дуельних артилерійських боїв українських і російських сил. Будинки, квартири, ринки, кафе та медичні заклади повільно руйнуються, а люди змушені тікати, жити під землею або померти.
Для людей, які ще там, війна в Гуляйполі почалася 2 березня: в день відключення електроенергії. Слідом зникла подача води. 5 березня російські війська ненадовго увійшли до міста, а потім були відкинуті.
Про те, що колись тут було справжнє місто, чудернацько нагадує ряд пустих напівзруйнованих кіосків, де колись продавали овочі та інші товари. Зараз там залишки порожніх будівель з вибитими вікнами та без дахів, де живуть здебільшого бродячі собаки, а не люди.
За словами місцевих чиновників, у результаті бойових дій загинуло близько десяти мирних жителів. Серед них люди, в котрих стався серцевий напад під час облоги.
— Обстріли щодня, – каже Тетяна, 61 рік, вчителька з Гуляйполя. — Ми досі не можемо усвідомити, що це сталося з нами. Думаємо, що завтра вийдемо, і все буде, як раніше, – сказала пані з підвального притулку. — Але шляху назад немає.
Щоранку люди виходять зі своїх домівок і укриттів, щоб оцінити збитки та зателефонувати сусідам, аби переконатися, що вони ще живі. Поширюються чутки, дезінформація. Пішов поговір, що місцевого жителя спіймали, коли він допомагав з наведенням російським військовим, а потім повісили. Ніхто не може точно сказати, правда це чи ні.
Гуляйполе патрулюють українські бійці територіальної оборони. Робота з евакуації та доставки гуманітарної допомоги покладається десь на 10 людей у міській раді. Вони використовують шкільні автобуси, аби доставляти їжу, воду та вивозити людей з-під обстрілів.
57-річний Сергій, невисокий, жилавий водій автобуса, до війни возив дітей до школи. Зараз пан Сергій їздить стареньким автобусом Isuzu до Запоріжжя, завантажує гуманітарну допомогу: ящики з хлібом, консерви та воду. Потім кілька годин назад до Гуляйполя.
– Я ніколи не міг цього уявити, – сказав пан Сергій, їдучи до Гуляйполя всьоме з початку війни. Він маневрував своїм автобусом по дорогах з ямами, поширених у більшості сільських районів України, перемикаючи на нижню передачу майже до зупинки. Дорога із Запоріжжя до Гуляйполя починається дещо нормально, якщо не зважати на блокпости. Афіші по місту нагадують, яким було життя в Запоріжжі ще недавно.
З наближенням пана Сергія до Гуляйполя рух зменшується. Села вздовж дороги здаються моторошно закритими, майже як покинуті знімальні майданчики…
— Я вчора евакуював батьків, – пояснив він, вказавши на будинок на їхній вулиці, нещодавно обстріляний артилерією. Кілька днів тому пану Сергію довелося чекати, щоб в’їхати в Гуляйполе. Автобус, завантажений майже 500 фунтами картоплі, стояв, поки росіяни не закінчили обстріл.
У понеділок увечері пан Сергій припаркував свій автобус на околиці міста, повернувся на велосипеді до дому тестя, де він переночував, щоб наступного ранку прийняти в автобус евакуйованих. Сусіди виїхали тиждень тому, залишивши цуценя, тож водій шкільного автобуса нагодував тварину хлібом, перш ніж поставити будильник на 5.45 і лягти спати.
Схід сонця у вівторок був дуже холодним. Близько четвертої ранку обстріл припинився, відкотившись у далечінь до іншої гарячої точки фронту. Ящики з молоком, водою, хлібом та іншими товарами вивантажили з автобуса пана Сергія волонтерам, потім він проїхав кількома кварталами, щоб забрати денний транш евакуйованих.
