У Запорізькому обласному історико-краєзнавчому музеї продовжує демонструватися виставка «Історії в речах. Втечі та прибуття».
Це частина спільного проєкту Geschichten der Flucht und der Ankunft багатьох українських та німецьких культурологічних, суспільних, освітніх та духовних організацій, ініційованого ГО «Німецько-Український діалог» (Аугсбург, Німеччина). Він починався з ідеї дати голос жінкам, які втікали від війни.
40 інтерв’ю з жінками різного віку, соціального стану, роду занять, чия нинішня точка зупинки Львів, Чернівці, Аугсбург стали спонукою для наукових розвідок (INTERNATIONAL SCIENTIFIC SYMPOSIUM FORCED MIGRATION IN THE XXI CENTURY: CHALLENGES, VALUES, REFLECTIONS), виставок фотографій.
18 стендів з експозиції «Історії в речах. Втечі та прибуття» демонструється у запорізькому музеї.
У проєкті взяли участь п’ять жінок із нашого краю: Запоріжжя, Василівки, Бердянська, Мелітополя і Гуляйполя. Пропонуємо познайомитися з їхніми історіями.
Олена СИДОРОВА: “Син сказав, що ключі – це символ дому і повернення”
1969
Менеджерка галереї
Запоріжжя
Ми не збиралися їхати. Але інформація про можливі вибухи в Енергодарі (одна з найбільших атомних електростанцій) дуже напружувала. Вирішили виїхати на короткий час і перечекати. Узяли речі мінімально. Спакували кота. Заїхали по маму. Позапихали все в машину й поїхали.
Вирішила залишити ключі від квартири сусідам, але син сказав, що нікому їх не віддасть. Бо він вернеться й відкриє нашу квартиру своїм ключем. Що це – символ. Це був початок березня 2022.
Під час переїзду мені здалося, що вся Україна кудись їхала. До Львова їхали чотири доби. По дорозі нам зустрічалися фантастичні люди. Коли виявилося, що ми затримаємося довше – привезла свої аромати. Вони теплі й нагадують запах дому.
У Запоріжжі в нас там річка, степ, Хортиця. Тут інша атмосфера, енергетика. У Львові люблю Гарнізонний храм, кафе «Вірменку» за смачну каву, Вірменську церкву, галерею «ICONART».
Коли ми вже переїхали сюди, у галереї був захід. Я підійшла до власниці й спитала, чи їм потрібні помічники. І зараз я тут працюю. Це було цікаво й лячно, бо насправді я – інженер. А ще я плету маскувальні сітки в Академії мистецтв, і це теж місце, де чудові люди, де я відчуваю себе корисною.
Коли минув майже рік, я усвідомила, що мені дуже хотілося дівчачих штук, прикрас, мистецтва. Працюючи, бачу багато робіт – хотілося щось таке мати. І я маю: натюрморт Оксани Андрущенко. На стільці груші. Тут якась наша українськість. Це тепло, кольорово, гарно. Оля Кравченко зробила для мене кілька прикрас: хрестики, персні. Вони дають мені жіночу силу, настрій, віру. Дуже хочу повернутися додому. Заберу ці всі речі зі собою.
А ще хотіла б привезти до Запоріжжя оте все мистецтво й людей, які його творять. Треба, щоб люди зі Сходу й Заходу позбувалися насаджуваної нам «різності», яка роз’єднує. Щоб ми знаходили якісь спільні такі штуки й навколо цього об’єднувалися.
Мені бракує миру і …дому, запорізьких друзів. Я б хотіла мати свій цілий дім. Нічого окремого. Потрібен весь дім загалом. Кожна людина повинна мати дім. Це дуже важливо, коли тобі є куди повертатися.
Ольга САПА: “Сумку з логотипом громади два місяці з рук не випускала”
1980
Психологиня
Василівка, Запорізька область
Війну я зустріла у свій день народження – 24 лютого. А перші сильні обстріли почалися на день народження мого чоловіка – 1 березня. Ми чотири доби сиділи в погребі – голодні, холодні. Сину на той час було 10 років. Ми чуємо близько автоматну чергу, а він каже: «Мам, нас розстріляють?» Я дивлюся йому в очі й кажу: «Ні, звичайно. Ми ж поїдемо звідси».
У Чернівці потрапили випадково. Тут неймовірні люди, місто, і кожен хотів допомогти, за що я дуже вдячна.
Найважливішими речами, що їх поклала до валізи, були рушники, вишиті моєю мамою. Також набожник – рушник, що висів у нас удома на іконах. Їх дідусь і бабуся привезли з Чернігівської області 1948 року. Мама вишила рушники всім своїм онукам. Мого сина звуть Роман, тож рушник тематичний – із ромашками. Так склалося, що мама захворіла й потрапила в лікарню на операцію. Обіцяла дошити, але вже не змогла. Тепер я маю це зробити. Ще взяла мамине бурштинове намисто.
