Білогвардійський танк «Генерал Дроздовський»
Восени 1920 р. на острові Хортиці розгорнувся останній в нашому місті акт кривавої вистави під назвою «Громадянська війна». Яскраві спогади про нього залишили у своїх мемуарах безпосередні учасники – переможені білі офіцери.
Північ проти Півдня
У березні 1920 р., коли під контролем білих залишився тільки Крим, на посаді головнокомандувача «Вооруженных Сил Юга России» Антона Денікіна змінив генерал барон Пьотр Врангель. Влітку його реорганізована «Русская Армия» повела наступ на північ. 21 вересня її стрімким ударом червоні були викинуті з Олександрівська.
Зі спогадів мешканця району Калантировка Гаврила Гордієнка ми дізнаємося про вельми цікаву деталь. Багато мешканців міста у ті часи зовсім не переймалися різницею між червоними й білими, називаючи перших «северной русской армией», а других – «южной».
“На встречу северной русской армии будет специальная программа!” – сповіщала афіша місцевого театру Войтловського на початку 1920 року. Отже, ми не дуже погрішили проти істини, назвавши ті події «громадянською війною». Українці ж на той час уже фактично програли свої Визвольні змагання і їм довелося проливати кров за чужі інтереси.
Українці за білих
В осінніх боях борці за українську незалежність та їхні запеклі вороги, білі офіцери, згуртувалися, намагаючись разом з останніх сил протистояти червоній навалі. Генерал Врангель прагнув за будь-яку ціну поповнити ряди своїх прибічників.
На вулиці Олександрівська з аероплану розкидалися відозви до місцевого населення українською мовою (!) з такими словами: “Сини України!
Покладаючи останні сили під червоним ярмом, Ви повстаєте на оборону Віри Православної, рідної Вкраїни і всіх здобутків Ваших… Стоючи на чолі Россійської Армії, я звертаюсь до Вас, браття…”
Чимало українців відгукнулися на цей заклик. Вони об’єдналися у Хортицький курінь Катеринославського повстанського кошу «Визволення України» й під жовто-блакитним прапором взяли участь у боях на переправі через Дніпро у районі с. Біленьке. Був там і згаданий Гаврило Гордієнко. Дуже цікава його розповідь про екскурсію на Хортицю, яка відбулася 1 травня – ще до приходу врангелівців.
“Екскурсія нам вдалася. Погода була дуже гарна, нас було багато, як хлопців, так і дівчат. Ми бавилися, розважалися… Крім розваг ми ще й пригадували історичне минуле тої території, на якій ми в той день перебували…
Одна лише тінь упала на наш тоді такий соняшний день: у подібних годинах на острові появилася якась совєтська військова частина, чи не курсанти, бо були гарно вбрані, добре поводилися й слухали якісь виклади своїх командирів. Кожний з них мав на ремінях прив’язані червоні шовкові кисети з тютюном. Це вони, як нам були пояснили, одержали подарунки з нагоди Першого травня.
Зустріч з ними нам була немила! Ми вважали просто профанацією нашої святої історичної землі, якою ми вважали територію острова Хортиці, що її топчуть якісь лапотники, бож мова вояків була справжня московська з далеких глухих закутин необ’ятної родіни!”
Черепи ворогів
Вночі з 23 на 24 вересня батальйон врангелівців на рибальських човнах переправився з Вознесенівки на Хортицю й зайняв невелику частину острова. Протягом наступних днів білі, використовуючи пароплави й моторні човни, захопили всю Хортицю. До 4 жовтня був споруджений тимчасовий міст через Новий Дніпро, влаштований на козлах, баржах та понтонах.
Офіцери Врангеля, як і будь-хто з освічених людей початку ХХ ст., розуміли історичне значення тих місць, де їм довелося воювати і відчували дух козацького минулого. Навіть бійці Дроздовської дивізії [90 відсотків яких належали до таємної монархічної організації!] назвали свій головний штаб у селі Новогупалівка під Олександрівськом «Запорозькою Січчю».
