Вони ходять містом як привиди свого минулого життя. Все, що складало щоденний, щохвилинний непомітний зміст – всеньке залишилось дома, за лінією вогню. Фотокартки та рушники, пательні та подушки, груші на подвір’ї та собака у будці. Все там, і до нього не доторкнутися.
ВПО помітні – не тільки мовою українського села чи дотепним суржиком маленьких міст області. Трошки – одягом. Навіть набуте дещо рандомно, у волонтерських осередках міста, воно носиться як вдома. Ошатно. Кофтинка. спідничка. І хусточка. І йти поважно. Навіть якщо доводиться зазирнути до смітника біля магазину: а от і знахідка, пластикова пляшечка. Якийсь кошт.
Та коли сива бабуся взяла з-під кондиціонерового потічка пластикове відерце, я подумала: ні, міська.
А коли вона його, повнісіньке, потягла. щоб полити квіти та травичку біля зупинки – я заплакала.
Селянка з обірваним корінням хоче, щоб тут хоч щось вкорінилося, щоб вода не пропала дурно, щоб травичка зеленіла.
І щоб у житті був сенс.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