Також зі мною сумка з нашої Василівської громади. Перші два місяці війни з рук її не випускала. Це був якийсь якір дому. Мені здавалося, що ще трошки – і я поїду з нею. Останнє, що забрала, – фотографія, на якій я зі своєю мамою. Вона стояла в нас на кухні 9 років.
Найперша цінна річ тут – сорочка, яку я взяла в Чернівцях на гуманітарці. Це мій оберіг. Дуже люблю парфуми Chanel. Вдома користувалася такими. І тут мені подарували! Це просто запах минулого життя. Зараз я не можу собі дозволити такі.
Ще мені подарували круту червону помаду. Це якесь нереальне відчуття, що я справді жінка, можу нафарбуватися, мати парфуми.
Там залишилися фото, шахи брата. Коли його не стало, ці шахи стали єдиним, що в мене від нього залишилося. Зараз у моєму домі живуть орки. Ми викинемо все. Мені цього зовсім не шкода, але якщо їхні руки торкатимуться фото й шахів, оце мене дуже «розриває».
Чернівці дали нам не річ, а обійми, які означають «я поруч і я тебе підтримую». У нас такого немає. Цього не можна помацати, а тільки відчути.
Ольга НІКОЛАЄВА: “Розуміла, що вишиванки брати з собою не можна”
1966 р.
Учителька української мови та літератури
Бердянськ
Я знала, що буде війна. Напередодні приснився сон – покійний батько попередив. Але не збиралася виїжджати. Ми розуміли, що нас одріжуть, далі буде гірше, тому скуплялося все: ліки, борошно, цукор, олія. Консервації багато зроблено.
Я виїхала 16 травня, після того, як до мене приходили заходенці, так я їх називаю. Двадцять одна людина зі зброєю в руках. Потім вони забрали мене в комендатуру. Потрібно було їхати. Разом з усіма не мала права виїжджати – це я так вважала, що в автобусі могла наражати когось на небезпеку. Тому виїжджала з надійними друзями. Мамі – 82, вона залишилася в окупації.
Їхали ми дуже довго – двісті кілометрів долали чотири доби. Страшна спека. Двадцять один російський блокпост. На кожному – свої закони. Заходенці понапивалися, влаштовували перестрілки. Вони не розуміли, що таке степ, що таке спека. Тому вода, а також водка, цигарки робили своє, не у всіх перевертали речі…
Під Василівкою нас зібралося близько п’ятисот машин. Люди в колонах і помирали… було всього. Мала 25 хвилин на збір.
Найдорожче – колекція вишиванок. Витягла, подивилася – розуміла, що брати з собою не можна. Взяла світлини: перша – моя велика родина з боку батька, друга – я з чоловіком (наше весілля). Він – потомок донських козаків, я – дитина запорізького козацького роду. Сережки, які подарував мені чоловік із першої пенсії. Купальник сам у сумку стрибнув. Я вірила, що десь знайдеться водойма. Без води я собі не уявляю існування. Книга Ліни Костенко «Річка Геракліта». Школярі мені подарували на День закоханих. Щодень гадаю на цій книжці: Ліна Василівна допомагає виживати. А ще дорожній набір швейний, бо кожна жінка хоче бути охайною. Я купила його, коли була студенткою, у 84-му році.
Тут, у Чернівцях, на розпродажі я знайшла слоненя, яке оберігає мій сон… Моя колекція слоників теж залишилася в Бердянську. Люблю іграшки. Мабуть, це з дитинства – не вистачало іграшок.
Придбала плаття-вишиванку чорного кольору, бо йду в церкву – замовляю сорокоуст. У душі попіл від того, скільки гине людей (серед них мої учні). Я знаю, хто мої, замовляю за здоров’я, а комусь – за упокій. Наша воля дається дуже непросто.
Валентина ХОДУС: “Хустинку взяла, мені її чоловік подарував”
1957
Бухгалтерка
Гуляйполе, Запорізька область
До нас 5 березня заїхала колона. Ми не чекали. 160 одиниць. Вони зупинялися і стріляли в кожну хату, в кожну машину. Просто так. У сільську раду стріляли, в школу, в магазини обидва. Брали, що хотіли, й поїхали. А потім приїхали через добу й залишилися. Діти ховалися у підвалі, у нас таких 2-3 на село було. Туди хвилин десять іти. Вони вранці йдуть, коли починають стріляти о 5 годині, а я ввечері їх забираю. Людей там було сорок, напевно, одне біля одного сиділи. Я не ходила туди. У мене вдома корова, птиця, свині.
