Вихованець запорізького Металурга Сергій Рудика завершив професійну ігрову кар’єру взимку 2020 року у віці 31 року. Нині він працює дитячим тренером в рідному місті та виховує нових футбольних талантів.
Колишній півзахисник запорізького Металурга, Металіста, Маріуполя та Карпат Сергій Рудика дав велике інтерв’ю кореспонденту «УФ» Дмитру Вєнкову, у якому пригадав власний футбольний шлях.
– Сергію, згідно з даними Трансфермаркт, ви завершили професійну ігрову кар’єру в січні 2020 року у складі МФК Металург (Запоріжжя) у Першій лізі. Чи відповідає ця інформація дійсності?
– Так. Фактично я прийняв рішення повісити бутси на цвях ще восени 2019 року.
– Чому? Вам був лише 31 рік.
– Я отримав важку травму – розрив хрестоподібної зв’язки на правій нозі під час гостьового матчу проти Гірника-Спорт (0:1). Це була моя остання гра.
– Як це сталося?
– Був стик. Суперник бив поворотах, я заблокував цей удар, відлетіла нога і пошкодилася зв’язка. Після цього я зрозумів, що у моєму віці мені важко вже буде реабілітуватися та повернутися на професійний рівень.
– Чим ви займалися із того часу та як живете зараз?
– Я вже три роки працюю в школі Металурга ‒ треную дітей, зараз у мене команда U-16. Дуже хороші хлопці, виступаємо у першості України ДЮФЛ, йдемо на першому місці в групі.
– Чи пробували ви ще десь грати на аматорському рівні після завершення ігрової кар’єри?
– Приблизно рік я відновлювався, а потім на початку 2022-го почав грати за Таврію-Скіф. Ми навіть виграли Кубок області. Коли розпочалася велика війна, ця команда розпалася. Зараз підтримую форму. У Запоріжжі проходить чемпіонат міста у форматі 8х8. Трохи рухаюся.
– Свою велику кар’єру ви розпочинали також у рідному Запоріжжі. Як це було?
– Я із п’яти років почав грати у футбол. У мене батько грав у Металурзі. Він все життя прожив у Запоріжжі, і після завершення свого ігрового шляху одразу почав тренувати. Вже понад 30 років він працює в школі Металурга. Зараз тренує в U-12. Його ігрову кар’єру не пам’ятаю, бо був ще дуже маленьким, однак фактично як тільки я почав ходити, вже відвідував його тренування.
– У 2005 році ви завершили академію та перейшли до Металург-2. Під чиїм керівництвом ви там виступали?
– З нашого 1988 року після випуску з академії із Металург-2 підписали контракти, здається, 14 гравців. Разом із нами перейшли і наші тренери Євген Валентинович Булгаков та Анатолій Григорович Беляй.
У перший рік ми посіли третє місце у Другій лізі. На наступний рік ми майже усією цією обоймою перейшли до дубля. Там ми одразу стали другими.
– Ви пам’ятаєте свій дебютний матч на професійному рівні?
– Звичайно, дуже добре пам’ятаю його. В Другій лізі майже пів року я не потрапляв навіть у 18. Вперше потрапив у заявку на гру з Олександрією. Ми вигравали 2:0, і мене випустили на 78-й хвилині. Я тоді ще грав нападника, забив двічі. Металург-2 переміг із рахунком 4:0.
– Чи пам’ятаєте, які зарплати та премії у вас були у Металург-2 та дублі?
– Приблизно пам’ятаю. У Металурзі-2 зарплатня була доларів 300-500. Премії – 100 доларів за перемогу вдома та 200 доларів за перемогу на виїзді. В дублі трохи кращими були умови. Зарплати 500-1000 доларів, премії – 200 доларів за домашню перемогу та 300 доларів за гостьову.
– На що першу зарплатню витратили?
