Цього дня, 100 років тому, було засновано Український Вільний Університет – єдиний університет поза межами України з українською мовою викладання, з правом присвоєння вчених ступенів магістра та доктора наук
17 січня 1921 року, у столиці Австрії, засновано Український Вільний Університет (нім. Ukrainische Freie Universität). Восени того ж року Університет з Відня перенесено до Праги (на знімку професура УВУ 1926 року у Празі).
Ініціаторами заснування приватного українського університету за межами України були такі видатні вчені, як Олександр Колесса, Іван Горбачевський, Станіслав Дністрянський, Михайло Грушевський. У Празі Університет одержав приміщення й фінансову підтримку від президента та уряду Чехо-Словацької Республіки. На той час у Празі проживала значна кількість українських професорів, вчених та студентів, і це сприяло розвиткові УВУ. На перший семестр до вишу записалося понад 700 слухачів на два факультети – філософічний і правничо-економічний (у 1999 році до структури Університету органічно вписався третій факультет – україністики).
Після Другої світової війни, по суті, після розгрому УВУ в Празі, Університет відновив свою діяльність у Мюнхені (Баварія). Без архіву, без бібліотеки, без матеріальних засобів для функціонування (зі вступом радянських військ до Праги весною 1945 року майно, бібліотека й архіви віденського й празького періодів Університету були частково знищені, частково вивезені до Радянського Союзу, ректора о. Августина Волошина арештовано, згодом замучено у в’язниці). Однак вже восени 1945 року Університет відновив свою роботу.
Завдяки субсидіям Федерального уряду Німеччини та Баварського уряду було створено фінансову базу для успішного функціонування університету. УВУ став відомим науковим центром студій україністики в Західній Європі.
На сучасному етапі головна місія УВУ – стати провідним науково-дослідним центром українознавчих студій в Євросоюзі, своєрідним інтелектуальним мостом між Україною, Німеччиною та країнами Євросоюзу, а також науковим, культурним і орієнтаційним центром.
Бібліотека Українського Вільного Університету в Мюнхені – одна з найважливіших українських культурних цінностей в Європі.
Фонди бібліотеки налічують понад 30 тисяч книжок і періодичних видань. 1991 року комісія Міністерства внутрішніх справ Німеччини визнала бібліотеку УВУ найважливішим джерелом україністики в німецькомовному світі.
Пам’яті Героїв Небесної Сотні
Андрій Мовчан (1980-2014) народився на Чернігівщині, жив у Києві.
Працював у Національному театрі ім. І. Франка майстром сцени.
Андрій був на Майдані і в 2004-му, і в 2013 році.
Перебував з протестувальниками з першого дня, був у самообороні. Сестра Андрія чергувала на території Михайлівського собору як лікар-волонтер. Востаннє вона бачила брата о 5-й ранку 20 лютого.
Після 11:00 Андрій перестав відповідати на телефонні дзвінки. Невдовзі його знайшли мертвим – з кількома вогнепальними пораненнями.
Провести Андрія в останню путь приїздив львівській театр ім. Заньковецької, куди Андрій кілька разів їздив з театром Франка під час гастролей.
У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ
В УКРАЇНІ…
Іван Труш (1869–1941), один з найвидатніших живописців свого часу.
Народився на Львівщині, в родині сільського кравця. Помітивши потяг хлопчика до знань, батько відвіз його вчитися в Бродівську реальну гімназію. Особливої фінансової підтримки від сім’ї не було, Іван заробляв приватними уроками і малюванням портретів по фото. Захопившись живописом, вступає до Краківської академії красних мистецтв, де вчиться у метрів – Яна Матейко, Яна Станіславського.
З 1897 року Іван Труш переселяється до Львова, де встановлює тісні зв’язки з Науковим товариством ім. Т. Шевченка.
Перша персональна виставка 1899 року створила художнику заслужену репутацію найкращого галицького живописця. НТШ дає Трушу відповідальне й почесне замовлення – написання портретів видатних українських діячів у Києві, за що художник береться у 1900р.
