Під час війни українські жінки втрачають відчуття безпеки не тільки через воєнні дії, а й через насильство.
З боку російських окупантів та своїх співвітчизників.
Жорстокість на рівні цілої країни не відмінила те, що завжди було на побутовому рівні: психологічний тиск, домагання, зґвалтування.
А наше суспільство, на жаль, не поспішає виявляти емпатію до скривджених жінок.
На окупованих територіях загарбники чіпляються до 16-тирічних дівчат
Країна-агресорка не цурається використовувати сексуальне насильство як зброю проти мирного населення.
За даними Офісу Генпрокурора, станом на січень 2023 року в Україні нарахували 155 фактів сексуального насильства з боку окупаційних військ.
У Запорізькій області зафіксували шість таких випадків.
Звісно, постраждалими можуть бути не лише жінки. Проте найчастіше від таких злочинів потерпають саме вони.
І наразі ніхто напевно не знає, скільки жінок в Україні зазнали наруги з початку повномасштабного вторгнення рф.
Та у масовості цього явища сумніватися, на жаль, не доводиться: те, що розповідають люди з окупації, – жахає.
За словами мера тимчасово окупованого Мелітополя Івана Федорова, у місті озброєні російські загарбники домагаються жінок просто на вулицях.
– Я спілкувався з дівчиною 16-ти років, яка з родиною виїхала з Мелітополя.
Вона розповіла, що причиною виїзду став той факт, що кадирівці та інші військові рф чіплялися навіть до дітей, – розповів мер в ефірі національного телемарафону.
Місцеві ЗМІ повідомляють про випадки, коли п’яні російські солдати серед білого дня на очах у всіх роблять непристойні пропозиції дівчатам:
– Сам ледве на ногах стоїть. Смердючий, поруч перебувати неможливо.
Підійшов до дівчини – вона яблука на базарі вибирала – і давай пропонувати їй… гроші за інтим. 5000 рублів витягнув і каже: “Стільки тобі вистачить”?
Дівчина навіть слова боялася сказати йому. Адже він з автоматом.
Інші свідки розповідають, як машини з військовими зупиняються на зупинках громадського транспорту і вояки починають чіплятися до жінок:
– Стоять люди, чекають маршрутки. Через дорогу троє у військовій формі сідають у джип і з гучною музикою підкочують до зупинки.
Одразу стало зрозуміло, перед ким так хизувалися: той, що на пасажирському був, через вікно покликав дівчину, яка стояла на зупинці, і почав її “уламувати”.
Про те, що на загарбаних територіях окупанти тероризують жінок, розповідають і вимушені переселенки у Запорізькому логістичному хабі.
Наталя, що приїхала до Запоріжжя разом із сином, каже, що не тільки рятувала дитину від “русифікованої” школи, а й себе – від домагань:
– Я втомилася так жити. Кадирівці могли підійти де завгодно і почати справжній допит із натяком на “продовження”: “А что ты? А где живешь? А муж есть? А пошли пить кофе и отдыхать”.
Що я можу зробити проти них? Хто мене захистить?
І треба посміхатися нелюдам, а при найменшій нагоді просто тікати…
– Жінки, що виїхали з тимчасово окупованих територій, розповідають про страшенний тиск з боку озброєних російських військових, які будь-якої миті можуть зробити з тобою все, що їм заманеться, – каже регіональна координаторка БО “Позитивні жінки Запоріжжя” Олена Макайя, яка з сім’єю покинула Донецьк у 2014 році.
– Про це треба просто кричати, бо війна – це ще й насильство: фізичне, психологічне, сексуальне, наслідки якого ми будемо відчувати ще багато років.
На жаль, ризик сексуального та гендернозумовленого насильства, який постійно існує навіть у мирний час, стає вищим під час збройного конфлікту.
МИ вже розповідали жахливу історію, що сталася в ніч проти 18 листопада минулого року у селищі Комиш-Зоря (Пологівський район), коли окупанти стратили молоду сім’ю.
Як розповіли друзі родини, у селище заїхали росіяни та днрівці.
Почали чіплятися до місцевої мешканки. Чоловік вступився за дружину.
Його окупанти розстріляли біля воріт.
Жінку та дітей затягли у будинок.
Дітей відразу вбили пострілами в голову, а жінку зґвалтували та позбавили життя…
– Психіка людини під час воєнних дій модифікується. Якщо людина здатна вбивати, чому вона не може зробити ще якийсь злочин? – пояснює співзасновниця благодійного фонду “Сильні” Ярина Вишенська. – Водночас є фактор пропаганди. Російська пропаганда десятиліттями нав’язувала росіянам думку, що вони вищі за інших.