– Вже не пам’ятаю. Лише пригадую, коли підписав контракт із Металургом-2 після випуску з академії, нам виплатили підйоміні по 2,5 тисячі доларів, і на ці гроші я собі перший комп’ютер купив. Збирав його по частинах: монітор на пів кімнати, відеокарта… 800 доларів сумарно витратив.
– Коли змогли собі першу машину дозволити і якою вона була?
– Спершу я квартиру собі купив. Одружився, у мене у 20 років народилася донька, і приблизно через рік купив квартиру. Це було вже коли я грав на рівні УПЛ, у період моїх виступів на правах оренди за Зорю (друга частина сезону 2009/10 – прим. Д.В.) вдалося трохи накопичити. Через пару місяців купив першу машину. Це була Mazda «трійка». Купив у Жеки Опанасенка. Нормальна була машина.
– Тодішній президент Металурга Ігор Дворецький, кажуть, був досить неординарною особистістю. Футбол настільки захопив його, що він часто міг переходити певні границі у взаємодії з командою, тренерським штабом та персоналом. Чи правда це?
– Так, дійсно тоді його поведінка виглядала незвично. Він міг сам виходити тренувати, придумувати якісь вправи. Заняття тривали по три години, поки ми не зробимо те, що він собі намалював у голові.
Дворецький любив футбол та вкладався у нього. Розумів він гру своєрідно, бо не був футбольною людиною. Однак через стільки років маю визнати, що для клубу та футболістів Дворецький робив дуже багато.
– Після невдалих матчів до роздягальні часто заходив?
– Так. Бувало, і мені влітало. Віталій Кварцяний відпочиває на його фоні. Дворецький міг дуже жорстко пройтися. Іноді було навіть страшнувато. Міг зачиняти команду на базі. Бувало, по два-три дні сиділи після поганих результатів.
– Як тренери до цього ставилися?
– Він міг тренеру о третій годині ночі зателефонувати та сказати: «Їдь на базу, будемо дивитися Барселону». Це була нормальна ситуація.
– Дворецький був фанатом Барселони?
– Так, його мрією було, щоб Металург грав як Барселона. Це ж були часи золотої Барселони Пепа Гвардіоли. Тоді, мабуть, усі хотіли грати в тікі-таку. Дворецький від усіх тренерів вимагав, аби ставили таку гру. Він не розумів, що без Хаві та Іньєсти Барселони не буде.
Тренери робили що могли. Десь нам своє бачення прищеплювали, десь вдавали, нібито його завдання виконують. Так вони лавірували між тим, що хоче президент, та тим, що треба.
– А як особисто у вас склалися відносини із президентом?
– Дуже добре. Він завжди був на тренуваннях, літав на збори.
– Пам’ятаєте вашу першу зустріч?
– Моя перша зустріч із ним відбулася, коли я ще за Металург-2 виступав. Дворецький приїздив на усі домашні ігри другої команди та дубля також. Пам’ятаю, відіграв якусь зустріч, мене замінили наприкінці, і я йшов до роздягальні, а Дворецький був на трибунах із директором академії Леонідом Семеновичем Ключиком.
Вони підкликали мене до себе, я піднявся до них, привітався із Ключиком, потім із Дворецьким, однак на той момент навіть не знав, хто це. Він сказав мені: «Молодець, хлопець. Добре відіграв». Я подякував та й пішов собі далі. Лише потім дізнався, що це був він.
– Можливо, ще якісь цікаві історії були?
– Дворецький ніколи такого не казав, але, наскільки я знаю, він мене дуже полюбив. У 18 років мені зробили операцію меніска, але я чомусь довго не міг реабілітуватися. Так він відправив мене до Ізраїлю на відновлення. Туди їздили лише основні гравці із першої команди, а я на той момент навіть ніколи не тренувався з основою.
– На початку сезону 2008/09 ви дебютували вже за першу команду Металурга, вийшовши на заміну у матчі УПЛ проти Зорі (0:0). Як це було?