Ті, хто були в підвалі, вирішили їхати. Я не хотіла, але онук без мене не поїхав би. Прийшли додому – пізно, світла немає. Ліхтарики не можна включати. Ми тихесенько збиралися. Відкриваю шафу – сльози градом. У чому стояла, у тому й поїхала. Головне, щоб взуття було велике, щоб шкарпетки надіти. Їхала я в чоботях чоловіка, 41 розмір. Донька каже: «Мама, за два тижні ми повернемося. Нічого не бери».
Хустинку я взяла, я її дуже любила, у ній на роботу ходила. Мені її чоловік подарував. І ще взяла мамину іконку. Вона постійно біля неї була. Це головне, щоб Господь нам допомагав. Я щовечора лягаю і молюся. Щоб війна швидше закінчилася і ми додому поїхали.
Виїжджати не було на чому. Автівку нашу розстріляли. Родичі нас узяли. Нас було семеро в машині: троє дітей і четверо дорослих. Дуже було страшно. Ми виїхали колоною 12 машин. Їхали в нікуди. Без нічого. О 6 ранку ми виїхали. Під’їжджаємо до блокпоста – водій каже: «Діти, моліться – виїжджаємо з села». А мале, чотири роки: «Мама, а за кого молитися? За тата, маму чи за себе?». Ми всі розплакалися: «За себе молися». Недалеко стоїть машина, розчавлена, з людьми.
Будинку нашого вже нема. Нема нічого. Ми все просто відв’язали, як їхали, і воно пішло: собачки, корова, курей десь сорок. Сусід каже, що сидить на вулиці, а корови йдуть чередою, як раніше: вранці в шість годин ідуть і ввечері в шість повертаються, по домах розходяться. Уже, напевно, попідривалися або їх постріляли.
Слава Богу, ми виїхали. Життя – найдорожче. Майна не збережеш. Прилетить – розлетиться і людина, і будинок. Останнім часом нас було 500 мешканців у селі. Залишилося двоє, і ніхто не знає, живі вони чи не живі, ті двоє.
Надія МУСІЄНКО: “Мамина каблучка уберегла чоловіка”
1986
Економістка
Мелітополь
24-го лютого я збиралася малому паспорт замовити. Іду містом, а місто пусте. Чоловік телефонує, каже: «Я їду додому, ти також повертайся. Беремо найнеобхідніше, поїдемо». І ми поїхали. Ми обігнали танки, бачили палаючий аеродром. Коли проминали танки, я малого до себе міцно притулила й так тримала його дві години. Дитині тоді 4 місяці було.
Я покидала у валізу весняні речі, відбитки ніжки й ручки малого. Я брала стільчик для годування, візочок, коштовності, бо коштовності можна продати. Ми їхали якомога далі, були в дорозі 37 годин без сну, доїхали до Закарпаття. Тут з’ясувалося, що забули вдома важливі документи. Чоловік каже: «Я поїду назад». Я йому: «Ти їдеш просто смерті в руки». Ми сварилися…
Я маю каблучку, яку мені мама 2006 року наділа на палець. Тоді я зібралася їхати в Англію – у мене мрія була Біг Бен, Тауерський міст побачити. Коли я їхала, мама дістала каблучку й каже: «Ось, вона освячена, надягни й не знімай. Я тебе дуже прошу, не знімай».
Мами вже немає 11 років, але каблучку я не знімала. Я не думала її чоловікові давати. Ми стояли на вокзалі, я його обійняла, малий на руках, чоловік каже: «Не переживай, все буде добре». А я стою, знімаю каблучку й надягаю йому. Йому вона на мізинчик. Кажу: «Одягни й не знімай. Я тебе прошу, не знімай». І думаю: «Боже, може, це остання зустріч».
Поїзд рушив, чоловік поїхав, а я стою – і в мене пустота. Малого до себе прижимаю. Не уявити, які були відчуття, коли сіла в машину. Я беру сумку – а в сумці папірці. Дістаю їх – і в мене шок: я в руках тримаю заповіт чоловіка. Я думала, я сива буду. Молила Бога, не знаходила собі місця… Я впевнена, що це каблучка його зберегла й допомогла.
У мене з собою сімейна прикраса – підвіска. Це була перша прикраса, яку купила прабабуся бабусі. А та передала її моїй мамі. Мама завжди її берегла. Мабуть, це найдорожче. Бо я зможу її передати своїм дітям, навіть якщо вдома нічого не залишиться.
Ми мали все. В один день залишилися без нічого. Ми приїхали сюди на машині, багато хто казав: «У них така машина». Ніхто ж не розумів, що машина – це єдине, що в нас залишилося.
ДОВІДКОВО
Виставку «Історії в речах. Втечі та прибуття» можна побачити до середини липня по четвергах, п’ятницях, суботах і неділях з 9.00 до 16.00.
Ласкаво просимо!
Ганна ЧУПРИНА, фото зі сторінки проєкту