За такого підходу російський солдат вбачає свою місію у покаранні “нижчих” українців.
Сексуальне насильство у даному контексті – це просто збочений вид зброї.
Можна кинути на людей ракету й знищити їх фізично, а можна зґвалтувати маму на очах дитини, й знищити їх психологічно.
Благодійний фонд “Сильні” був створений на початку повномасштабної війни саме для допомоги постраждалим від сексуального насильства.
“Сильні” безоплатно та конфіденційно допомагають із пошуком лікарів та оплатою всіх аналізів, необхідних медичних витрат та подальшого лікування травматизації, надають якісну психотерапевтичну та правову допомогу.
За 2022 рік до фонду надійшло 216 заявок; 62 людини погодились отримати допомогу.
Наймолодшій підопічній – 12 років, найстаршій – 47 років.
Вже відкрито три кримінальні справи та ще дві – у процесі відкриття.
Але не всі постраждалі, що звернулися до фонду, були готові йти далі отримання медичної допомоги.
Чому так?
– Існує багато причин, чому люди не звертаються в поліцію та відмовляються від будь-якого розголошення, – кажуть у фонді “Сильні”. – Адже сексуальне насильство містить багато стигми.
Люди відчувають страх, що їм не повірять, що їх осудять, що кількість доказів недостатня.
Часто постраждалі просто не довіряють правоохоронцям та не вірять у справедливий суд.
Згідно з дослідженням Управління ООН з координації гуманітарних питань 2022 року, жінки зазначають, що основними перешкодами, які заважають їм повідомляти про наругу та насильство, є (недоречне) почуття сорому та провини, страх віктимізації, відсутність фінансової незалежності, стигматизація в громаді та відсутність усвідомлення того, як і куди звертатися за допомогою.
Моє тіло – моє діло, моя правда – моя сила…
Та жінки в Україні піддаються насильству не тільки з боку російських окупантів, а й у власних сім’ях.
Більш того – під час збройного конфлікту та переміщення ризик домашнього насильства має тенденцію зростати.
Згідно із доповіддю “Amnesty International” за 2020 рік, ще у 2018 році в Україні різко зросла кількість повідомлень про домашнє насильство в районах, захоплених сепаратистами: збільшення на 76% у східному районі Донецька та на 158% у Луганську.
Начальниця Сектору протидії домашньому насильству Запорізького районного управління поліції ГУНП в Запорізькій області, капітанка поліції Марина Бесараб каже, що під час війни співробітники служби працюють цілодобово, іноді на допомогу навіть доводиться кликати колег із патрульної служби.
Тільки за січень цього року у Запоріжжі з 364-х викликів, що були пов’язані з домашнім насильством, підтвердилося 150 повідомлень.
Більшість скривджених – жінки, у цифрах це 96 постраждалих, в основному, від застосування фізичної сили.
Але трапляється й сексуальне насильство.
Поліцейська пояснює, що це може бути не тільки зґвалтування.
Це будь-які вчинки людини сексуального характеру щодо іншої людини (не пов’язані із проникненням у тіло), якщо та не давала на них згоди або не змогла відмовити через перебування у залежності від насильника.
Примус до сексу, домагання, непристойні жарти сексуального характеру, показ порнографічних матеріалів без згоди іншої людини, примусове оголення, примус спостерігати за насильством над іншими людьми, примусовий шлюб і багато іншого.
– Сексуальне насильство буває важко довести правоохоронцям, – каже Марина Бесараб. – Наприклад, зібрати докази про те, що чоловік забороняє своїй дружині народжувати.
Або коли чоловік хоче дивитися порнофільм, жінка не хоче, а він її змушує.
Однак у будь-якому випадку терпіти таке ставлення до себе не можна, треба звертатися за допомогою – у поліцію, благодійні фонди, до психологів.
– Якщо жінка не бажає мати сексуальний контакт зі своїм законним чоловіком, вона може йому відмовити. І має на це повне право, – каже Олена Макайя. – Хоча чоловіки люблять казати: “Це твій подружній обов’язок. Ти моя дружина, і повинна бути зі мною, коли я цього хочу, і як я цього хочу”.
Жінок примушують до сексу проти їхньої волі та бажання.
І такі стосунки можуть тривати роками.
“Ми помітили таку тенденцію: жінки, що переживають сексуальне насильство, як правило, звертаються за психологічною допомогою не одразу, а через три-п’ять років.
Вони намагаються забути те, що сталося, але не вдається. Жінкам важко з цим жити, це заважає стосункам із близькими, представниками протилежної статі. Це впливає на все у житті.