– Грали у Луганську. Тренером тоді був Анатолій Чанцев. Вийшов на заміну наприкінці першого тайму замість Володимира Аржанова. Щось тренерський штаб був дуже незадоволений його грою, тому випустили мене.
Дуже хвилювався, але коли вийшов на поле та віддав декілька, слава Богу, вдалих пасів, заспокоївся. Переживати не було часу.
– Помічником Чанцева тоді був ще молодий Юрій Вернидуб. Яким він був тоді?
– Із Юрієм Миколайовичем я познайомився ще трішки раніше, бо займався разом із його сином Віталіком у школі. Вернидуба усі сприймали як людину, що пограла на найвищому рівні, це був топфутболіст.
Коли він став тренером, його спочатку дуже поважали саме за ігрові заслуги.
Його сильними рисами були тоді й залишаються зараз вміння психологічно налаштувати команду на гру, згуртувати колектив, мотивувати.
– У Металурзі ви перетиналися із ще одним українським топтренером на злеті його кар’єри – Романом Григорчуком. Він керував командою декілька матчів на початку сезону 2009/10, однак ви в нього зовсім не грали. Він вас не бачив у своїй команді?
– Григорчук сказав мені одну фразу, після якої усе стало зрозуміло: «Сєрий, у тебе усе є для футболу. Ти можеш і бігати, і стрибати, і відбирати, але ти – дурень».
Це стосувалося дисципліни за межами футбольного поля.
Для Григорчука дисципліна була на першому місці, а у мене були із цим певні проблеми. Тож тренер розраховував на інших виконавців.
– У тому ж самому сезоні до команди привезли двох футболістів зі студентської збірної Південної Кореї. При цьому вони були реально студентами та раніше ніколи не виступали на настільки високому рівні. Що це було взагалі?
– Так, я пам’ятаю цих хлопців. Опорник Кім подавав кутові з носка. Просто ставив м’яч на кутовий та подавав пиром як у дворі. Мабуть, він дійсно ніколи не грав на професійному рівні. Курйоз ситуації в тому, що подавав він дійсно класно. Тобто, м’яч летів куди потрібно. Нападник Хван навіть зміг гол забити на Кубок у ворота Ворскли (3:2).
– Вони самі були шоковані від того, на якому рівні опинилися? Адже тоді ви грали проти донецького Металурга, Металіста, інших класних команд…
– Не знаю, про що вони думали. З ними ніхто не спілкувався. Здається, вони навіть англійської мови не розуміли. З ними був корейський перекладач, який доносив установки тренера. Вони були в команді недовго.
– В другій частині того сезону ви відправилися за ігровою практикою в оренду до Зорі, яку очолював добре вам відомий Чанцев. Що це був за період та як ви його оцінюєте для себе?
– Це був хороший досвід для мене. Я вперше на такий тривалий проміжок часу покинув Запоріжжя. В Зорі я також вперше провів сім-вісім матчів поспіль на рівні УПЛ від початку до кінця. В Металурзі я був на той момент більше гравцем ротації.
– Як молодому захиснику діяти в парі із Володимиром Єзерським, та ще коли за спиною у воротах стоїть Ігор Шуховцев?
– Для мене це був божевільний досвід. Мабуть, мене так привчили ще в школі, але коли я грав центрального захисника, то в мене рот не закривався усі 90 хвилин. Я постійно щось підказував, кричав. На полі голова відключається і ти не дивишся, що це Єзерський, який два роки назад грав в 1/4 фіналу чемпіонату світу, чи Шуховцев, який 500 матчів провів. На полі це партнери. Я діяв так, як повинен був.
Після якоїсь гри Вова підійшов до мене та каже: «Сєрий, я не розумію, так враження, що це мені 20 років, а тобі 37. Ти завжди підказуєш, мені навіть ніколи слово вставити».
– Була можливість залишитися в Зорі?
– Розмови були. Я залишитися хотів, і тренер мав бажання мене зберегти. Однак керівництво Металурга вирішило, що я потрібен у Запоріжжі.
