Він бачить три обличчя цієї давньої науки.
Вона – забавна штука. У неї три різних лиця: шкільне, популярне і наукове. При цьому не важливо, про що йде мова: про хімію-фізику, хліб насущний або про країну-світ. У школі нам розповідають про них одне, в газетах і на телебаченні – інше, а в нудних доказових дослідженнях – третє. Чому вірити? І навіщо нам все це запорошене минуле треба? Сьогоденних турбот вистачає!
Якщо сказати коротко, то цією цікавістю і відрізняється людина від тварини. Ті ж слони, ведмеді або риби, блохи ніколи не ставлять пам’ятників своїм предкам, героям. А ось стародавні китайці, греки, римляни вважали варварами (майже тваринами) тих, хто не мав монументів – первістків матері-історії. То по суті було інстинктивне прагнення зберегти видиму інформацію – основу всього живого.
Для ядра-ДНК клітини вона потрібна, щоб творити нове своє життя. Не будь-яка інформація їй потрібна, а саме своя, неповторна і рідна. Приведу приклад, який мене вразив. На глибині п’ять кілометрів під землею, в гранітах, коли їх бурили, виявили в повній темряві, без води. живі цяточки! То були невідомі бактерії. Вони животіли мільйони років, щоб знову відродитися. Це було б неможливо без генетичної пам’яті, яка зберігалася в них.
Справді, в світі немає нічого дорого ціннішого, ніж пам’ять. Он як глибоко сидить коріння історії – в нашій біології. Досить внести брехню, або мутацію, в ядро клітини – їй кінець. Так і у людини, і у народів. Тому всі правителі завжди надавали таке велике значення історії. Вона або життєдайне зілля, або згубна отрута.
Ви, мій милий читач, не бажаєте ні того ні іншого? Вам подавай чисту правду? Ну, що ж, тоді скажіть: яку саме історію України чи Запоріжжя ви знаєте? Не задумувалися?
Іллюстрація: Геката, малюнок Стефана Мелларме