У Львові художник подружився з Іваном Франком. Вони засновують «Товариства прихильників української літератури, науки і мистецтва», метою якого стала популяризація українського образотворчого мистецтва та народної творчості Галичини. Труш і Франко дружили сім’ями, художник написав більше десяти портретів письменника. Через 24 роки по смерті Франка Іван Труш створив його портрет, який за радянських часів став хрестоматійним і друкувався у всіх книгах та підручниках.
Іван Труш одружився з Аріадною Драгомановою – молодшою дочкою історика, філософа і фольклориста Михайла Петровича Драгоманова.
Вперше художник побачив майбутню наречену на фотографії в будинку літературного критика Михайла Павлика. А коли він писав портрет Лесі Українки, то під час сеансів з’ясував, що «прекрасна незнайомка» зі світлини доводиться поетесі двоюрідною сестрою. Весілля Івана та Аріадни відбулася в 1903 році. Наукове товариство імені Шевченка надало молодій сім’ї під житло і майстерню кілька кімнат у своєму будинку в центрі Львова.
У творчості художника було дві провідні теми: романтичні пейзажі рідної Гуцульщини та портрети видатних українських діячів, зокрема, Миколи Лисенка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Грушевського.
Доробок Івана Труша налічує 6 тисяч робіт, серед яких 350 психологічних портретів.
Його роботи мали успіх в Кракові, Відні, Софії, Лондоні, Києві. Мати картину з його підписом у вважалося ознакою аристократизму та інтелігентності.
***
Григорій Китастий (1907-1984), бандурист, керівник Української капели бандуристів ім. Т.Г. Шевченка в США.
Народився Григорій Китастий на Полтавщині. Ще з молодих років хлопець цікавився мистецтвом.
У 20 років Китастий вступив до Полтавського музичного технікуму, а після його закінчення – до Київського музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка. Навчався на диригентсько-капельмейстерському і композиторському факультетах, оволодівав технікою гри на скрипці, корнеті та бандурі. У 1935 році залишки розформованих Полтавської та Київської капел зібрали в одну – Державну Зразкову Капелу бандуристів України. В ній Григорій Китастий став концертмейстром, а в 1941-му – заступником мистецького керівника.
З початком Другої світової війни Капела була розформована. Молодших за віком призвали до діючих бойових з’єднань, а старших – на копання протитанкових ровів навколо Києва. З тих, що пішли на фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них був і Григорій Китастий.
З полону йому пощастило втекти і повернутися у Київ. В окупованому німцями місті він долучився до інших артистів і сформував Капеллу бандуристів, давши їй ім’я Тараса Шевченка. Капела гастролювала по селах Київщини, концерти мали шалений успіх, і це окриляло артистів. Весною бандуристи виїхали з концертами до Волині і Галичини, але невдовзі артистів було відізвано до Києва, і у вересні 1942 року, під виглядом гастролей вивезено до Німеччини. Два місяці вони провели у таборі остарбайтерів в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи якісь деталі для підводних човнів.
У святкові дні давали концерти для робітників табору. Залишаючись в статусі остарбайтерів протягом усієї війни, артисти постійно роз’їжджали по німецьких містах, де було найбільше українських робітників. У 1943–1944 роках Капела перебувала на гастролях у Галичині, виступаючи перед місцевим населенням та вояками Української Повстанської армії (УПА). Там Китастий зустрів і потоваришував з Іваном Багряним (ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів життя Івана Багряного).
Після закінчення війни музиканти Капели опинилися в таборі переміщених осіб. Музикант невтомно працював над концертними програмами Капели, виступи якої користувалися непересічним успіхом у таборах для переміщених осіб у Західній Європі.
Згодом Григорій Китастий емігрував до США. Мешкав у Детройті, Каліфорнії, а згодом у Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). У листопаді 2008 року за визначний особистий внесок у справу національного і духовного відродження України, поширення української культури і кобзарського мистецтва у світі колишньому диригенту і керівнику Української капели бандуристів імені Тараса Шевченка у США Григорію Китастому посмертно було присвоєно звання Герой України.