– Починаючи з сезону 2010/11, Металург почало лихоманити. Команда вилетіла з УПЛ, потім повернулася, потім знову вилетіла, але зберегла прописку через відмову грати у Прем’єр-лізі інших клубів. В чому була причина цих потрясінь?
– Думаю, причина була у постійних змінах тренерів. Не було стабільності. Два місяці один тренер попрацював, щось в нього не вийшло, одразу прибирають й ставлять іншого. Починаються нові вимоги, змінюється тренувальний процес. Поки команда підлаштовується ще два-три тури програли. І так далі.
Плюс тоді пішли з команди лідери. Команду покинули Володимир Польовий, Дмитро Невмивака, Ян Тигорєв… Якось усі вони в один час поїхали.
– Кажуть, коли команда вилетіла в Першу лігу, бразильському лідеру команди Жуніору, який був улюбленцем президента, зберегли зарплатню рівня УПЛ, що складала 25-35 тисяч доларів. Чи правда це?
– Насправді тоді всій команді зберегли умови, що були в УПЛ. «Кістяк» команди залишився і перед нами поставили завдання одразу повернутися до Прем’єр-ліги. Ми навіть збори проводили в Іспанії та Австрії. Тобто все залишилося на колишньому рівні.
Хочу додати, що Жуніор навіть зі своїми умовами не був тоді найбільш високооплачуваним гравцем Першої ліги. У Севастополі у таких зірок, як Ігор Дуляй та Маріуш Левандовський, зарплати були по 70-100 тисяч доларів, в інших футболістів ‒ по 30-50 тисяч доларів. Там були скажені умови, які навіть в УПЛ не всі могли собі дозволити.
– Жуніор, Адольф Тейку ‒ легіонери, які тривалий час захищали кольори Металурга. Наскільки вони дійсно були класними гравцями?
– Жуніор – це топ. Із м’ячем він поводився просто неймовірно. Я таких людей не бачив. Мені здається, він у роботі із м’ячем та техніці був кращим за бразильців Шахтаря.
– Жуніор вимагав до себе якогось особливого ставлення в команді та клубі?
– Ні, можу навіть приклад навести. В останній рік Жуніора в Металурзі йому, здається, було вже 35 років. Ми на зимових зборах в Туреччині виконували бігову роботу. І Жуніор, який носить цей м’яч на носі, якому бігати взагалі непотрібно, бо він все одно буде кращим, по повній відпрацьовував фізпідготовку. Ми здихали, а він першим біг кроси у своєму віці.
– Можливо, цих двох хлопців якась сильна команда хотіла підписати у той чи інший час?
– У Тейку було багато пропозицій. Московський Спартак, точно знаю, давав за нього вісім мільйонів доларів. Дворецький запросив 20 мільйонів доларів.
У Металурзі тоді все нормально було із грошима, тому могли дозволити собі не відпустити гравця за таку суму. Тим більше, Адольфу тоді було років 20, він подавав великі надії.
– У сезоні 2012/13 Металург переживав чергову кризу, і вас навіть намагався рятувати Віталій Кварцяний. Які спогади про роботу із цим тренером?
– Я знайшов із ним спільну мову, однак перше наше із ним спілкування було не надто вдалим. Кварцяного призначили після якогось матчу. Тобто, у суботу в нас був вихідний, неділю ми відпочивали, і в понеділок зібралися на базі.
Після гри в мене була якась мікротравма. Здається, підвернув гомілкостоп, нічого серйозного. На базі я одразу пішов до лікаря, ми поспілкувалися, вирішили, що треба дати пару днів паузу.
Сиджу у тренажерці й тут Кварцяний підходить: «Що в тебе?». Показую йому опухлу ногу. Він каже: «Або зараз виходиш на тренування, або завтра в дубль». Я зібрав речі та на наступний день поїхав на заняття із дублем.
– І довго ви там сиділи?