Зі спогадів підполковника Марковської дивізії Васілія Павлова дізнаємося, що борці «за єдіную неделімую» порівнювали себе з давніми запорожцями:
“Лет двести тому назад на Хортице находилась знаменитая Запорожская Сечь. Следы ее уцелели до 1920 г. На возвышенной части сохранились фундаменты церкви и зданий, вал, окружавший центр Сечи, могилы-курганы среди небольшого соснового леса. На этой части острова находилась лишь небольшая, с десяток дворов, немецкая колония, приютившаяся на уступе скалы… Запорожская Сечь была почти недоступна в те далекие времена и ее история – целая легенда.
Теперь наступили новые времена с невероятной для того времени техникой, когда неуязвимость старой Сечи отпала совершенно. Новым «Запорожцам», как стали называть себя Марковцы, пришлось вести борьбу на старых местах новыми средствами, и такие же новые средства испытать на себе…
«Запорожцы 20 века» сравнивали свое положение с прежними запорожцами, и, конечно, не в свою пользу. Пусть те тоже питались из общего котла, но у них было вино. А теперь? Можно было сколько угодно набрать ковшей для вина из черепов врагов, но увы! – нет вина. А как бы оно согрело и развеселило”.
Переправа на Правий берег
Вночі 8 жовтня білі почали раптову операцію по захопленню плацдарму на правому березі Старого Дніпра, в районі Нижньої Хортиці та Солов’їного гаю.
Ось як підполковник Павлов описує її початок:
“Время: 4.30. Из леса и кустарника выходят рядом две густые змейки. Идут по песку к воде. Песок хрустит и в воздухе несется какой-то глухой гул. Первые всплески воды под ногами идущих впереди головных рот и их командиров. Затем тихое бурление воды от все большего числа людей, входящих в нее. Идут невольно замедленным шагом и в неудобном для движения положении – с вытянутыми вверх руками, держащими винтовки и патроны. Людям приходится идти очень осторожно, чтобы не быть сбитыми с ног сильным течением.
Раздался встречный выстрел, другой, третий… Затрещали пулеметы… Головы змеек, выйдя из воды, бросаются вперед с криком «ура»… Легко ударами прикладов сваливаются колья проволочного заграждения. И только когда головные роты были в окопах противника, открыла огонь красная артиллерия.
Все снаряды бухали в воду вправо и влево от идущих змеек, не причиняя вреда, и лишь заставляя бойцов окунаться с головой… Окопы взяты. После нескольких выстрелов прекратилась стрельба сверху и с флангов”…
Вороги мирно розійшлися у воді
На правому боці Дніпра врангелівцям так і не вдалося розвинути наступ. Вже вранці 14 жовтня їхні частини, відступаючи під ударами червоних, знов опинилися біля переправ. На висоті східніше села Бурвальде (Бабурка) відбувся важкий багнетний бій. Після цього білим довелося швидко розбирати міст на переправі, відігнавши червоних від берега рушничним вогнем.
Тим часом червоні вдерлися на Хортицю по північних бродах. Зав’язався бій, у результаті якого супротивники змішалися й червоні стали відходити до Бабурського броду. Тут вони несподівано зустрілися з останніми частинами врангелівців, які прямували їм назустріч тим же бродом. Й тільки взаємне незнання обстановки тими й другими дозволило їм мирно розійтися у воді.
Полковник Артур Біттенбіндер писав: “Разобрав мост, марковцы могли считать себя победителями, блестяще выполнив эту чрезвычайно сложную операцию. Но все знали, что наш успех частичный, и что, увы, мы побеждены. Об этом свидетельствовали и победные крики красных на правом берегу Днепра, как могильный звон раздававшиеся в наших ушах”.
…Вночі з 20 на 21 жовтня білі покинули Хортицю, а 23-го без бою залишили Олександрівськ.
Олег Власов, молодший науковий співробітник Національного заповідника «Хортиця»
Фото надані автором