***
Василь Соколенко (1922-2018), один з визначних майстрів Петриківського розпису.
Народився в осередку українського народної традиції декоративного живопису – у селі Петриківка. Його вчителькою була знаменита майстриня розпису Тетяна Пата.
З 1971 по 1992 роки працював головним художником на фабриці петриківського розпису «Дружба». Серед заслуг майстра – відкриття при фабриці Музею історії декоративного розпису, де він зібрав чудові зразки мистецтва як старих, так і сучасних художників Петриківки.
У 2000-х у власній хаті створив музей-садибу петриківського розпису.
***
Володимир Горбулін (1939), науковець, державний діяч. Директор Національного інституту стратегічних досліджень (2014–2018).
Народився у Запоріжжі. 1962 року закінчив фізико-технічний факультет Дніпропетровського університету, інженер-механік за спеціальністю «літаючі апарати», багато років працював у сфері ракетно-космічної й авіаційної техніки України. Доктор технічних наук, академік НАН України. Член Міжнародної академії астронавтики.
Один із авторів Концепції національної безпеки і оборони України, Державної програми будівництва і розвитку Збройних сил України та інших провідних документів стратегії будівництва та розвитку держави.
У січні 2003 року відповідно з указом президента України створив Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України, роботу якого очолює на громадських засадах.
Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».
Володимир Горбулін досвідчений аналітик і знавець геополітики, є автором багатьох аналітичних статей щодо суспільства, геополітики, криз, гібридної війни в Україні й в світі.
Багато статей присвячено агресії Росії проти України.
Зокрема, в статті «Тези до другої річниці російської агресії проти України» він зазначає, що українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, і основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.
***
Іван Карабиць (1945-2002), видатний композитор, диригент, музично-громадський діяч.
Народився у грецькій родині в селі Ялта на Донеччині. У ранньому дитинстві разом з батьками виїхав з Ялти. Подальше його життя пройшло в Торецьку, Бахмуті, Києві та гастрольних поїздках.
Навчався в Артемівському музичному училищі (нині – Бахмутський коледж мистецтв імені Івана Карабиця), закінчив його по класу фортепіано.
У 1971 році закінчив Київську державну консерваторію (тепер Національна музична академія України) за фахом композиція. Іван Карабиць був учнем Бориса Лятошинського, а після його смерті продовжив навчання у Мирослава Скорика.
У творчості Іван Карабиць звертався, зокрема, і до додекафонії, і до джазу, і до українського фолку. Він написав симфонії, оперу-ораторію «Київські фрески», хорові, камерно-інструментальні та камерно-вокальні твори, естрадні пісні, музику до кінофільмів та театральних вистав.
Був диригентом ансамблю пісні і танцю Київського військового округу, викладав на кафедри композиції Київської консерваторії.
У 1989-2001 рр. – музичний директор міжнародного фестивалю Київ Музик Фест. Член Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО.
У 1994-2000 рр. – художній керівник Національного ансамблю солістів «Київська камерата», фундатор циклу концертів «Час камерати».
Твори раннього періоду відрізняються експресивністю музичної мови та пошуком індивідуального стилю, композитор вільно використовував додекафонію. Переважають камерні твори.
У 70-80-і роки визначилося тяжіння композитора до масштабних музичних побудов, переважають симфонічні та вокально-симфонічні жанри (Концерт для хору, солістів і симфонічного оркестру «Сад божественних пісень» на вірші Г. С. Сковороди, опера-ораторія «Київські фрески», три концерти для оркестру), характерна філософська та громадянська тематика (теми Батьківщини, пам’яті, морального обов’язку). Стилістика композитора включає поєднує різні жанрово-стильові пласти українського фольклору (дума, протяжна пісня, інструментальні награші) і національного професійного музичного мистецтва (знаменний розспів, кант, хорова культура бароко, стилістика Б. Лятошинського), з надбаннями класиків ХХ ст. (Г. Малер, Д. Шостакович, Б. Барток, І. Стравінський) та новітніми тенденціями, а також і масовими жанрами. У свій час симфонічний оркестр Держтелерадіо України під керівництвом Вадима Гнєдаша та Володимира Сіренка записав ряд його творів у фонд українського радіо.Деякі твори І.Карабця виконувалися оркестром у Франції та Іспанії.