– Приблизно місяць. Кварцяний приїздив на кожну гру дубля. Я зіграв два-три матчі, він підізвав мене до себе: «Давай завтра за першу команду. Молодець, граєш добре, стараєшся». Так я почав грати при ньому.
В останній грі першої частини сезону ми вдома приймали Металіст (1:3), і Кварцяний вперше призначив мене капітаном. Цікаво, після тієї гри він пішов, а я залишився капітаном ще на 2,5 роки.
– Якими були особливості його тренувального процесу?
– Запам’яталося, що прямо у день гри зранку він організовував гру «дир-дир» на маленькі ворота, 40 хвилин ми грали. Кварцяний так визначав, хто буде грати у складі. Заруби були неймовірними.
– Хто з тренерів Металурга за ваших часів, яких ми не згадали раніше, мав найцікавіші ідеї?
– Точно можу сказати, що це Сергій Пучков. Це 100%. Він попрацював зовсім мало, але за цей невеличкий проміжок часу здорово поставив гру. І нам, і вболівальникам подобалося, але результати зовсім не йшли. Програли вісім матчів поспіль, проте возили усіх, моменти були. Мабуть, тоді Металург за своєю грою був найближчим до Барселони, про яку так мріяв Дворецький.
– Пучкову не вистачило часу?
– Так. З такою грою результат точно прийшов би.
– У Металурзі ви також попрацювали разом із таким бразильським спеціалістом, як Жилмар Тадеу. Він, здається, раніше в клубі й адміністратором встиг попрацювати, і фізіотерапевтом…
– Я, чесно кажучи, не знаю, як Жилмар потрапив в клуб. Він приїхав, вивчив мову за тиждень. Майстер на всі руки. Йому що кажуть, те він і робить. Сказали мову вивчити – він вивчив, сказали бути тренером – він тренує. Незрозумілий персонаж. Хоча, і в нас попрацював, і ФК Львів деякий час очолював, і у Волині Кварцяному допомагав.
– У різні періоди в Металурзі ви конкурували за позицію в центрі поля із майбутніми гравцями національної збірної України Тарасом Степаненком та Сергієм Сидорчуком. Які спогади про роботу із ними?
– Сидорчук був перспективним футболістом. Його готували на продаж, тому він грав. Степаненко набагато менше часу провів у першій команді Металурга. Буквально через сезон його забрав Шахтар.
– Степаненко та Сидорчук є гравцями однієї позиції, однак наскільки вони схожі за своїми ігровими якостями?
– Порівнювати їх неможливо. Тарас – це чистий опорник. Може закрити центр поля та усе там забетонувати. Повз нього муха не пролетить. Свою ідеальну гру він демонстрував у праймовому Шахтарі із бразильцями. Відібрав – віддав ближньому, а далі вони вже самі розберуться.
Сидорчук також класно діє у відборі та робить великий обсяг роботи. Однак він більш креативний, може віддати гостру передачу. Тарас не займається грою на атаку. Сидорчук вміє зіграти як на оборону, так і на атаку.
– За вашого перебування у Металурзі розкрився ще один зірковий футболіст – Максим Коваль, який у досить молодому віці перебрався до Динамо. Чи помітно тоді було в ньому настільки великий потенціал?
– Так, Макс вистрелив. Йому на момент дебюту було 16 років, і він був третім чи четвертим голкіпером команди. Коваль тоді лише тренувався із воротарями основи. Однак хтось захворів, інший дискваліфікацію отримав, той ще щось…
В один момент просто нікого було ставити, і поставили Коваля. А там якраз пішли матчі із Шахтарем та Динамо, у яких Макс відіграв на божевільному рівні.
– Чи на сто відсотків Коваль розкрив власний потенціал?
– Він проводить непогану кар’єру, проте, здається, не повністю розкрився в Україні. Міг стати першим номером Динамо, але тут вже до Олександра Шовковського питання, який стояв до 50 років.
Коваль розглядався як заміна йому, всі очікували, що Шовковський скоро завершить, а він ніяк цього не робив.
