А й справді: навіщо ми, жінки, носимо речі, які нас так мучать??? Мова не тільки про затісні станики з трусиками, що залишають червоні сліди на тілі… Чи модне взуття за п’яту частину зарплати, яке кривавить ноги…
Мене милували цілою вечерею!
Узяти хоча б коханця – чотири роки, так би мовити, разом. Від мене йому потрібен лише секс, і той похапцем, у щілині між діловими зустрічами. Але командує: “Кинь цигарку! Не пий! Голосно не говори! Не регочи!” Принижує, залишає саму, ображає – я вже як матрьошка із тих зажур… Та хіба це чоловіча роль робити нас, жінок, щасливими? Бачте, його тримають родина, обов’язки… І щороку ця клята відпустка, то пляжі в Іспанії, то Апулія… Діти дуже задоволені… Дружину він ніколи не кине. Інколи я навіть думаю, що зближую їх – свого коханця та його дружину. Яка навіть ресторан йому для вечері зі мною підказала. А він і не втямить, як це неприродно… Боже, яка ж я невдячна – адже мене милували цілою вечерею!… То нащо продовжувати носити в собі цю істоту, яка весь час приносить мене у жертву?!! Бо кохаю…
…Читачі, мабуть, вже встигли засудити авторку за душевний стриптиз. Та це квінтесенція емоцій Андреа – героїні нової вистави Bella Figura за твором французької письменниці Ясміни Рези, створеної на сцені Запорізького академічного обласного театру молоді заслуженим діячем мистецтв України Геннадієм Фортусом. І жертва у цій виставі – не одна.
Щоправда, спочатку Андреа у виконанні Маріанни Фортус на жертву зовсім не скидається. Яскрава красуня у короткій спідниці тільки й робить, що кпинить Бориса [заслужений артист України Олександр Фортус], на якому навіть білий жилет виглядає втомленим.
Борис умовляє її не псувати зустріч – вона плеще йому в очі відлякувачем комарів. Коли ж врешті викладає їй свої клопоти, – Андреа вдає, що це її не обходить. Натомість мститься за образу недбалою реплікою, – мовляв, днями стрибнула в ліжко до молодого колеги з аптеки. І наражається, звісно, на порівняння зі шльондрою.
Разом два з половиною роки… Тільки не в шлюбі…
Дійсно, вдалий вечір у дорогому ресторані на узбережжі… Ще й коханець збив автом стареньку на ймення Івонна [заслужена артистка України Любов Фриган], яка приїхала сюди святкувати день народження із сином Еріком [заслужений артист України Юрій Драненко] й невісткою Франсуазою [Анна Симонова]. І – матір Божа! – та Франсуаза виявляється близькою подругою дружини Бориса! Ну оце ж до крапельки ця цнотлива заміжня дівуля розповість Патриції про Борисів адюльтер! Ну, і хай їй грець!
Та чому меланхолійна Франсуаза стає усе істеричнішою? Бо теж ніяк не може кинути свої болісні «речі». І шлюб у неї не справжній – усміхнений і такий начебто доброзичливий Ерік два з половиною роки її «перевіряє». І почувається вона такою самотньою. “Коли я просила допомогти мені – чому не кинувся, забувши про все, мені на поміч?!” [Він ще й до інших жінок ласий – не встигла Франсуаза очі відвести, як Ерік запросив Андреа політати на гелікоптері].
І, врешті, хто може витримати примхливу «свекруху» Івонну, яка весь час удає із себе жертву і якій вічно зле! “Хіба не можна відвезти її куди подалі – і не влаштовувати драм!”
Чи божевільна «улюблена клієнтка аптекарів»?
А ось Івонну драми не турбують. “Навпаки – це як розвага”. До чарівної літньої жінки почав навідуватися Альцгеймер, і вона не розлучається із книжечкою зі шкіри страуса, куди потай занотовує повсякденні дрібниці. Її власна важка «валіза» – вік, і вона не може його кинути, хоч як би не хотіла… “Наступає мить, коли ти вже не можеш одягнути шпильку. Тіло відмовляється… Тому, люба моя, користуйтеся своїми прегарними ніжками, поки тіло не висуне вам свої сумні умови”.
Та ця «улюблена клієнтка аптекарів» не втрачає доброго гумору і, коли нею нехтують, вміє дати відсіч. То зі смиренною гідністю: “Ось він, найгірший наслідок старості. Стаєш вразливою. Не маєш сил на відповідь”. То з гнівною рішучістю: “Ніхто мені нічого казати не буде! Я не виконую накази! Тим паче власного сина”. То з удаваною безпорадністю: “Мене всі покинули, і я загубилася в тому лабіринті…”
Маркер хвороби Івонни – постійні пошуки сумочки, до якої вона ховає свою пам’ятну книжечку. Виконавиця ролі Івонни Любов Фриган майстерно використовує цей яскраво-червоний аксесуар. Фраза “Де моя сумочка?”, що доводить до сказу Еріка та Франсуазу, може звучати і як голос винятково здорового глузду. Надто вчасно Івонна вимовляє її, коли навкруги усі разом чи групами втрачають голови. Намагаючися при цьому зберегти обличчя. – Що, власне, й означає вислів «Bella Figura»…
Цікаво, що все це почуттєве буяння відбувається за практичної відсутності зовнішньої інтриги – усю виставу пара коханців просто ніяк не може поїхати з ресторану. Та з купи малозначущих обставин режисер і актори витягають, як тих кістяків із шафи, згустки мрій та розчарувань. А геометрично-аскетична й вишукана сценографія Ірини Кохан на тлі вечірнього моря створює враження повного занурення в публічну самотність героїв.
Хоч би натяк на вдячність!… Тільки скарги, скніння, невдоволені мармизи
Борису й Еріку, що виглядають винуватцями карколомних переживань представниць прекрасної статі, теж непереливки. Перший від «рожевих» бізнес-перспектив ладен кинутися в Гаронну. Другому не так уже й легко маневрувати між «вар’ятством» матері і вимогливістю коханки, імітуючи щасливе сімейне життя.
Хоча банкрут Борис, мабуть, має шанс. Франсуаза наостанок лагідно радить йому боротися. Та коли і стане справжнім злиднем, зможе розраховувати на Андреа. Можливо, вона так і чекатиме його далі…
Вітаємо Театр молоді з чудовою виставою, де «бездієве» дійство не відпускає уваги, а актори природні й переконливі у рухах і почуттях. До речі, Bella Figura – перша велика робота, створена у цьому театрі за твором сучасного іноземного автора в українському перекладі [його здійснив відомий перекладач Іван Рябчій]. Не знаю, чи складно було акторам «перебудовувати» свій мовленнєвий апарат, але репліки звучать невимушено і природньо. І навіть жаби за рестораном щасливо кумкають їм в унісон…
Здається, я заговорилася… Боже, де моя сумочка?!! )))
Ганна ЧУПРИНА, фото автора і з соцмереж