Пережите може призвести до розвитку нарко- та алкозалежностей”, – зазначає психологиня Олена Бєлікова.
До речі, в 2019 році Організація з безпеки та співробітництву в Європі (OБCE) провела опитування про сприйняття українцями/-ками ситуацій сексуального примусу у сім’ї.
Виявилося, що 19% опитаних українців/-ок погоджуються, що “дружина зобов’язана займатися сексом зі своїм чоловіком, навіть якщо вона цього не хоче”, а 71% – не погоджуються.
При цьому 41% опитаних українців/-ок не погоджуються з тим, що “якщо чоловік погано поводиться зі своєю дружиною, повинні втрутитися інші особи, які не є членами сім’ї”, а 43% – погоджуються.
“Ці статистичні дані показують, що населення України дотримується одних із найбільш дискримінаційних поглядів на гендерні ролі”, – такий невтішний висновок зробили дослідники.
Замість допомоги – звинувачення та образи
Статистика ООН каже, що в усьому світі від насильства переважно потерпають жінки: кожна третя бодай раз у житті страждає від фізичного або сексуального насильства.
Не так давно набула розголосу історія про групу хлопців, що у Києві влаштовували “п’яні вечірки” з дівчатами, а відео зі знущаннями над ними потім зливали в мережу, заробляючи донейти.
Один з юнаків, на сторінці якого публікувалися матеріали, зазначав, що “в кожної тьолки є своя ціна” та “єдині винні в тому, що трапилось, – жінки”.
У той час, як частина громадян закликала покарати організаторів цих тусовок, були коментатори, які поширювати штамп “сама винна”: “мовляв, дівчата знали, куди та на що йдуть”.
Психологиня Олена Бєлікова зазначає, що часто у подібних ситуаціях до особистості кривдника особливо не придивляються, зате прискіпливо розглядають потерпілу:
– Якщо жінка постраждала, то вона сама винна.
Бо вдягла коротку спідницю, прозору блузу, нафарбувалася яскраво, фліртувала, спровокувала, спокусила…
Та коли ми ставимо запитання щодо зовнішнього вигляду, способу життя, моральності чи аморальності потерпілої, ми самі виправдовуємо або унормовуємо насильство над жінками.
А нині, коли Україна зіштовхнулася з сексуальним насильством ще і як з воєнним злочином, ця проблема не лише не зникла, а й стала суттєвою перепоною як на шляху розслідування дій окупантів, так і для реабілітації потерпілих.
– Жінки говорять: “Я не визнаю, що мене зґвалтували, бо односельці скажуть, що я сама лягла під окупанта”.
Це реальна цитата з історії, де не йшлося про публічність, лише про конфіденційну допомогу. Але упередження блокують бажання отримати допомогу. Бо якщо ти її отримуєш, то ти це пережила. А якщо пережила – тебе засудять, – кажуть у фонді “Сильні”.
За словами голови ГО “Асоціація жінок-юристок України “ЮрФем” Христини Кіт, загалом певні зміни в суспільстві все ж відбуваються, щонайменше через те, що впродовж останніх років про це стали більше говорити правозахисники, громадські організації, медіа.
Однак в цьому напрямку все ще потрібно чимало змінити:
“Нам потрібно працювати в напрямку просвітницької роботи з суспільством і з правоохоронцями, бо віктимізація все ще має місце.
Наприклад, люди, які пережили сексуальне насильство в окупації, коли свідчать про те, що з ними сталося, можуть зіштовхуватися з питаннями: “А чому ти не поїхала звідти? Чому ти там була? Чим ти думала?”, тощо.
Вони часто можуть звучати навіть з боку правоохоронців, і тим більше від людей з оточення потерпілих”, – пояснює вона.
Знаючи про всі страшні воєнні злочини, які чинять росіяни на нашій території, ми все одно примудряємося звинувачувати постраждалих.
Але у насильстві завжди винен кривдник.
А жінка має право жити, вдягатися та поводитися так, як їй подобається.
І жодна людина у світі не має права її кривдити.
Куди звертатися по допомогу у випадку сексуального насильства:
Благодійний фонд “Сильні” – сайт або гаряча лінія: 0 800 202 334
Ла Страда Україна – 0 800 500 335 (з мобільного або стаціонарного) або 116 123 (з мобільного)
Контактний центр надання безоплатної правової допомоги: 0 800 213 102
Урядова гаряча лінія: 1547
Національна гаряча лінія з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми: 116 123, або 0 800 500 335.
Заявити про злочин можна за цими номерами:
Нацполіція: 102
Генеральна прокуратура: 0 800 507 001
Урядова гаряча лінія: 1547
Фото авторки та з відкритих джерел