Коваль виріс з перспективного воротаря у того, який повинен грати. Якби він ще трохи посидів у Динамо, люди б забули, хто такий Коваль.
– Ще один ваш колишній партнер по Металургу Сергій Кривцов зараз грає в Інтер Маямі разом із восьмиразовим володарем «Золотого м’яча» Ліонелем Мессі. Могли уявити собі таке?
– Можу сказати, що Сергій – дуже класний захисник. Дебютував він рано, у 16-17 років, однак діяв впевнено, ніби грає на рівні УПЛ вже 100 років. Я знаю, що Шахтар слідкував за ним ще з десяти років, зі школи.
Щодо Мессі, то це дійсно дуже круто. Після Шахтаря здавалося, кар’єра Кривцова йде до завершення, і йому буде дуже важко продовжити десь виступати на топрівні. За «гірників» наприкінці він також майже не грав. Здорово, що він попав у такий клуб та грає із таким людьми.
– Попри усі негаразди, Металург ви покинули переможцем. У сезоні 2014/15 команда посіла сьоме місце в УПЛ. Чому ви вирішили покинути клуб після стількох років?
– Це було не моє рішення, я хотів залишитися. У мене завершився контракт влітку 2015 року. За шість місяців до цього почалися розмови із приводу продовження угоди. Спілкувався із керівництвом, тренерами, але ці розмови були в один бік. Відповіді ніякої не було. Можливо, знали, що команди не буде. Бо я пішов, і за пів року клуб припинив існування.
– Ви обрали не найбільш очевидний варіант продовження кар’єри, перейшовши у Металіст, у якому вже тоді була купа проблем. Чому зупинилися на цій пропозиції?
– Від Металіста була найбільша конкретика. Зателефонував сам Олександр Севідов та висловив зацікавленість. Сказав, що вже давно слідкує за мною та хотів взяти мене ще до себе у Карпати.
Так, Металіст був уже не тим, як раніше, але залишався командою з ім’ям, яка грає на рівні УПЛ. Я пройшов збори із командою, після чого підписав контракт.
– Ви у Севідова перед переходом запитували, яка взагалі матеріальна ситуація в клубі?
– У мене раніше майже не було досвіду трансферів до інших команд. Я усе життя відіграв у Металурзі, за винятком піврічної оренди в Зорі ще на старті дорослої кар’єри. Просто хотів грати.
Навіть ні в кого не питав, яка там ситуація, чи платять гроші, які умови взагалі? Дивився на футбольні аспекти.
Тренер мене хотів, ігрову практику обіцяли, команда класна.
Вже потім, коли я зіштовхнувся із фінансовими проблемами, стало зрозуміло, що то повний капець.
– Я правильно розумію, що за пів року перебування в клубі ви не отримали жодної зарплатні?
– Так, у Харкові я отримав рівно нуль. В усіх інших хлопців аналогічна ситуація. Годували постійними обіцянками, що дадуть хоча б одну зарплатню, і нічого. Спортивний директор Бойцан та Севідов дзвонили президенту Сергію Курченку, який у Москві сидів, але результату не було.
Перші пару місяців ще щось обіцяли, а потім вже навіть перестали й обіцяти. Просто казали: «Хлопці, вам треба виходити на поле. Грайте для себе».
– Якою була реакція футболістів та тренерського штабу на цю ситуацію?
– Був один момент, коли команда не хотіла виходити на матч. Це був один із останніх поєдинків першої частини сезону. Сиділи у роздягальні та вирішували, виходити чи ні. Все ж таки вирішили виходити.
– Кажуть, футболісти тоді персоналу платили зарплатню зі своєї кишені.
– У перший час, коли ще були гроші, скидалися лікарям, масажистам. Вони також нічого не отримували. Потім вже у самих грошей не було. Не знаю, де клуб знаходив кошти хоча б на виїзди.
Хочу сказати, що після Запоріжжя я вперше побачив, що таке персонал топклубу. Персонал не отримував ні копійки, але працював ніби тут платять мільйони. Ставлення до гравців та своєї роботи було на найвищому рівні. За любов до Металіста хлопці працювали, і це викликало повагу.