Універсальність музичної мови творів наступного періоду визначилась синтезом різних елементів сучасних композиторських технік (пуантилізму, алеаторики, сонористики) у поєднанні із новотональною та новомодальною звуковисотною організацією, перетином різних стильових тенденцій (неокласицизму, необароко, неоімпресіонізму, джазової лексики).
В образній сфері посилюється трагічне начало та актуалізується тема покаяння (Концерт № 3 «Голосіння», Концерт-триптих для оркестру), по-новому зазвучала пантеїстична тема («Music from Waterside»).
…І У СВІТІ
Мухаммед Алі (Кассіус Клей; 1942-2016), легендарний американський боксер, чемпіон світу серед професіоналів, олімпійський чемпіон. Алі був єдиним боксером, що тричі вигравав титул чемпіона світу у важкій вазі.
За свою майже двадцятирічну кар’єру він виграв 56 поєдинків, 37 з яких завершилися нокаутом.
Народився майбутній чемпіон у місті Луїсвілл, штат Кентуккі. Боксом займався з 12 років. У 1960 році боксер здобув перемогу в напівважкій вазі на Олімпійських іграх в Римі, після чого перейшов у професіонали. Після перемоги в Римі Кассіус приїхав на батьківщину в рідний Луїсвілл, сповнений гордощів за спортивні досягнення. Зайшов у кав’ярню, сів за столик. «Нігерам не подаємо», – почув олімпійський чемпіон. На його зауваження, що в нього є гроші і він може розрахуватися, білі вигнали спортсмена геть. Тоді Кассіус пішов на берег річки Огайо й викинув свою золоту олімпійську медаль. Через чотири роки (1964), надихнувшись ідеологією темношкірих мусульман США, він прийняв іслам та змінив ім’я на Мухаммед Алі. Все своє життя він не втрачав нагоди, аби нагадувати про права афроамериканців.
Після дев’яти успішних поєдинків Алі був позбавлений титулу чемпіона світу за відмову від проходження армійської служби. Повернув титул у поєдинку з Джорджем Форманом у 1974 році у віці 32 років.
Провівши десять успішних боїв, у лютому 1978 року знову втратив титул у поєдинку з Леоном Спінксом. Через вісім місяців, у вересні 1978 року, здобув перемогу над Спінксом, повернувши титул чемпіона світу, але в 1979 році оголосив про завершення кар’єри. Повернувся в спорт у 1980 році для бою з Ларрі Холмсом за титул чемпіона світу; Алі завершив поєдинок у десятому раунді. Провів ще один невдалий бій з Тревором Бербіком у 1981 році. Того ж року Мухаммед Алі завершив свою боксерську кар’єру.
У 1999 році Бі-бі-сі назвала Мухаммеда Алі «Спортсменом століття». Того ж року Алі був названий «Спортсменом століття Кентуккі» і був введений в спортивний Зал слави свого рідного міста Луїсвілля. У 2005 р. боксер отримав одну з найвищих урядових нагород Сполучених Штатів – Медаль свободи. Того ж року він став першим спортсменом, удостоєним золотої «Медалі світу» ім. Отто Хана за активну участь в американському громадському русі та багаторічний внесок у боротьбу за мир у якості посланця ООН (нагорода заснована Німецьким товариством сприянню ООН).
Після завершення кар’єри Алі брав активну участь у благодійній діяльності, збираючи кошти для колишніх спортсменів, а також підтримував ісламську школу в Чикаго, названу на його честь. Легендарний боксер помер у червні 2016 року.
Останні 30 років він мужньо боровся з хворобою Паркінсона.
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3385322-17-sicna-pamatni-dati.html