Усіх — близько 40 людей — повезуть до Запоріжжя, де вони зареєструються як переселенці. Деякі з них поселяться у гуртожитках і спортзалах. Інші покинуть країну…
У шкільний автобус пана Сергія сіли переважно жінки та діти. Причини виїзду з Гуляйполя: обстріл посилювався і наближався. У вівторок вони тихенько зайшли в жовтий шкільний автобус, дехто в сльозах. Одна жінка попрощалася зі своєю маленькою собачкою Асею, оскільки евакуйованим заборонено брати домашніх тварин. Інша жінка, 60-річна Валя, вела онуку, щоб возз’єднатися з батьком дівчинки. Коли внучка запитала, де вони житимуть, бабуся сказала неправду, щоб її заспокоїти.
— У Дубаї, – мовила Валя, — там море бірюзове.
Як тільки автобуси виїхали з Гуляйполя, обстріли відновилися і тривали протягом дня, – розповів 45-річний лікар Костянтин. Українські війська вночі вели вогонь у відповідь, а ті, хто лишився в місті, щовечора робили те, що й раніше: чекали наступного вибуху.
— Усі живі, — повідомив він.
Будинки, квартири, ринки, кафе та амбулаторії повільно руйнуються. Люди змушені тікати, жити під землею або вмирати.
Daily Mail — про протести в окупованому Мелітополі
…Однією з тих, хто брав участь у протестах в Мелітополі на підтримку [викраденого] мера, була 35-річна Наталя. Вона розповіла Daily Mail, що росіяни розв’язали у місті терор, щоб зірвати їхні демонстрації та створити атмосферу страху.
— Ми виходили на вулиці, аби сказати, що ми не згодні з окупацією, що ми українці і нас не треба «рятувати», – розповіла вона.
У понеділок збройні сили росіян заблокували їм доступ до центральної площі міста, витягнувши одного чоловіка з українським прапором, дуже побили, а також ще двох громадян, яких відтоді не бачили.
Наступного дня Наталі повідомили, що їй не дозволяється виходити з сумкою синьо-жовтих кольорів прапора України. Коли Наталя, оспорюючи таке рішення, запитала російських силовиків, чи не є вони фашистами, її посадили в поліцейський автобус.
— Вони почали бити людей кийками, розпилили сльозогінний газ і посадили ще кількох у поліцейські машини. Вони жорстоко били людей, надягли на них наручники. Один чоловік втратив свідомість – ми боялися, що він може померти.
Вони витрушували кишені, забирали гроші, гаманці, мобільні телефони. Нас вивезли за місто і викинули в поле за 25 кілометрів від Мелітополя. Ми три години йшли назад до міста.
На фото: Руйнування в Мелітополі після обстрілу (кадр з відео Daily Mail)
Зараз протести припинилися. Наталя розповіла, що багато людей зникли, а жінкам страшно залишатися на вулиці наодинці.
— Люди бояться – знають, що окупанти викрадають людей і б’ють, – розповіла Наталя. – Вони відчувають, що можуть робити все. Кажуть, що зараз тут Росія, а не Україна.
Вона стверджувала, що росіяни привезли головорізів із самопроголошених Донецької та Луганської республік.
— Вони завжди п’яні розгулюють вулицями, – сказала вона. —Ми чули, що їх привезли сюди, щоб грабувати й грабувати.
The Washington Post – про окуповану Василівку
The Washington Post виставила відео, де 10-річний Данило та його мати розказують про життя в окупації.
– Вони були змушені покинути свій дім у Василівці, південному місті, яке зараз перебуває під російською окупацією, – пише газета. – Вони прибули пізно ввечері автобусом до Запоріжжя 9 березня і планують просуватися на захід у пошуках притулку.
Ось що розказали переселенці на камеру.
— У нас останніми днями стріляли… Треба бути постійно готовим бігти до підвалу… Там увесь час стріляли, було дуже страшно… Ми 10 днів сиділи в підвалах без світла, без води… Бомбили будинки, розбита лікарня, багато згорілих будинків. Просто страшно. Правда, страшно. На трасі багато розрухи, дуже багато.
На фото: Що лишилося від василівської реанімації (кадр з відео, розміщеного на сайті The Washington Post)
Автор: Михайло Семеренко
Фото: Тайлер Хікс/nytimes.com, dailemail.co.uk