– У Металісті ви також пограли разом із багатьма цікавими футболістами. Серед них й майбутній форвард Динамо та збірної України Артем Бєсєдін.
– Так, Бєсєдін – вихованець Металіста. Здається, тоді вже був на контракті із Динамо, а у Харкові грав на правах оренди. Він був своєрідним хлопцем, однак на полі усе це компенсував своєю працею та самовіддачею на користь команді.
– Чому, на ваш погляд, він не закріпився у Динамо?
– Бєсєдін – центральний нападник. Форвард має забивати голи, але в нього такий стиль гри, що він не забиває багато. Бєсєдін більше допомагає створювати моменти для партнерів та багато працює на команду. Не кожен тренер захоче працювати із нападником, який не забиває регулярно в ворота суперника.
– Під керівництвом Севідова, окрім Металіста, ви також у майбутньому пограли у Маріуполі та Вереї, тобто добре знаєте цього спеціаліста. Що ви думаєте про його довічну дискваліфікацію?
– Якщо є за що, то це правильно. Так вирішив суд. Не знаю, чи справедливо це. На жаль, так.
– Шлейф договірних матчів за Севідовим почав тягнутися із Маріуполя, однак ваш колишній партнер по Металісту Володимир Барилко в інтерв’ю казав, що ще у Харкові помічав підозрілі моменти за коучем. Наприклад, перед іграми він міг раптово давати команді великі фізичні навантаження. Чи пам’ятаєте ви щось подібне?
– Ні, при мені такого точно не було. Професійний футболіст одразу відчує, якщо щось відбувається не так. У звичний тижневий цикл між матчами входять чотири-п’ять тренувань, кожне з яких має свою направленість. Тобто відразу можна помітити певні різкі зміни у підготовці.
– Після Металіста транзитом через Шахтар (Солігорськ) ви пограли за ще один український клуб – Карпати. Як ви туди потрапили?
– Карпати влітку 2016 року прийняв [колишній головний тренер Металурга та Зорі] Чанцев, я на той момент був у Солігорську. Він і запросив мене до команди. Спочатку я йому відмовив, бо в нас попереду була кваліфікація до Ліги Європи, і я мав чинний контракт із клубом до кінця року.
У підсумку ми пройшли перший етап, а в другому програли. Після цього в команді почалася зміна складу, і в мене з’явилася можливість розірвати угоду з Шахтарем.
– Чому ви затрималися у Карпатах лише на пів року?
– Чемпіонат України не встиг стартувати, а Чанцева прибрали. Замість нього прийшов Сергій Зайцев, якого я також знав по роботі у запорізькому Металурзі. Однак із першого дня функціонеру Карпат Юрію Дячуку-Ставицькому щось не сподобалося.
– Що сталося між вами?
– Грали із Чорноморцем вдома. Я вийшов на заміну хвилин на 20-25. Під кінець матчу душили вже їх, навала пішла. Непогано зіграв. Віддав пару гострих передач, створював моменти.
Після матчу Дячук-Ставицький зайшов у роздягальню і просто хвилин 20 мене поливав. Я сиджу і просто не розумію, що коїться. Вже старожили команди Ігор Худоб’як та Павло Ксьонз встали та почали за мене заступатися, бо дивак взагалі не по ділу на мене напав. На цьому, в принципі, все для мене в Карпатах і закінчилося. Зайцева скоро прибрали, прийшов Олег Дулуб ‒ і все. Я за Карпати всього п’ять матчів провів, і то, на заміни виходив.
– Наостанок – про ваші плани.
– Хочеться зростати у тренерській кар’єрі. Є бажання вчитися. Слава Богу, що навколо є люди, які із задоволенням передають власний досвід. Сподіваюся, у майбутньому стану тренером вже дорослої команди.
Фото Сергій Томко “МИГ”.
